— Коріно, — сказав я, потягнувшись за цигарками, — якщо ти непокоїшся щодо того, що мені цікаво, а що ні, то не соромся, розповідай геть усе. Я тільки хотів сказати, що тобі самій це вирішувати.

Вона ніжно куснула мене за плече.

— Ти боїшся того, що я могла б сказати? В цьому річ? Ти боїшся дізнатися, що я, можливо, не та особа, якою тобі хотілось би, щоб я була?

Я витягнув сигарету, але не міг знайти запальничку.

— Слухай, я сам заробляю собі на хліб насущний вбивствами. Тож коли йдеться про інших людей, я схильний терпляче ставитись до їхнього способу життя і мотивацій.

— Я не вірю тобі.

— Як це?

— Я тобі не вірю. Я думаю, що ти просто намагаєшся приховати.

— Приховати що?

Я чув, як вона ковтнула.

— Що ти кохаєш мене.

Я повернувся до неї.

Місячний промінь, падаючи з вікна, виблискував у її вологих очах.

— Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику.

Вона вдарила мене мляво в плече. І повторювала, «Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику… Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику…», аж доки їй з очей бризнули сльози.

Я притягнув її до себе. І так тримав її, аж доки мені в плече стало гаряче, а потім прохолодно від її сліз. Нарешті, я побачив запальничку. Вона лежала на порожній червоній картонній коробці. Якщо я досі мав які-небудь сумніви, зараз вони розвіялись. Вона любить «фірмову піцу ЧП». Вона любить мене.

Переддень Різдва.

Знову лютішим став мороз. Відступила м’яка погода.

Я зателефонував у туристичну агенцію зі своєї телефонної будки на розі. Мені сказали, скільки коштуватимуть квитки на літак до Парижа. Я пообіцяв перетелефонувати їм. Тоді подзвонив Рибалці.

Без жодної преамбули сказав йому, що я хочу грошей за усунення Гофмана.

— Улаве, ми на відкритій лінії.

— Твій телефон не прослуховують, — сказав я.

— Звідки ти знаєш?

— Гофман платить хлопцеві з Телеверкет,[26] який знає, які телефони на цю мить прослуховуються. Ні тебе, ні його у списку не було.

— Улаве, я допомагаю тобі розв’язати твою ж таки проблему. Навіщо я маю за це платити?

— Усунення Гофмана дасть тобі можливість заробляти настільки більше, що сплата мого гонорару не стане відчутною втратою.

Запала пауза. Нетривала.

— Скільки?

— Сорок тисяч.

— Згода.

— Завтра готівкою, в рибній крамниці зранку.

— Гаразд.

— І ще одне. Я не хочу ризикувати, приходячи в крамницю сьогодні ввечері, — люди Гофмана крутяться занадто близько. Надішли по мене фургон за стадіон Бішлет на сьому вечора.

— Гаразд.

— У вас уже є домовини та фургон?

Рибалка не відповів.

— Вибач, — сказав я. — Я звик, що мушу сам усе влаштовувати.

— Якщо у тебе більше нічого?..

Ми разом поклали слухавки. Я застиг, втупившись у телефон. Рибалка пристав на сорок тисяч не змигнувши оком. Мене влаштувало б навіть п’ятнадцять. Чи здогадувався про це старий гендляр? Виходить на те, що не здогадувався. Інакше його поведінка була б нелогічною. Мені слід було здогадатись. Мені слід було просити шістдесят. Може, навіть вісімдесят. Але нині було вже запізно. Треба було радіти, що я взагалі спромігся переграти умови угоди.

Як правило, я починаю тривожитись раніше, ніж за добу до роботи. А потім, коли починається відлік часу на години, я стаю дедалі спокійнішим.

Цього разу все було так само.

Я зазирнув до туристичної агенції і замовив квитки до Парижа. Вони також порекомендували невеличкий готель на Монмартрі. За розумною ціною, але затишний і романтичний, сказала жіночка-турагент.

— Чудово, — погодився я.

— Різдвяний подарунок? — усміхнулася жіночка, друкуючи у заявці на бронювання ім’я дуже подібне до мого, але не зовсім ідентичне. Наразі, ні. Я виправлю його перед самісіньким від’їздом. У неї самої був бейджик з ім’ям, почеплений на вилог грушево-зеленого піджака, — напевне, уніформа агенції. Густий макіяж. Нікотинові плями на зубах. Засмага. Можливо, поїздки по сонячних курортах були частиною її службових обов’язків. Я сказав, що повернусь наступного дня зранку, щоб сплатити в повному обсязі.

Я вийшов на вулицю. Подивився ліворуч і праворуч. Пошкодував за темрявою.

Дорогою додому я упіймав себе на тому, що імітую її. Марію:

— Оце… вже… все…

О п’ятій я спакував дві валізи.

— Все, що тобі знадобиться, ми зможемо купити в Парижі, — сказав я Коріні, яка, здається, непокоїлася набагато більше за мене.

О шостій я розібрав, почистив і змастив свій пістолет, а тоді знову зібрав його. Вклав набої в магазин. Прийняв душ і одягнувся у ванній кімнаті. Обміркував усе, що мало відбутися. Обміркував, як подбати про те, щоб Кляйн не спромігся зі мною порахуватись. Я вбрався у свій чорний костюм. Всівся у крісло. Я упрівав. А Коріну били дрижаки.

— Нехай щастить! — побажала вона.

— Дякую, — відповів я, підвівся і пішов.

Я тупцював у темряві на схилі за старим ковзанярсько-футбольним стадіоном.[27]

В «Афтенпостен» писали, що ніч має бути винятково морозною і знаменуватиме рекордне похолодання впродовж кількох наступних діб.

Чорний фургон під’їхав до краю тротуару точнісінька о сьомій вечора. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Я оцінив це як сприятливий знак.

Я відчинив задні двері і стрибнув усередину. Кляйн і Данець сиділи кожен на своїй білій труні. Обидва були вбрані в чорні костюми і білі сорочки з краватками, як я і просив. Данець привітав мене якимсь дотепом своєю гортанною рохкальною мовою, натомість Кляйн тільки мовчки глипнув на мене. Я сів на третю труну і постукав у віконце водійської кабіни. За кермом того вечора сидів той самий хлопчина, що так блискавично ідентифікував мене, коли я вперше увійшов у рибну крамницю.

Дорога до Ріської церкви петляла тихими житловими кварталами. Я не міг бачити їх, але я знав, які вони.

Я принюхався. Чи цей фургон не є одним з тих, що Рибалка застосовує для своїх перевезень? Якщо так, я сподіваюсь, він — заради власної безпеки — поставив на ньому фальшиві номерні знаки.

— Звідки фургон? — запитав я.

— Стояв припаркований в Екеберзі, — відповів Данець. — Рибалка попросив знайти що-небудь «помірно похоронне».

Він розреготався і повторив:

— «Щось помірно похоронне».

Я не став розпитувати далі, чому так смердить рибою. Я зрозумів, що то від них самих так відгонить. Згадав, що від мене теж відгонило рибою після візиту в підсобку крамниці.

— Як воно, відчуття? — запитав раптом Кляйн. — Лаштуємось відправити без зворотної адреси твого власного боса?

Я знав, що нам з Кляйном не варто надміру справдуватися.

— Не знаю.

— Знаєш, знаєш! То як?

— Облишмо.

— Ні.

Я бачив, що Кляйн не відчепиться.

— По-перше, Гофман мені не бос. По-друге, я нічого не відчуваю.

— Ясно ж, він твій бос!

Я чув низькі обертони люті в голосі Кляйна.

— Якщо тобі так кортить.

— А чого б це він не був твоїм босом?

— Байдуже.

— Слухай, розумнику, ти хочеш, щоб ми сьогодні рятували твою дупу з халепи. То як стосовно того, — він потер складеними пучкою великим, вказівним і середнім пальцями, — щоб дати нам щось на знак подяки?

Фургон робив різкі повороти, і ми ковзали сідалами по полірованих віках своїх домовин.

— Гофман сплачував мені за послуги поштучно, — сказав я, — і, таким чином, він був моїм клієнтом. А поза тим…

— «Клієнтом»?! — повторив Кляйн. — То Мао був «штукою»?!

— Якщо Мао — це хтось, кого я впорав, то Мао був штукою. Мені дуже прикро, якщо ти був до нього емоційно прив’язаний.

— «Емоційно прив’я…» — Кляйн захлинувся обуренням, його голос затремтів.

Він замовк і глибоко вдихнув.

— Як гадаєш, експедиторе, довго тобі жити після цього?