Ми йшли п’ять хвилин до станції метро біля Національного театру. Брингільдсен прикривав пістолет спущеним низько рукавом свого пальта.

— Квиток сам собі купуй, — сказав він, коли ми зупинились коло квиткової каси. — Я за тебе не платитиму.

— Той, що я взяв, коли їхав сюди, іще дійсний — година ще не минула, — збрехав я.

— Це правда, — ошкірився Брингільдсен.

Я завжди міг сподіватися на перевірку квитків і на те, що контролери заберуть мене в якийсь приємний, безпечний відділок поліції.

У метро було дуже людно, як я і сподівався. Втомлені пасажири повертались додому, підлітки жували гумку, чоловіки і жінки кутались у свої пальта, з пластикових пакетів стирчали різдвяні подарунки. Вільних сидячих місць не було, і ми змушені були стояти. Ми розташувалися в середині вагона — кожен, тримаючись рукою за блискучий сталевий поручень. Двері зачинились, і на вікна знову густо лягло дихання пасажирів. Поїзд рушив.

— Ховсетер.[25] Я б не подумав, Йохансене, що ти мешкаєш у західній частині міста.

— Брингільдсене, ти менше думай і менше помилятимешся.

— Справді? Наприклад, не думати про те, що ти міг би замовити піцу в тому ж таки Ховсетері замість перти по неї у самісінький центр міста?

— Так це ж «Фірмова піца ЧП», — з повагою вимовив молодий хлопчина, дивлячись на червону коробку, що в переповненому вагоні забирала до кумедного багато місця. — Таку ніде більше не…

— Стули пельку. То ти, Йохансене, любиш холодну піцу?

— Ми її розігріваємо.

— «Ми»? Ти і дружина Гофмана? — реготнув Брингільдсен своїм односкладовим сміхом, що лунав, як гук від удару сокирою. — Ти правий, Йохансене, варто менше думати, щоб менше помилятися.

Ні, подумав я. Тобі, наприклад, не варто було б думати, що тип на зразок мене серйозно повірить, що тип на зразок Гофмана справді дозволить зберегти мені життя. А якщо хтось, на зразок мене, серйозно в це не вірить, було б наївно думати, що цей хтось не вдасться до найвідчайдушніших заходів, щоб змінити становище. Брови Брингільдсена зійшлись на переніссі.

Звісно, я не міг знати їхнього плану, але здогадувався, що передбачається і Коріну, й мене застрелити у моїй квартирі. Потім вкласти пістолет в мою руку і влаштувати все так, наче я застрелив її, а потім себе. Зальотник здурів з кохання — класичний мотив. Варіант набагато кращий, ніж втопити нас в озері, у якій-небудь безлюдній долині під Осло. Бо якщо Коріна просто зникне, її чоловік автоматично стане головним підозрюваним, а Гофман — такий персонаж, якому зайвий раз потрапляти в поле зору слідчих органів аж ніяк не на користь. Принаймні так діяв би я на місці Брингільдсена. Але, з іншого боку, я був на своєму місці, а Брингільдсен на своєму — з недосвідченим напарником, з пістолетом, захованим у рукаві, і з іншою рукою на металевому поручні, але без простору, достатнього для того, щоб розставити ноги для збереження рівноваги. В подібному становищі опиняється хто завгодно, якщо не знає як слід цієї лінії. Я подумки почав відлік. Я знав кожен поштовх на кожній рейці, кожен рух, кожну кому і крапку в кінці.

— Тримай лишень! — кинув я хлопцеві, пхнувши коробку з піцою йому в груди.

Він автоматично вхопив коробку.

— Гей! — гаркнув Брингільдсен, перекриваючи скрегіт металу під вагоном, і підносячи руку з пістолетом саме в ту мить, коли ми наскочили на розвилину. Я почав свій рух тоді, коли вагон струснуло, і Брингільдсен рефлекторно змахнув озброєною рукою, намагаючись зберегти рівновагу. Я ж, ухопившись за вертикальний поручень обома руками, застосував його як важіль, щоб кинути своє тіло вперед з повною силою. Я цілився в те місце, де його брови майже сходились на переніссі. Я читав, що людська голова важить близько чотирьох з половиною кілограмів, що, за прискорення сімдесят кілометрів на годину, надає їй силу, яку розрахує той, хто ліпше за мене петрає в математиці. Коли я відхилився назад, зі зламаного носа Брингільдсена струменем цебеніла кров, а очі у нього були майже повністю білі, тільки краєчки райдужних оболонок виднілися з-під повік, а сам він тримав руки по швах, як пінгвін. Я бачив, що Брингільдсен непритомний, але, щоб запобігти потенційному поверненню до тями, я ухопив обидві його руки своїми таким чином, що однієї рукою я міцно тримав його захований у рукаві пістолет. Збоку могло б видатися, що ми виконуємо якийсь народний танок. Тоді я повторив попереднє па головою, з огляду на той успіх, який воно мало першого разу. Схиливши голову, я різко потягнув Брингільдсена до себе і врізався йому в ніс. Я чув, як хруснуло щось, чому, ймовірно, й не слід би ламатись. Я відпустив Брингільдсена, але не його зброю, і він грюкнувся, як лантух, тим часом як люди навколо нас, охнувши, зробили спробу розступитись.

Я обернувся і націлив пістолет на стажера, а злегка гугнявий, демонстративно не зацікавлений голос з репродуктора над нами оголосив:

— Майорстуа.

— Моя зупинка, — сказав я.

Його очі над коробкою з піцою були широко розплющені, рот роззявлений так, що якому-небудь збоченцеві це могло б видатись кокетуванням. Хтозна, можливо, за кілька років практики він полюватиме на мене ліпше озброєний, зокрема — й належним досвідом. Утім, навіщо роки? Ці молоді набираються всього, що їм може знадобитись, упродовж трьох або чотирьох місяців.

Поїзд гальмував, заходячи на станцію. Я позадкував до дверей. Навколо нас раптом утворилося багато вільного простору — пасажири притискались до стін вагона і мовчки дивились на нас. Якесь немовля аґуськало до матері, а більше ніхто не зронив ні звуку. Поїзд зупинився, і двері відчинилися. Я зробив іще один крок назад і зупинився в дверному отворі. Якщо позаду мене трапився хтось, кому треба було на цей поїзд, такі люди виявили мудрість і пішли на інші двері.

— Вертай лишень, — сказав я.

Нуль реакції.

— Вертай, кажу! — суворіше гримнув я.

Пацан закліпав очима, все ще не второпавши.

— Піцу.

Він зробив крок вперед, мляво, як сновида, і простягнув мені червону коробку. Я відступив на платформу. Я стояв там, тримаючи на мушці пацана, щоб той розумів, що це тільки моя зупинка. Я глянув на Брингільдсена. Той лежав на підлозі, але одне його плече трохи сіпалося, наче електричний заряд в якомусь приладі, що вже видихнувся, але не зовсім іще готовий сконати.

Двері зачинилися.

Пацан дивився на мене крізь брудне, всіяне соляними жилками морозу вікно. Поїзд рушив у бік Ховсетера й околиць.

— Цао-какао, — прошепотів я, опускаючи пістолет.

Я швидко йшов додому, крізь темряву, прислухаючись до поліцейських сирен. Щойно почувши їх, я поставив коробку з піцою на сходах зачиненої книгарні і рушив назад, у бік станції. Після того як сині маячки промчали повз мене, я квапливо повернувся до книгарні. Коробка з піцою стояла на сходинці незаймана. Як я вже казав, я не міг дочекатися, яким буде обличчя Коріни, коли вона покуштує перший шматочок.

— Ти не запитав, — сказала вона в темряві.

— Ні, — сказав я.

— Чому?

— Треба думати, я просто не дуже допитлива людина.

— Але тебе мало вразити. Батько і син…

— Я вирішив, ти скажеш мені все, що вважатимеш за потрібне, тоді, коли вважатимеш за потрібне.

Ліжко рипнуло, Коріна повернулася до мене.

— Що, як я так нічого й не скажу?

— Тоді я ніколи не дізнаюсь.

— Я тебе не розумію, Улаве. Навіщо ти намагаєшся врятувати мене? Мене! Ти, такий славний, мене, таку нікчему.

— Ти не нікчема.

— Звідки тобі знати? Ти ж навіть ні про що не питаєш.

— Я знаю, що ти тут зі мною. Цього достатньо на дану мить.

— А згодом? Скажімо, ти спроможешся упорати Даніеля перше, ніж він упорає тебе. Скажімо, ми чкурнемо в Париж. Скажімо, ми якось нашкребемо грошей достатньо, щоб вижити разом. Тобі, так само як раніше, невтямки буде, хто ж вона, та жінка, що примудрилася стати коханкою свого власного пасерба. Бо як насправді можна довіряти комусь такому?.. з таким зрадницьким хистом?..