їхній вигляд нагадував мені щось. Але я не міг зрозуміти, що саме.

Можливо, саме це я пригадав уже вночі, після того як усе вгамувалося. У будь-якому разі, мені наснилася картинка, яку я бачив у книжці, коли був іще малим. «Царство Тварин 1: Ссавці» з Бібліотеки Дейхмана. То було фото з савани Серенгеті в Танзанії, чи на зразок того. Три люті, худі, збуджені гієни, які чи то самі вполювали здобич, чи то зуміли відігнати левів від їхньої. Двоє з них, напруживши крупи, занурили свої щелепи у розпороте черево зебри. Третя дивиться в камеру. Голова гієни вимазана кров’ю, і вона вишкірила свої гострющі зуби. Але найбільше мені запам’ятався погляд тварини. Погляд жовтих очей, скерований просто в камеру, поза сторінку книжки. То було застереження: «Це не твоє, це наше. Щезни. Інакше ми тебе теж уб’ємо».

Коли я стою за тобою в метро, то, перш ніж сказати що-небудь, я завжди чекаю, доки наш вагон пройде над рейковим стиком. Можливо, там низка костилів, де розділяються колії. У будь-якому разі, десь глибоко під землею, де метал скрегоче і стукає об метал, там виникає той звук, що нагадує мені про те, як розташувати слова у фразах, і все це якось пов’язано з долею. Поїзд крениться, і пасажири, які не їздять регулярно цим маршрутом, втрачають рівновагу і мусять чіплятися за що-небудь, аби залишитись у вертикальному положенні. Переміна колії створює достатньо гуркоту, щоб заглушити все, що я в цю мить скажу. Я шепочу все, що мені заманеться. Саме тоді, коли ніхто не може мене почути. Втім, і без того ніхто не почує мене. Тільки я сам можу себе почути.

А що я кажу?

Я не знаю. Все, що спадає мені на думку. Різні речі. Я не знаю, звідки я це беру і чи справді маю це на увазі. Втім, може, інколи знаю, що кажу. Бо ти теж вродлива, коли я стою в натовпі позаду тебе, споглядаючи твоє стягнуте у клубок волосся й уявляючи собі решту.

Але я не можу уявити собі, буцім ти білявка, бо у тебе таки темне волосся. Ти не білявка, на відміну від Коріни. Твої губи не такі повнокровні, щоб хотілося їх куснути. Немає музики у лініях твоєї спини і грудей. Ти заповнювала для мене — і тільки до цього часу — вакуум, про існування якого я лише тепер дізнався.

Ти запросила мене на вечерю до своїх того разу, як я витягнув тебе з халепи. Я так розумію, ти зробила це на знак подяки. Ти написала запрошення на клаптику паперу і подала його мені. Я дав згоду. Я лаштувався написати, але ти всміхнулася, показуючи мені, що й без того, мовляв, зрозуміла.

Я так і не прийшов.

Чому?

Якби ж то я знав відповідь на такі питання, як це…

Я це я, а ти це ти? Можливо, відповідь у цьому.

Чи відповідь іще простіша? Наприклад, той факт, що ти глухоніма і кульгава. У мене ж пак більше ніж достатньо своїх власних вад. Як я вже згадував, я не придатний ні до чого, крім однієї справи. І про що ми, в біса, балакали б одне з одним? Ти, безперечно, запропонувала б писати одне одному на папірцях чи у блокноті, а я — як уже зазначено — страждаю на дизлексію. А якщо я не сказав про це раніше, то кажу зараз.

І ти, Маріє, ймовірно, можеш собі уявити, що чоловіка не надто збуджує твій надміру голосний і пронизливий сміх — типовий для глухих — у відповідь на фразу «у тебе чудові очі», написану з чотирма окремими орфографічними помилками.

Байдуже. Так чи інак, я не пішов. Не пішов і край.

Даніель Гофман поцікавився, чому я тягну з виконанням замовлення.

Я запитав його, чи він згоден з тим, що, перш ніж братись до роботи, я маю подбати про те, як не залишити жодних слідів, які могли б вивести поліцію на нього самого чи на мене. Він погодився.

Таким чином, я далі стежив за квартирою.

Упродовж наступних днів молодий чоловік щодня навідувався в один і той самий час, о третій пополудні, щойно на вулиці темніло. Заходив, скидав і вішав пальто, бив її. Щоразу одне й те саме. Спершу вона виставляла руки, захищаючись. З того, як вона рухає губами, напружує м’язи шиї, я бачив, що вона кричить, благає його припинити. Але він не зупинявся. Аж поки у неї не текли сльози по щоках. Тоді — і тільки тоді — він здирав з неї сукню. Щоразу нову сукню. Тоді він кидав її на шезлонг. І з усією очевидністю він мав над нею владу. Я припустив би, що вона була безнадійно закохана в нього. На зразок того, як Марія була закохана у свого наркомана. Деякі жінки не знають, що для них добре, а що погано, вони просто віддають свою любов, нічого не вимагаючи у відповідь. Таке враження навіть, що брак будь-якої взаємності тільки розпалює їх дедалі більше. Я припускаю, що вони, бідолашні, сподіваються отримати свою винагороду одного чудового дня у майбутньому. Надії безнадійного кохання. Хтось мав би їм пояснити, що це не так, що не так влаштований світ.

Але я не думаю, що Коріна була закохана. Принаймні, її поведінка не виявляла саме такого роду почуттів. Гаразд, вона пестила його після того, як вони займалися сексом, і проводжала його до дверей, коли він лаштувався йти, за сорок п’ять хвилин по тому, як він прийшов, і тулилася до нього приязно, мабуть шепочучи милі дурнички. Та коли він ішов, вона, здавалося, відчувала полегшення. А мені хочеться думати, я знаю, яке воно на вигляд, кохання… То навіщо їй — молодій дружині провідного поставника «екстазі» у місті — ризикувати всім, що має, заради вульгарної інтрижки з чоловіком, який до того ж її лупцює?

Лише увечері четвертого дня стеження я нарешті докумекав. І сам здивувався з приводу того, що мусив стільки часу ламати голову над очевидною річчю. Її коханець мав якийсь компромат на неї. Щось таке, що він міг передати Даніелеві Гофману, якби вона не догоджала шантажисту і не виконувала його забаганки.

Прокинувшись на п’ятий день, я наважився. Я хотів перевірити короткий шлях до місця, про яке раніше не знав.

М’яко сіявся сніг.

Коханець прийшов ще до третьої пополудні і щось приніс для неї. Щось у маленькій скриньці. Я не міг розгледіти, що то було, але бачив, як Коріна засяяла на мить. Вона на мить освітила нічну темряву за великим вікном вітальні. У неї був здивований вигляд. Я й сам здивувався. Але я пообіцяв собі, що усмішкою, якою вона його обдарувала, вона поступиться мені. Я тільки мав правильно все влаштувати.

Коли він пішов, скоро по четвертій — він пробув, цього разу, трохи більше, ніж зазвичай, — я вже стояв напоготові у тіні на іншому боці вулиці.

Я побачив, як він зникає в темряві, і подивився вгору. Вона стояла перед вікном вітальні, наче на сцені, й, піднісши руку, оглядала щось, що було у неї в долоні, — я не міг бачити, що саме. Потім вона раптом перевела погляд за вікно і втупилась у глиб тіні, в якій я стояв. Я знав, що вона не може мене бачити, однак… Той її проникливий, стривожений погляд. Раптом якийсь страх, відчай, майже благання відбилось на її обличчі. «Усвідомлення неможливості вплинути на долю», як писалось у книжці, Господь знає, у якій. Я стиснув руків’я пістолета в кишені пальта.

Я зачекав, поки вона відступить від вікна, відтак вийшов з тіні. Я швидко перетнув вулицю. На бруківці я чітко бачив його сліди у тоненькому пилку сухого свіжого снігу. Я поквапився за ним.

Повернувши за ріг, я побачив його спину.

Ясна річ, я передбачав цілу низку можливих варіантів.

Він міг де-небудь неподалік припаркувати автомобіль. Найімовірніше, в одному з закутків району Фрогнер. Безлюдний, скупо освітлений. Ідеальний. Або ж він міг прямувати в якийсь бар чи ресторан. У цьому разі я міг би зачекати. Часу мені не шкода було. Мені подобалось чекати. Я найбільше любив цей проміжок часу між ухваленням рішення і здійсненням його. То були єдині хвилини, години, дні мого, ймовірно, нетривалого життя, коли я щось собою являв. Я був чиєюсь долею.

Він також міг би сісти на автобус або в таксі. У цьому разі перевагою стало б те, що ми віддалились би від Коріни.

Він попрямував у бік станції метро біля Національного театру.