Наступного вечора я чекав на нього у верхній частині парку Санкт-Гансхауґен.[12] Звідти відкривається гарний краєвид. Кажуть, тут колись влаштовували жертвоприношення, і через те місцина роїться привидами. Моя мама казала, що друкарі варили тут друкарську чорну фарбу. А я знаю тільки, що раніше тут палили міське сміття. За прогнозом, того вечора мало бути мінус дванадцять, тож я знав, що ми будемо сам на сам. О дев’ятій на довгій стежці до башти показався якийсь чоловік. Попри холоднечу, доки він дістався верхівки пагорба, лоб йому зросив піт.

— Раненько ти, — сказав я.

— Ти хто? — відповів він запитанням на запитання, витираючи шарфом піт з лоба. — А де Гофман?

Ми обидва одночасно сягнули по свої пістолети, але я його випередив. Я вдарив його в груди і в руку трохи вище ліктя. Він випустив зброю і впав горілиць. Він лежав на снігу і розгублено блимав очима.

Я приставив пістолет йому до грудей:

— Скільки він тобі платить?

— Д… двадцять тисяч.

— Гадаєш, достатньо, як за вбивство людини?

Він роззявив і знову стулив рота.

— Я в будь-якому разі маю тебе вбити, так що немає сенсу вигадувати якусь кмітливу відповідь.

— У нас четверо дітей, і ми мешкаємо у двокімнатній квартирі, — сказав він.

— Сподіваюсь, він сплатив тобі наперед, — сказав я і вистрілив.

Він застогнав, але так само лежав собі й блимав. Я втупився у два отвори в його куртці на грудях. Тоді рвонув борт одежини, розхристуючи йому пазуху.

Він був у кольчузі. Не в бронежилеті, а саме в бісовій кольчузі, на зразок тих, що вікінги носили. Принаймні, вони вбрані в такі кольчуги на ілюстраціях до «Саги про королів» Сноррі,[13] яку я неодноразово перечитував у дитинстві, аж доки нарешті в бібліотеці мені відмовились її знову видавати. Залізо. Не дивно, що він упрів, сходячи на пагорб.

— Що це за чортівня?

— Мені її дружина змайструвала, — відповів він. — Для гри в Улава Святого.

Я пробіг пальцями по міцно зчеплених металевих петельках. Скільки тисяч їх могло бути? Двадцять? Сорок?

— Вона не дозволяла мені вийти без кольчуги, — сказав він.

Кольчуга, сплетена для вистави про вбивство святого короля.

Я приставив пістолет йому до чола:

— «Трощи Пса, якого залізо не бере».[14]

— Сноррі, — прошепотів він. — Улав Святий завдає удару…

— Правильно, — перервав я його, натискаючи на спусковий гачок.

В його гаманці було п’ятдесят крон, фотографія дружини й дітей і особове посвідчення з його ім’ям і адресою.

Виконання мною згаданих замовлень становили дві з трьох причин, чому я волів би триматись подалі від Рибалки.

Наступного дня зранку я пішов до його крамниці.

Від рибної крамниці «Ейлертсен & Син» на Юнгсторґет до центрального відділку поліції на Мьолерґата, 19, було заледве два кроки. За чутками, коли Рибалка іще продавав контрабандну горілку, поліція значилася серед його найліпших клієнтів.

Скулившись від пронизливого крижаного вітру, я перетнув бруковане море вулиці.

Крамниця щойно відчинилась, але всередині вже було не проштовхнутись.

Рибалка іноді й сам обслуговував відвідувачів, але того ранку його в торговій залі не було. Жінки за шинквасом і далі обслуговували клієнтів, але молодий чоловік — з того, як він зиркнув на мене, я міг сказати що він мав інші обов’язки поза зважуванням та пакуванням риби, — зник за обертовими дверима. Невдовзі по тому вийшов його бос. Рибалка. Одягнений з голови до ніг у все біле. У фартуху й ковпаку. Він навіть на ногах мав білі сандалі на дерев’яній підошві. Просто якийсь тобі бісів рятувальник з пляжу. Він обминув шинквас і підійшов до мене.

Витер пальці об фартух, що пухирем напинався на його опуклому череві. Тоді кивнув у бік дверей, які досі хилитались туди й сюди на завісах. За кожним помахом обертових дверей я бачив у щілину знайому худорляву постать. Тип, якого називали Кляйном. Я не знаю, чи малось на увазі німецьке значення слова, «малий», чи таки норвезьке значення — «хворий». Якщо тільки то не було його справжнє ім’я. А може, й усі три варіанти. Щоразу, коли обертові двері відкривали щілину, мої очі зустрічали погляд його очей — мертвих, антрацитово-чорних. Я також встиг помітити обріз дробовика, що висів у нього при стегні.

— Тримай руки подалі від своїх кишень, — тихо промовив Рибалка з широкою посмішкою святочного гнома, — і тоді матимеш шанс вийти звідси живим.

Я кивнув.

— Ми, голубе, зайняті продажем риби до Різдва, тому кажи швиденько, що мусиш, і забирайся звідси к бісовій матері.

— Я можу допомогти вам здихатись конкурента.

— Ти?!

— Так, я.

— Я не думав, пацан, що ти зрадник.

Те, що він не називав мене за моїм ім’ям, могло означати, що він просто не знає, як мене звати, або він не бажає виявляти до мене мінімальну повагу, звертаючись на ім’я, або ж не бачить підстав показувати мені, чи багато він про мене знає — і чи взагалі що-небудь знає. Я більше схилявся до третього.

— Ми не можемо поговорити у підсобці? — запитав я.

— Тут нічим не гірше, ніхто нас не підслухає.

— Я застрелив Гофманового сина.

Рибалка примружив одне око, не припиняючи пильно дивитись на мене іншим. Тривалий час. Покупці вигукували «Щасливого Різдва!» і, виходячи на вулицю, впускали подуви холодного повітря в теплу, насичену паром крамницю.

— Ходімо в підсобку, — сказав Рибалка.

Три особи на рахунку. Треба бути по-справжньому холоднокровним, як морожена риба, щоб вести перемовини з експедитором, який відправив на той світ трьох твоїх людей. Мені залишалося тільки сподіватись, що моя пропозиція була достатньо спокусливою і що Рибалка був саме таким холодним і прагматичним, яким я собі його уявляв. Де там він, в біса, не знав мого імені!

Я сів до заяложеного дерев’яного столу. На підлозі стояли масивні полістиролові ящики, повні льодом, замороженою рибою і — якщо Гофман був правий щодо логістики — героїном. Температура у приміщенні була щонайвище п’ять або шість градусів. Кляйн не сідав, і, доки я говорив, він наче й не зосереджувався на своєму потворному дробовику, але ствол його тримав увесь час націленим тільки на мене. Я переповів останні події — без брехні, але й не заглиблюючись у непотрібні деталі.

Коли я закінчив, Рибалка знову вирячився на мене своїм бісовим циклоповим оком.

— То ти завалив його сина замість його жінки?

— Я не знав, що то був його син.

— Кляйне, що скажеш?

Кляйн стенув плечима.

— В газетах пишуть, вчора у Віндерені застрелили якогось.

— Так, я теж бачив заголовки. Можливо, Гофман і оцей його експедитор скористалися з того, що пишуть газети, і склали таку побрехеньку, щоб знати напевне, що ми її проковтнемо.

— Зателефонуйте в поліцію і запитайте ім’я вбитого, — сказав я.

— Ми зателефонуємо, — сказав Рибалка, — після того як ти поясниш, навіщо пожалів дружину Гофмана, а тепер її переховуєш.

— Це обходить лише мене, — сказав я.

— Якщо ти плануєш вийти звідси живим, раджу не викобенюватись, а казати все як на духу.

— Гофман бив її, — сказав я.

— Котрий з двох?

— Обидва, — збрехав я.

— Що з того? Коли хтось дужчий дає прочуханку, це ще не означає, що хтось слабший на неї не заслуговує.

— Надто ж така шльондра, як та, — докинув Кляйн.

— Ой-йой! — зареготав Рибалка. — Кляйне, подивись на його очі. Він би ладен убити тебе! Я думаю, пацанчик просто закоханий.

— То й гаразд, — відказав Кляйн. — Я теж би охоче його вбив. То він завалив Мао.

Я не мав жодного уявлення, хто з трьох людей Рибалки був Мао. Але у водійських правах хлопчини із Санкт-Гансхаугена значилось: «Мауріц», отже, ймовірно, то був він.

— Різдвяна риба чекає, — поквапив я їх. — Яке твоє рішення?