Облік товарів. Ясна річ. За день до Різдва, до Святвечора, зрештою. Кінець року. Треба думати, найдоречніший час для таких справ.

У кутку, за короткою шеренгою візків, стояла різдвяна ялинка, маленька й зловісна. Але, хоч би яка вона була, назва її залишається незмінною — «різдвяна ялинка».

Не знаю, навіщо я туди приперся. Я міг доїхати до готелю і зняти там номер. Просто напроти квартири чоловіка, якого ми нещодавно впорали. І жінки, яка впорала мене. Ніхто не здогадався б шукати мене там. Я мав достатньо грошей на дві доби. Я міг би зранку зателефонувати Рибалці і попросити, щоб він перевів решту винагороди на мій банківський рахунок.

Я почув свій власний сміх.

Відчув, як тепла сльоза збігає по моїй щоці, побачив, як вона падає і провалюється в свіжий сніг.

Потім іще одна. Вона просто зникла.

Я зауважив своє коліно. Кров сочилася з нього через тканину штанів і крапала на сніг, утворюючи слизову плівку, на зразок яєчних білків. Я знав, що та кров теж пропаде. Розтане і зникне, так само як мої сльози. Але наразі вона лежала плівкою, червоною і драглистою. Я відчував, що моє мокре від поту волосся прилипло до скла вітрини. Ймовірно, я трохи запізно про це розповідаю, але, якщо я раніше не згадував, у мене довге, рідкувате, світле волосся і борода; я маю середній зріст і сині очі. В цілому, такий я на вигляд. Довге волосся і борода — це потенційна перевага: якщо трапиться забагато свідків, є можливість істотно і швидко змінити свою зовнішність. І саме ця можливість, ця потенційна перевага примерзала до вітрини, пускала коріння, як оті коралові рифи, що я повсякчас про них згадую. У будь-якому разі мені хотілося стати єдиним цілим з тією вітриною, перетворитись на скло, так само як безхребетні анемони у «Царстві тварин 5: Океан» по-справжньому перетворюються на кораловий риф, на якому вони живуть. Щоранку я мав би змогу дивитись на Марію, дивитись на неї цілий день, без того щоб вона бачила мене. Нашіптувати їй, як я її кохаю. Гукати, співати. Моїм єдиним бажанням тоді було просто зникнути — можливо, то було єдине, чого я насправді будь-коли прагнув. Зникнути, як мама, заспиртувавшись до стану невидимості. Терти, аж доки геть зітреться, видалиться. Де вона тепер? Я більше не пам’ятаю. Уже впродовж тривалого часу я не здатен пригадати. Мені було дивно, що ось я можу сказати, де мій батько, і не знаю, де моя мати, жінка, яка дала мені життя і дбала про те, щоб я жив далі? Чи справді була вона мертва і похована на цвинтарі Ріської церкви? Чи вона досі ще десь на цьому світі? Я знав, ясна річ, що питання полягає тільки в тому, щоб пригадати.

Я заплющив очі і притулився головою до вітрини. Цілковито розслабився. Це все втома. Я скоро пригадаю. Дуже скоро…

Мене огорнула темрява. Великий морок. Вона накрила мене широчезним чорним плащем, узяла мене в свої обійми.

Було так тихо, що я міг ясно почути м’яке клацання — звук, що долинув, як здавалося, від дверей поруч зі мною. Потім я почув кроки — знайоме накульгування. Кроки наблизились. Я не розплющував очі. Кроки зупинились.

— Улаве?

Я не відповів.

Вона підійшла ближче. Я відчув її долоню на своєму плечі.

— Що / Ти / Тут / Робиш.

Я розплющив очі. Побачив у вітрині її відображення — вона стояла позаду мене.

Я розтулив губи, але не зумів нічого вимовити.

— У / Тебе / Кровотеча.

Я кивнув. Яким чином вона опинилась тут і зараз, опівночі?

Авжеж.

Облік товарів.

— Твоя / Машина.

Я склав губи, щоб вимовити «так», але не спромігся на звук.

Вона кивнула, ніби на знак того, що зрозуміла; тоді взяла мою руку і закинула собі на плече.

— Ходімо.

Я, накульгуючи і спираючись на неї, на Марію, почалапав до машини. Дивно, що її кульгавість я зараз не помічав, ніби у неї враз вирівнялись ноги. Вона влаштувала мене на пасажирському сидінні, потім обійшла до водійського боку, де двері залишились відчинені. Вона нахилилась до мене і розірвала холошу на нозі — тканина розійшлась безгучно. Марія взяла пляшку мінеральної води зі своєї торбинки, відгвинтила ковпачок і налила води мені на стегно.

— Куля?

Я кивнув і подивився на своє стегно. Більше не боліло. А кульовий отвір був схожий на роззявлений риб’ячий рот. Марія скинула свій шарф і наказала мені підняти ногу. Тоді вона міцно обв’язала шарф навколо рани.

— Тримай / Пальці / Отут / Притискай / Міцно / Рану.

Вона обернула ключ, який весь цей час залишався в замку запалювання. Мотор завівся з м’яким приязним мурканням. Вона увімкнула задню передачу і від’їхала від ліхтарного стовпа. Виїхала на брук і рушила вулицею.

— Мій / Дядько / Хірург / Марсель / Мюріел.

«Мюріел». Таке саме прізвище, як у того наркомана.

Як вона і він могли мати дядька з тим самим?..

— Не / У / Лікарні, — озирнулась вона на мене. — У / Мене.

Я відкинувся потилицею на підголівник. Вона говорила не так, як розмовляють глухонімі. Вона вимовляла немодульовано й уривчасто, але не в такий спосіб, як ті, хто не вміє говорити, а радше як хтось, хто…

— Французи, — сказала вона. — Вибач / Я / Не / Люблю / Говорити / Норвезька.

Вона засміялась.

— Я / Радше/ Писати / Завжди / Так / Робити / Як / Дитина / Я / Просто / Читати / Улаве / Тобі / Подобається / Читати.

Поліційний автомобіль з синім проблисковим маячком на даху проїхав повз нас. Я бачив у дзеркало заднього огляду, як він зник у глибині вулиці. Якщо вони шукали «вольво», то просто не звернули уваги. А може, вони полювали на когось іншого.

Брат. Наркоман був її братом, а не коханцем. Молодший брат, мабуть, через що вона ладна була віддати себе в жертву заради нього. Але чому їхній дядько-хірург не в змозі був допомогти їм тоді, чому вона змушена була піти на… Ні, годі про це. Я з’ясую решту згодом, я потім уточню, як усе це узгодити одне з іншим. А наразі вона увімкнула пічку, і від теплого повітря мене так тягло на сон, що я мав гранично зосередитись, аби не відключитись.

— Думаю / Ти / Улаве / Любити / Читати / Бо / Ти / Наче / Поет / Так / Гарно / Як / Ти / Говориш / В-підземці…

В підземці?

Очі мої самі заплющились, тим часом як до мене повільно дійшло. Вона здатна була чути все, що я казав їй.

Всі ті поїздки в метро, коли я стояв позаду неї у вагоні, думаючи, що вона глуха… вона просто дозволяла мені говорити. День по дню, вдаючи, буцім вона не чує і не бачить мене. Наче то була якась гра. Саме тому вона потяглась до моєї руки тоді, в крамниці, — вона думала, вона знає, що я її кохаю. Вона думала що та коробка цукерок означає, що я, нарешті, готовий зробити крок від фантазій до реальності. Чи, можливо, щоб саме в такий спосіб усе складалося докупи? Чи міг я насправді бути сліпим настільки, щоб вважати, що вона глухоніма? Чи я від самого початку все ясно бачив і просто відмовлявся визнати те, що я насправді знав?

Чи можливо таке, що від самого початку доля вела мене сюди, до Марії Мюріель?

— Я / Впевнена / Дядько / Зможе / Приїхати / Зараз / І-якщо / Все / Гаразд / 3-тобою / Буде / Французьке / Різдво / Завтра / Святвечір / Гуска / Трохи / Запізно / По / Різдвяній / Месі.

Я просунув руку у внутрішню кишеню і намацав конверт. Не розплющуючи очей, простягнув його Марії. Я відчув, як вона взяла конверт, повернула до узбіччя, зупинила машину. Я відчував втому, я відчував таку втому…

Вона почала читати.

Читати слова, якими я закривавив ті аркуші, слова, які я розбивав і переписував, щоб розставити правильні літери у правильних місцях.

І вони анітрохи не видавались мертвими. Навпаки, вони були живими. І правдивими. Такими правдивими, що «Я кохаю тебе» звучало як єдине, що можна було сказати. Такими живими, що коли хто почув би ті слова, був би в змозі побачити його, чоловіка, що пише про дівчину, яку він відвідує щодня, дівчину, що сидить за касою в крамниці, дівчину, яку він кохає, хоча волів би не кохати її, бо не хоче кохати особу, подібну до самого себе, недосконалу, з вадами і ґанджами, іще одну жалюгідну жертовну душу, невільницю любові, яка покірно читає по губах людей, але ніколи не висловлюється, яка підпорядковує себе комусь і знаходить у цьому винагороду. Але водночас він не може зректися кохання до неї. Вона є всім, чого він жадає і чого не хоче. Вона його власне приниження. І найкраща, найлюдяніша, наймиліша істота, яку він зустрічав.