Лист без жодної помилки змусив Брунову маму перекинути все догори дригом, але таки знайти родичку. Найбільше ж її вразило віртуозне володіння умовним способом. Брунова мама майже тридцять років працювала викладачем, тож фрази на кшталт «Я й гадки не мала, що злоба і брехня можуть завдати мені таких мук» неабияк тішили колишнього педагога.

...Знайшлася родичка у благенькій споруді на околиці Торонто. Споруді, напханій десятками невдах. Слабі на розум, каліки, схибнуті — всі докупи, непотрібні суспільству, ніким не затребувані. Усе своє життя вони провели у лікарні. Коли ж старішали і починали плутатись під ногами, їх викидали до цієї споруди, де вони жили по двоє в кімнатці; у будинку була телевізійна зала, де не вщухав гомін; вони мали три прийоми їжі на день.

Чим далі Бруно розповідав, тим краще я розумів його гнів. Адже справа зрушила з місця. Навідавшись до шваґрової, Брунова мама вирішила покращити їй життя. Так і сказала — «покращу життя». Вона взялася писати нещасній листи, надсилати дарунки, дзвонити на Різдво, Великдень та день народження; вона осипала Ґертруду клопотами, душевно розповідала про неї іншим: «Знаєте, оце щойно написала Ґертруді, адже їй, бідолашній, так сумно там!» Бруновій мамі подобався новий образ добродійниці, проте вона затято відмовлялася від компліментів: «Що Ви, це ж така дрібниця, це все, що можна для неї зробити, адже вона понад шістдесят років мешкала у притулку, не знаючи іншого життя, тож усе, що ми можемо, — уважно ставитися до неї наприкінці життя».

Коли ж уваги і співчуття стало замало, Брунова мама запросила нещасну Ґертруду в гості. Діти вже виросли, їхні кімнати стояли порожні, часу було вдосталь, проте гостя зосталася лиш на кілька днів — більше вона просто не витримала б.

— Вона хоче вдихнути свіжого повітря.

Оте «вдихнути повітря» Бруно вважав несосвітенним безглуздям, а мамині зусилля, на його думку, були позбавлені сенсу.

Утім, його ставлення видалося мені упередженим. Адже Брунова мама лише відповіла на скорбний поклик, до якого не прислухався тато — і чомусь саме її лаяв син. «Це несправедливо», — заявив я.

— Мамою керувало бажання активних дій, хотілося витрачати зусилля, розважатися, влаштовувати обіди, візити, родинні свята навколо родички-знахідки, а коли все було зроблено, коли для нових витівок не стало уяви — гоп! вітаю! — стареньку повертають туди, звідки взяли. Якби не одна деталь...

Якось Бруно помітив жагучий погляд, що стежив за ним посеред лабіринту вітальні, напханої дядечками, тітоньками, братами у других і в третіх. Довгий потайний погляд протиснувся крізь юрбу і м'яко торкнувся його вуха.

— Усі вони крутилися перед нею, усі чудувалися її дивовижним психічним здоров'ям, усі коментували її життя і люб'язно обурювались несправедливістю. А я не хотів брати участі в тому цирку. Та коли старенька, привезена з дурки, кидає такий погляд...

«Заколотник» підійшов до тітоньки і зрозумів нав'язливий погляд, лише коли нахилився до неї.

— Її зацікавила сережка в моєму вусі.

Вона тицьнула пальчиком у сережку і тихо, ніби повідомляючи про величезну зневагу, заявила: «Ти помилився, ти ж хлопчик, а не дівчинка», — а він тим самим тоном відказав: «Маєте рацію, тітонько: вранці, прокинувшись, я вирішив, що я — дівчина», — вона ж, зрозумівши гру, підхопила: «Авжеж, не завжди легко вранці збагнути, хто ти», — і вони весело розсміялися.

Цей та подальші випадки — адже того вечора вони перетиналися не раз і реготали з лише їм зрозумілих жартів, — переконали Бруно залишитись у мами на кілька днів, поки там гостюватиме тітка. Звісна річ, мама нічого не помітила. А я все зрозумів. Ця стара була єдиною подібною до Бруно істотою, єдиною мешканкою його планети, а Бруно — о, він просто обожнює рідкісні екземпляри!

— Вона помічає те, чого не бачать інші.

А втім, надвечір третього дня сміх стих. Наступного ранку Ґертруда мала рушати, тож зажурено стежила за приготовляннями. Такого лихого погляду Бруно в неї досі не помічав. Глибоко всередині тлів гнів, накопичений упродовж шістдесяти років ув'язнення, десь на дні клекотіла сірка — він відчував, що вона ладна виплеснути цей отруйний коктейль просто в обличчя, але мовчала, стримувалась — шістдесят років привчили її стримуватись, — вона добре знала: від люті добра не буває; вся ж влада була у цих двох, що збирали її біль до валізи, тож свої очі, сповнені дикої люті й безсилля, вона повернула саме до Бруно і саме до нього звернулась: «Я не хочу туди повертатися».

— Це було вчора, та ніби ціле століття минуло... Що на моєму місці зробив би ти?

Те саме, Бруно, звісно, зробив би те саме — не дозволив би старій повернутися до жахливого світу, але це не вирішує проблеми з тягарем, який раптом опинився на наших плечах, тягарем, який, закунявши, небезпечно хилився перед вікном.

— А що твоя мати?

— Та не хвилюйся, я сам.

Брунова мама ні про що не здогадалася, коли він викликався відвезти стару до Торонто. Та він і сам не здогадувався, навіть і гадки не мав надолужувати чийсь згаяний час.

— Присягаюся, ні про що таке я навіть не думав тоді — це сталося само собою.

Чим далі на південь вони рухалися, тим щільніше тулилася бідолашна до сидіння, нашорошувалась, мов звірятко, замкнене в клітці, і німувала — впродовж усієї мандрівки на південь вона не зронила жодного слова, тож він раптово — ніби це давно було вирішено за нього — розвернув авто.

— Бачив би ти, як вона усміхнулася — всіма зморщечками свого обличчя.

Лише тієї миті, авжеж, лише тоді він зрозумів, що повернув на північ, аби привезти її сюди, та щодо решти — щодо того, як бути далі, — він знав не більше від мене.

— Але ж твоя мати! — наполягав я, бо це видалося мені важливим.

— Та не бери ти собі цього в голову, я їй дам раду!

— Гаразд, але ж є й інші! У Торонто хвилюватимуться, викличуть поліцію.

— Кажу ж тобі, забудь про те, у мене є план.

Тітонька остаточно прокинулась — я бачив, як вона крутить білосніжною голівкою, раз-у-раз спалахуючи білим промінням. Старенька взяла моє серце в полон. Її історія зворушувала до сліз.

Ми повернулися до зали, де на нас чекала усмішка дитини, що загубилася. Бруно приніс старенькій канапку з чаєм і сказав не хвилюватись, адже він усе владнає. Цю ніч вона проведе в готелі, до якого він запросив широким гостинним жестом, а решта вирішиться вже завтра.

Широким рухом Бруно обвів рукою високу стелю, обшиті лиштвою стіни, підлогу з інкрустацією, поважні сходи, що закручувались догори, — усе з лакованого дуба, приспаного під пилом. Справді, місце на перший погляд було не вельми привітне. Проте це стару аж ніяк не стривожило.

Ми провели стареньку до кімнати — зеленого номеру, де тиждень тому ночувала фотограф. Я мав би сказати про неї Бруно, але знову забув.

Старій сподобався затишок. Так вона нам і сказала: «Мені подобається цей затишок».

Ми облаштували її тією дещицею особистих речей, що знайшлись у валізці. Туалетне приладдя, ліки (багато ліків!) та кілька старих лахів, серед яких — жахливий фіалковий халат, що його Бруно, скривившись, повісив до шафи.

— Тітонько, хочете халат із рожевого ратину?

Із рожевого ратину!

Ну ось ми й узяли шефство над старою! Дивно, та замість перелякатись, я відчув полегшу — а це було ще небезпечніше.

Ми залишили Ґертруду наодинці з затишком і зійшли до великої зали, де чекали запашний косяк та цікава розмова — принаймні на це сподівався я, адже, окрім вирішення Ґертрудиної проблеми, залишалася фотограф, про яку я мусив сказати Брунові, а ще варто було згадати і Дарлінґ, мого пса.

Без собаки жити у лісі не можна. Тед, Чарлі, Том і я — кожен мав свого пса. Він усюди ходив за нами, слухав нас і, цілком можливо, щось розумів. Пес, який обнюхує вас, коли видається, ніби ви вже зникли для всього світу, — розрада неабияка. Багато разів я засинав поруч із Дарлінґ. У моїй кімнатці постійно зимно. А спав я тільки у своєму кабінеті. Звичайно, міг би обрати будь-яку кімнату на другому поверсі, проте не міг побороти звичку: за часів ліванця я спав у кабінеті, то чому мав би щось міняти, коли готель опинився в моїх руках?