Старенька пережила Пожоги, що були в Метісоні. Вона розповіла про небо, чорне, наче вночі, та птахів, що падали, мов мертві мухи.

«Дощило птахами, — сказала вона. — Коли піднявся вітер і затягнув небо попоною чорного диму, повітря розрідилось, жар та дим унеможливили дихання і людям, і птахам, тож вони справжнім дощем падали нам під ноги».

Розмова текла слідом за думками: саванові дуби Гай-Парку, ще досить полохлива весна, міський гомін, який час від часу досягав їхніх вух, і знову Великі Пожоги, брудний папір на алеях парку, обов'язок, про який забувають, — і знову, вже вкотре, Великі Пожоги...

«Коли полум'я досягло небес, — сказала вона, — нам видалося, ніби пливемо дном вогненного океану».

Ці образи фотограф автоматично складала до пам'яті.

Утім — старенькій був час іти. Запаси хліба вичерпались, денне світло згасало. Вона пішла, а фотограф так нічого про неї і не дізналася, забула спитати навіть ім'я, єдине — ніби найважливіше, як це буває з дітьми, — поцікавилася віком.

«Сто два», — відповіла старенька, і її очі лукаво блимнули.

Спираючись на ціпок, вона злізла з лави і пішла геть, залишивши фотографа у заціпенінні. Невже справді сто два?

Усе було тут — і рожеве блимання в кутиках очей старої, яка жартує поважним віком, і картинка дощу із птахів, що падають із чорного неба, — було саме тим, що треба. Фотограф не кинулася б гасати дорогами Півночі, не занурилася б у захопливі пошуки, якби зробила світлину, якби увічнила пташиний дощ в очах старенької із Гай-Парку.

Її, приголомшену і заінтриговану старенькою пані, що носила в собі картини апокаліптичної краси, згодом збентежила решта старих, голови яких населяли такі ж картини.

Вона полюбила їх більше, ніж можна було. Любила їхні зношені голоси, поточені життям обличчя, неспішні рухи, вагання перед занадто прудкими словами й оманливими споминами, любила спостерігати за тим, як вони вайлувато занурюються у плин думок і знесилено замовкають посеред фрази. Похилий вік зненацька постав останнім притулком свободи, коли всі зв'язки обриваються, а розум блукає давно омріяними стежками.

Вона зустрілася з усіма відомими очевидцями Великих Пожогів. Бойчук мав бути останнім.

«Помер і похований», — повідомив Чарлі. «Помер власною смертю», — докинув Том.

Легенда пожежі у Метісоні перейшла до інших світів. Що ж, — це її не здивувало. Їй уже доводилося стукати до дверей свідків, які померли напередодні, позавчора або дуже давно. Тож страшної зажури чи розчарування від неї марно було чекати. Чарлі й Том були варті того, щоб повернутися. Відлюдники, гострі на язик, — рідкісні екземпляри в її колекції стариганів. Тож вона вирішила повернутися до їхнього хутору. Не має значення, задля чого — світлини чи балачок, адже її пошуки вже давно вийшли за межі звичайного репортажу.

Том і Чарлі докурюють уже по п'ятій цигарці. Ранкова розмова зашпорталась об питання, чи здогадувався Тед про межу, чи відчував наближення смерті — або ж вона заскочила його зненацька?

Смерть для них — давня подружка. Згадують про неї залюбки. Вона так давно ходить за ними назирці, що вони постійно відчувають її зіщулену присутність, її чекання — вдень непомітне, але надто дошкульне вночі. Ранкові розмови — один зі способів тримати її на відстані. Щойно старі згадують про смерть — вона відразу з'являється, втручається в теревені, комизиться, хоче, щоб усі слухали тільки її, але вони осікають її, кепкують, іноді й ображають, відсилають геть, — і вона, мов слухняний цуцик, чимчикує до закутку мовчки жвакати кістку. Часу має вдосталь.

Чарлі вважається знавцем смерті. Він надивився на неї, очікуючи у засідці, коли був трапером[3]. Том не втомлюється розпитувати. «Ти її справді бачив? Бачив, еге ж?»

— Ні, я її не бачив, бо мій час тоді ще не прийшов.

— Але чого ти не вкинув тоді до рота щіпку своєї солі?

Це ж так просто!

— Кажу ж тобі, час не прийшов! Тоді було літо, днина стояла гарна, повітря було, мов із цукру, пташки джерготіли — момент був, словом, не той.

— Ет, Чарлі... А я вважаю, що твій час ніколи не прийде — ти так і не зважишся.

Невдовзі ці розмови удвох у хижці Чарлі вщухнуть. На маленьку озерну громаду очікували значні зміни.

Невеличка озерна громада стояла на порозі великих змін. Божевільною здавалася сама думка про появу жінки — ще й старої і вельми слабкої — у цьому суворому місці. І все ж неймовірна думка про жінку пробила стежку до хутора. І хоч уголос ніхто цього не сказав, проте кожен знав, що не дозволить їй повернутися туди, звідки вона прийшла. Озерній громаді не бракувало волі й сміливості, щоб зазирнути в очі незнаному. Але як?

З матір'ю Бруно миттю дав раду. Потелефонував їй із заправки і повідомив, що тітонька втекла у Гантсвілі, поки він оплачував повний бак пального, і марно він усюди її шукав. Він дочекався поліції, відповів на запитання, поставив під заявою підпис і повернув назад, потішений ввічливою байдужістю стражів порядку. Нікому не потрібну стару довго не шукатимуть.

Отже, вона опинилася поза світом, повністю під їхньою опікою, і тепер їм належало вирішувати численні проблеми, до яких призвела ситуація, насамперед — розмістити стареньку з хоча б мінімальним комфортом. Такі вигоди були у Тедовій хатці, проте вони ще вагалися. Адже часом здавалося, ніби Тед і досі там хазяйнує.

Марі-Денеж — яку всі тоді називали Ґертрудою — звикала до нової кімнати, майже не виходячи з неї, і дивні пригоди явно не турбували її. А непокоїлася старенька через пошуки нового імені, яке мала вибрати собі сама. Бабця вагалася між усіма їй відомими іменами, а було їх чимало — вона пригадувала всіх, хто мешкав за адресою Квін-Стріт, 999. Кортіло їй і вигадувати нові. Ця забавка неабияк тішила і захоплювала жінку, вона відчувала честь і відповідальність, які не залишали часу на інші справи. Аби не втратити жоден із варіантів, стара зазначала кожне ім'я на окремому папірці, додаючи коментар, щоб не забути, кому саме воно належить. Коли розкладала папірці на ліжку, здавалося, ніби відкрився весь світ.

Старенька жила в готелі четверту добу, проте рішення ще не прийняли — ні у великій залі, де Бруно зі Стівом набиралися диму, ні на берегах озера. Однак стару треба було поселити в іншому місці. Наближалась осінь, а за нею йшли мисливці, блукальці, що збилися зі шляху, та інші випадкові цікаві.

На ранок п'ятого дня вирішили відвезти її на хутір, аби перевірити, чи старі порозуміються. Вирушили на всюдиході. Стареньку й це не здивувало. Вона дозволила підняти себе до кабіни дивного механізму, сіла та безтурботно схопилася руками за плечі Бруно. Стів ішов слідом разом зі своїм псюрою.

Том і Чарлі, зачувши віддалений шум, чекали зовні.

Перед хатинкою Чарлі утворився справжнісінький натовп. Четверо чоловіків, одна жінка, четверо собак і ціла хмара москітів, що також завітали на оглядини.

Говорив, за звичкою, Том. Він закрутисто привітав пані, скоса кинувши погляд, від якого — на його думку — будь-яка годяща жіночка мала би зашарітися. І мусив почервоніти сам, раптом збагнувши, що варто б вибачитись, але в його віці кров уже нікуди не приливає, тож він лише зблід і подумав, що панійка занадто вродлива — справжня перлина! — і надто граційна, тож навряд чи їй тут місце.

Чарлі взявся господарювати, аби не сказати зайвого. Знайшов для кожного зручний кругляк, запалив ватру, що прогнала комарів, і зник у хатинці, щоб нагріти води, пригадуючи, скільки посудин для чаю в нього є. Старенька з пінистим волоссям і схожими на мереживо ручками видалась йому крихкою, мов пташеня. Здається, тільки дмухни — і пташеня випаде із гніздечка. Він знітився від такої думки. Хотілося не дмухати, а посадити її обережно на долоню і віднести до гнізда. Така перспектива сконфузила його ще більше.