Вони засмутились, стареньку хотілося пожаліти, проте чоловіки почувались безсилими перед горем жінки, і потрібні слова знайшла лише фотограф. Вона нахилилася до Марі-Денеж, взяла її за руки і піднесла їх до вуст.

— Якщо хочете, називайте мене Анж-Еме.

Боязка усмішка повернулася.

Фотограф щойно завоювала дружбу Марі-Денеж і право увійти до будинку. Це усвідомили не відразу. Лише згодом, коли Марі-Денеж потягнула фотографа всередину, коли почулися сміх і балачки, — чоловіки зрозуміли, що їхня маленька громада уже ніколи не буде такою, як завше.

Нарешті жінки вийшли — і фотограф заявила, що Марі-Денеж потребує простирадл, рушників та фіранок.

Фіранок!

Ну ось — тепер на хуторі порядкують дві жінки. Одна тут оселилася, друга — лише в гостях, але може приходити, як їй заманеться. А інші мешканці безпорадні перед жінотою і новою дружбою.

Чоловіки виконали прохання — перевезли з готелю білизну, посуд та інше хатнє приладдя, але не фіранки, бо готельні були завеликі. «Завтра привезу із крамниці», — вирішила фотограф, і ця туманна обіцянка завершила день.

Нарешті Марі-Денеж облаштувалась у будиночку на ніч. Вона розібрала валізу, розвісила одяг, вдягнула льолю і стала чекати в ліжку — склавши руки на стегнах і виструнчивши спину, — поки тіло відродиться. Весь день їй здавалося, що воно втікало від неї. Спочатку в легенях з'явився холод, який згодом спустився до шлунку й невдовзі зник, — вона його більше не відчувала, не відчувала нічого там, де щойно пройшов холод, і це лякало, адже розуміла, що поволі триває розклад. Вона звикла відчувати занепад тіла — усе життя їй доводилося долати його, в нагоді ставали ліки, але зараз ліки були далеко, запаси вичерпалися, вона мусила докласти величезних зусиль або ж зосередитись і віднайти тіло.

Уночі залунала пісня. Вітер ущух, ліс стояв чорно й мовчазно — лише шелестіли дерева. Залунала пісня Марі-Денеж — і ніч віднесла моління в безмежжя неба.

Чарлі не спав. Чекав, коли в будиночку згасне світло, аби піти до ліжка. Він пив чай і курив, міркуючи, чи зрозуміла Марі-Денеж, як працює пропанова лампа.

Щойно зібрався вийти, переконаний, що їй треба допомогти з лампою — як почулась пісня.

Це була стара морська пісня, тягуча й щемка пісня про нещасливе кохання, жалісний мотив якої плив густим ароматом припливів, солоних хмар та хитавицею злих морів. Мелодія, зробивши кілька кіл, гострішала, важчала, ніби шкребла із дна невблаганного моря. Чарлі хотів би більше не чути таких пісень, проте спів раз-у-раз повертався, моряк сідав до човна, на серці було все важче — і він виливав своє горе у море без дна. Чарлі вже не мав сили це слухати, він хотів, аби припинилися лиха, для нього чужі, але вона знову тягнула своєї, насолоджувалася співом, пірнала у нього — ніби сама була тим моряком, що борознив моря світу у пошуках забуття. Пісня наповнилась особистим болем, голос здригнувся, сахнувся, перейшов у шепотіння — і Чарлі раптом збагнув, що Марі-Денеж тут, зовсім поруч, у ліжку, гойдається туди-сюди, міцно притиснувши тіло, мов ляльку, яку заколисує.

Марі-Денеж справді колисала власне тіло, тихенько наспівуючи йому останні куплети моряцької пісні. Сподівалася на повернення. Не раз їй вдавалось отак повертати тіло. Проте цього разу вона відчувала опір — щось ніби пручалось, якась сила відштовхувала моління, і старенькій здавалося, що справа в будинку, надто новому і надто порожньому; й спати самій їй не доводилося — завжди був хтось поруч.

Почувши шкрябання за дверима, Чарлі одразу збагнув, що це вона.

Поверх льолі стара накинула пальто. У місячному сяйві волосся Марі-Денеж сяяло, а очі, визираючи з чорної ночі, виказували глибокий сум.

— Можна поспати тут?

Широким рухом руки він показав на хутряне ложе, яке чекало на нього.

Кожен у своєму кутку: Марі-Денеж — у кубельці із хутр, Чарлі — на матраці на протилежному боці кімнати. Та оскільки хатинка дуже маленька, а ніч — мовчазна, вони чують кожен свій порух, кожне зітхання. Чарлі ледь витримує таку близькість. Він не звик ділити ночі ні з ким, окрім Любка. А тут ще й тиша, яка важчає, поки сон не йде. Чарлі здогадується, що полегшити становище можна, лише першим поставивши запитання, але яке?

— Анж-Еме була Вашою подругою?

— Ні, королевою нашого корпусу — всі її шанували, вона походжала, мов справжнісінька королева, висловлювалась по-королівська, а я була її компаньйонкою, покоївкою.

— Покоївкою?

Вони радше шушукаються, ніж розмовляють. Чарлі — оксамитовим голосом, який використовує, для приманювання наляканих тварин. Марі-Денеж спокійніша. Вона звикла до загальних спалень, звірянь, вишептаних із ліжка до ліжка. Здушеним, ледь чутним голосом розповідає уривки свого життя у притулку разом із подружкою, що вважала себе королевою Шотландії і, в обмін на протекцію, віддавала прати свої панчохи та підрубувати одяг.

— З Анж-Еме ніхто не наважувався сперечатися, адже вона була королевою Шотландії, Англії, Карпат і Об'єднаних націй.

— Карпати — це не держава!

— Авжеж. Як і Об'єднані нації.

Вони сміються, радіючи, що одночасно подумали про те саме, здивовані неочікуваною згодою.

— А звідки взялося ім'я Марі-Денеж — Сніжна Марія?

— Серед нас було чимало Марій. Марі-Констанс, Марі-Жозеф, Марі-Лор, Марі-Жанн, Марі-Кларісс, Марі-Мадлен, Марі-Луїз, Марі-Кларанс. Але Марі-Денеж була лише одна. Найгарніша.

— Чудове ім'я.

Це пролунало точнісінько як «добраніч» — і вони, справді, заснули, нічого вже не додавши.

У фотографа нарешті з'явилось ім'я. Анж-Еме — Коханий Янгол — на згадку про королеву Шотландії і Карпат, яка царювала серед божевільних, не переймаючись іменем, бо в неї воно вже було. Ім'я ж — це те майже єдине, чого бракувало Марі-Денеж.

Життя громади на озері облаштувалося довкола потреб Марі-Денеж — висловлених чи замовчених. Вона отримала кота, фіранки і подругу. Кіт — схожий на тигра дворічний баламут — отримав прізвисько Монсеньйор; яскраві фіранки тішили око м'яким рожевим відтінком, що неабияк прикрашав оселю як зовні, так і всередині, а подружка Анж-Еме з королеви-протектора, обожнюваної в іншому житті, перетворилася на компаньйонку.

Марі-Денеж чудово пристосувалася до нового життя. Навчилася давати раду з газом, чистила картоплю, не ранячи рук, щоранку вивчала небесні барви, проте залишатися в будиночку наодинці не знаходила сил. Першим це зрозумів Чарлі, коли, повернувшись якось із полювання, знайшов її у своїй хижці серед хутр — старенька виснажено гойдалась, а в її погляді лютував відчайдушний звір, що потрапив до пастки.

Присутність фотографа Анж-Еме — Коханого Янгола — виявилась необхідною. І щоб стримати демонів, які тимчасово зникли, і щоб знайти у крамниці все необхідне. Капці, халат, спиці, книжки — щоб згаяти вечори — зокрема книжки про кохання: цілий стос любовних романів; нині ж, ближче до зими, їх навіть побільшало.

Зелену кімнату призначили за кабінет, хоча фотограф регулярно поверталася до Торонто — там мала помешкання, де на неї чекали «темна кімната» і світлини, долю яких вона мала вирішити. Великі Пожоги, Бойчук та його таємниця — усе це поблідло і видавалося дуже далеким тепер, коли з'явилася стара втікачка, що намагалась заново побудувати життя на краю світу з двома ще старшими від себе чоловіками.

«А я завжди знала, що матиму інше життя, — заявила Марі-Денеж своїй подружці Анж-Еме в один із перших днів знайомства, — ніколи не залишала надію на власне життя!» І фотограф Анж-Еме, глибоко зворушена зародженням нового життя, погоджувалася на чуже ім'я.

До родини начебто вперше прибуло новонароджене немовля — дивна втіха сповнила громаду, і вийшло так, що інших справ, окрім добробуту новоприбулої, у господарів не було. Найзначнішою зміною — яку, проте, ніхто не зауважив — стало те, що розмови про смерть ущухли. Цей сюжет потонув спочатку у клопотах з облаштування Марі-Денеж, а згодом — у радощах нових знахідок. Старенька вперше побачила дрохву, вперше знайшла на снігу сліди зайця, вперше спостерігала за лосем, що тамував спрагу з озера, вперше угледіла сову серед сухих пазурів берези — для Марі-Денеж усе було новим і неймовірно свіжим.