Велика голова Чарлі спускається уздовж грудей, пірнає в западину поміж перс — двох невеличких порожніх міхів, — і ніжно пестить їх пальцями, та поволі рухи стають вправнішими, щедрішими, а він спускається нижче, цілує, вивчає, залишаючи свій теплий подих на дослідженій шкірі. Марі-Денеж дозволяє вдихати себе, мов зірвану квітку, мов воду, яку зараз вип'ють. Дозволяє теплому подихові Чарлі огорнути, заполонити себе.

Ось він нарешті над животом. Він м'який і приємний на дотик, а ще пахне корицею, — зауважує Чарлі, зупиняючись на пупку та його ароматі свіжого ґрунту; аж раптом під шкірою він помічає фіалковий рубчик, який приховує давню рану. Рубчик довгуватий, горизонтальний, твердий. Чарлі підводить очі.

— Це через дитину, — каже Марі-Денеж.

Він дмухає на рубчик, пестить його, цілує, потім згортає шкіру над ранкою. Усе зникає, минуле може спати спокійно.

Повільно він прослизає туди, де на нього чекає Марі-Денеж, вдихає запах моря й землі, пригладжує букетик тремтячими пальцями, вкриває його теплим подихом, потім підводить голову й бачить, як Марі-Денеж усміхається, гукаючи його, — і він повертається до аромату її волосся, лягає на неї.

Тоді починається довге злиття тіл — у їхньому випадку незграбне, адже вони немолоді, не мають достатньо досвіду. Проте вони поволі знаходять свій ритм. Ноги, язики, тіла сплітаються, заколисуються у глибоких хутрах. Проте вік швидко дається взнаки, дихання важчає, у випадку Чарлі — виривається лютими поштовхами, і тіла змушені знесилено роз'єднатися, розщепитися, простягнутись паралельно одне одного.

І для Чарлі, і для Марі-Денеж злягання — це щось далеке, чого вже, напевно, не буде.

— У тебе була дитина?

Голос Чарлі тремтить. Авжеж, він хотів би підбадьорити її, втішити, загоїти рани, проте у голосі Чарлі — своя рана, біль чоловіка, скаліченого старістю.

— Так, це було давно.

— Хлопчик? Чи дівчинка?

— Не знаю, мені не сказали.

— А ще діти були?

— Гадаю, ні... Разом із кесаревим мені видалили матку.

Марі-Денеж лагідно тулиться до Чарлі, намагаючись угадати його думки.

— Дякую, — каже вона, знаючи, що він запитає, чому.

Він не питає.

Вона пояснює, що ніколи не знала ні поцілунків, ані обіймів, — лише поквапні контакти на сходах або в кущах, коли піднімають спідницю, а чоловік прагне скінчити чимшвидше — то один із пацієнтів, то санітар її віку (молодий або старий), одначе вона не скаржиться, бо завжди любила «стук-стук».

— «Стук-стук»?

— Ми інших слів не знали.

— І ти любила... «стук-стук»?

— Ще й як! Навіть коли брали силою, завжди знаходила задоволення. Проте мене ніколи не цілували, не пестили.

— Отже, це вперше?

— Уперше, і це набагато ліпше за те, як я собі це уявляла.

— Обіцяю: я цілуватиму тебе стільки, скільки схочеш, ти отримаєш всі згаяні поцілунки, мільйони цілунків, мільярди, трильйони пестощів!..

— О, для цього нам доведеться довгенько пожити!

— А що заважає?

— Пообіцяй, що не торкнешся до тієї бляшанки, поки є я!

— Обіцяю.

— Пообіцяй, що не допустиш мене до бляшанки, поки є ти!

— Обіцяю.

— Навіть у найгіршому випадку, навіть якщо я благатиму — обіцяй!

— Обіцяю.

— Не може бути, щоб він кохав.

Фотограф повернулася на хутір із божевільною історією про кохання, міркуючи, хто відреагує бурхливіше. «Навряд чи вони в це повірять», — вирішила вона. Аж ось Марі-Денеж — єдиний, хто міг піддатися романтичним чарам історії, — відкинула навіть припущення про закоханість Теда.

Марі-Денеж була категорична. «Чоловік, який носив у собі такі жахіття, який до нестями живився ними, кохати не міг. Страждання, оселившись у комусь, не залишає місця для іншого. Я бачила, як чоловіки й жінки, страждаючи, закохуються у свій біль, пантрують його, додаючи усе нові й нові муки. Я бачила, як вони себе калічать, напихають себе образами і качаються у власному калі, не кажучи про спроби вбити себе. Бо спроба — це також страждання, а самогубство — осмислений вирок собі. А спроби були. Навіть вдалі».

Вона ще ніколи стільки не говорила. Її слухали, затамувавши подих. Сиділи на так званій веранді Марі-Денеж — майданчику перед хатинкою, що його збиралися обладнати сітками від комарів, але не обладнали; намір, однак, залишився, тож вони неспішно гомоніли тихим вечором наприкінці літа; кожен сидів на поліні, не зважаючи на комарине дзижчання, — ніби їх справді оточували сітки веранди Марі-Денеж.

Повітря наповнилось ароматами землі та трави, що все літо жовтіла на сонці. Піднявся легенький вітрець. Тихий лагідний вечір надихав на розмову.

Фотограф повернулась пополудні — принесла із ресторану страву для кожного. Картопля, салат, смажена курка, а ще — історія про закоханих, яка після заяви Марі-Денеж дала тріщину. Слухачі нічого не зрозуміли, але пристали на думку старої. Вона мала доступ до тієї частини Теда, яка, незважаючи на всі ці роки сусідства, залишалася зачиненою для них. Його картини ніби містили більше, ніж він міг повідати їм, більше, ніж він сам знав про те, що рухає і турбує його.

«Смерть. Забагато смерті, — сказала вона, — і трупів. Забагато чорного на дні картин, і ніколи немає сонця, а якщо й з'являється, то лише щоб висвітлити обгорілі тіла, розпачливі зойки, простягнені руки — словом, силует смерті. Ніхто не хоче жити з такою вагою на дні очей. Тед намагався звільнитись, виплеснути кошмари на полотно. Певною мірою це йому вдалося. Остання картина (та, яку знайшли на мольберті) тішила світлом — несміливим, благеньким, проте достатнім, аби знайти куточок для тихої втечі. І саме цього я бажаю йому, саме цього ми зазвичай бажаємо всім — тихо піти».

І тут їхня старенька подруга, що почувалася мовби на допиті, зрушила з місця одну таємницю і ступила назустріч їхнім думкам. Адже смерть завжди тримається поруч із літніми людьми.

Померти у дев'яносто чотири роки — не так уже й погано. Авжеж, Тед не був найщасливішим з-поміж людей, проте тримався гідно й пішов вільно і вчасно, не просячи про допомогу. Чарлі захоплено думав про це. Покинути світ, нікого не силуючи до прощань, — ознака поваги до того, кого залишаєш. Ще ніхто не почувався ліпше після прощань. До того ж — Чарлі думав про неї. Якщо одному з них доведеться померти — а так воно й буде, адже коли-небудь смерть прийде по них, — чи зможуть вони розлучитися без прощань? Це питання перемішувало думки.

До міркувань долучився і Том. Надворі був кінець серпня. Невдовзі мала ввірватись осінь, а згодом — зима, тож Том поцікавився, чи не краще залишити все нині, у теплих літніх розкошах. Здригаючись, він пригадав зиму, грип, що протримав його в ліжку не один тиждень, бульйони, якими його — кволого, мов немовля, — годувала фотограф. Грип справді ослабив Тома — легені працювали не в унісон, тіло ніби не слухалося його.

Ні Стів, ні Бруно не боялися смерті, проте відчували, як кружляє вона довкола Тома і Чарлі.

— Якщо старенька з Гай-Парку справді одна із близнючок Полсон, як ти це використаєш для виставки? — запитав Стів, намагаючись пожвавити спілкування.

— Не знаю, — зізналась фотограф.

Вона не приховувала своїх планів — розповіла про них, перш ніж піти до музейниці. Задум поволі складався під час розшифрування картин та усвідомлення того, що більшість із них мають відлуння серед її світлин. Так, від картини до картини, від епізоду до епізоду з'явилась ідея подвійної виставки — картин Бойчука та портретів уцілілих.

У деяких випадках їй навіть вдавалося скласти текст підпису до деяких дуетів — скажімо, до «Занурених у ставок», картини, на якій троє чоловіків рятувались у ставку, за ними маячила велетенська постать лося, і птах припав до плеча наймолодшого — Джозефа Ерла, який розповів про цю драму і світлина якого висіла поруч. Звісно, та назва була тимчасовою. Фотограф думала і про «Останніх людей на землі» — цей підпис найкраще висловив би почуття чоловіків у ставку, — або ж про більш зрозуміле «В очікуванні кінця світу».