На обкладинці останнього зошита фотограф побачила три монограми — Е.П., М.П. і Т.Б. Вони обкручувались навколо серця, проколотого двома стрілами.

— Він кохав їх обох.

Що ж — ось перед нею історія двійнят Полсон і Бойчука, яку сувора міс Салліван плела своїм щільним письмом, відколи юна Вірджинія помітила Енджи Полсон у віконці крамниці. Останній запис у зошиті було датовано минулим роком, коли до музею завітала фотограф у пошуках інформації про вцілілих після Великих Пожогів, зокрема про Бойчука. «Невже у цієї панянки послання до Теодора? — дивувалась музейниця. — Невже Енджи довірила свого листа іншій жінці?»

Фотограф гортала зошит, збираючи окремі фрази, — достатньо, аби зрозуміти безнадійність цього кохання. Кожен і кожна немов оберталися довкола кохання, тримаючись на відстані і водночас не маючи сил розлетітися. Гра не припинялася, громадились невдачі, на зустрічі ніхто не встигав. Юна Вірджинія стежила, поки не постаріла. Й зі щільного потоку рядків постійно виринало одне запитання: «Коли ж Теодор обере?»

— Теодор?

Фотограф здивувалася: як, іще одне ім'я?

На конвертах значилось ім'я Теодора Бойчука. «Теодор Бойчук, до запитання, Метісон, Онтаріо». Часом видовженими елегантними літерами, а іноді — по-дитячому заокругленим письмом: близнючки не мали нічого спільного — ні норову, ні руки.

— Так його звали насправді.

Листи, що чекали «до запитання», звивались у нитку, яка скріплювала історію. Від уваги юнки Вірджинії не приховалося жодного. Щодня вона казала батькам, що йде по листи, а на пошті, оскільки всі знали, що вона обожнює книжки, а отже, вміє читати — чим у Метісоні міг похвалитися далеко не кожен, — її просили прочитати лист, а часом і скласти відповідь. Навіть директорка пошти, також не вельми грамотна, взяла за звичку перекладати на юнку офіційну кореспонденцію. Крок за кроком Вірджинія підібралась і до сортування листів, що дозволило причаститися дивовижним танком на трьох — щораз у двох листах «до запитання».

До зошита вона нотувала дату і місце перекреслення марки кожного з двох листів — зазвичай відстань становила приблизно два дні, адже перший летів із Торонто, а другий з Кочрейну — а також записувала дату прибуття на залізничну станцію чоловіка, якого вона впізнавала відразу. Високий похмурий дядько прямував до готелю, залишав там багаж і зразу ж ішов на пошту забирати свої листи. Усе ретельно занотовувалося. Одяг, хода, час, проведений у готелі, те, як він хитав головою, дякуючи за листи, — проте не казав ані слова, саме так: ще юна тоді стара діва ніколи не чула, щоб він говорив.

Листи вона читала, аякже! А як інакше простежила б за історією, що не мала жодного іншого свідка? Майстерно цупила, розкривала над парою, переписувала великі уривки до зошита, після чого повертала листи запечатаними, готовими до надсилання.

«Любий Федоре» — починались вони зазвичай, або ж: «Любий Федьку». «Пестливе скорочення імені «Теодор», — пояснила музейниця. Енджи легше давалося «любий Федуню», а Марджи трималася «любого Федора», хоча подеколи форми звертання змінювались.

— Бо обидві кохали його.

У листах, що надходили до Метісона, про побачення не йшлося, натомість згадувались давніші зустрічі, інші листи (отримані або втрачені), зміни адрес — найчастіше у Теодора, який, вочевидь, будинку не мав і тинявся з місця на місце залежно від роботи, — і жінки були змушені постійно плентатись лабіринтом пошт уздовж залізниць у різних куточках Онтаріо — часом вони скаржились на це у листах. Коли ж ти нарешті осядеш?

Листи складались із вражаючих зізнань та відмов. То Енджи писала «любому Федуні», що її сестрі Марджи не жити без його кохання, то Марджи схоплювалась і просила «любого Федора» забути її, бо вона вийшла заміж за чоловіка, який душі в ній не чує, та йти до сестри, яка вільна і давно вже чекає на нього. Теодор не зважувався на вибір, тож сестри вирішили зробити це за нього. Проте неймовірна жертва, на яку пішла кожна з них, була зайвою, бо Теодор, нездатний на самостійне рішення, підкорився й пішов від однієї до другої, залишивши нещасними всіх трьох.

Із листів поставало все минуле життя із пропущених побачень, поразок та непорозумінь, і найскладнішим періодом виявилися шість років, упродовж яких близнючки не мали від Теодора звісток. Він залишив Метісон, не маючи наміру повертатися, адже вважав, що дівчата потонули у Чорній Річці. А сестри вважали, що він у Торонто. Ці шість років окреслили подальше життя. Перші незграбні кроки без вороття визначили умови існування кохання на трьох. Помилки часто згадувались у листах. І як ми могли заблукати на рівнобіжних стежках?

Коли Енджи виповнилось вісімнадцять, вона з першим-ліпшим музикою втекла до Торонто, сподіваючись знайти Теодора там. Проте насправді він був на тисячу кілометрів східніше — працював докером у техаському Порт-Артурі[10]. Двома роками пізніше він наважився піти назустріч примарам і вийшов із потягу на станції в Метісоні. Проте Марджи вже мешкала у Кочрейні, будучи заміжньою за дрібним крамарем; Енджи марно чекала на Теодора в Торонто.

— Але ж Енджи була вільна, вони ж могли одружитися, хіба ні? — дратувалась фотограф.

— Звичайно, могли, однак він і Марджи кохав.

— То нащо Марджи взяла шлюб у Кочрейні?

— Щоб звільнити шлях для сестри.

— Агій!

На думку фотографа, історія аж надто заплуталась, проте музейницю любовні ускладнення, здавалося, тішили. Навіть щоки її порожевіли, а очі сяяли, мов скляні кулі на сонці.

Однак заплутана історія мала свою перевагу — вона роз'яснювала головну загадку Пожогів. Що тримало юного Бойчука упродовж шести днів блукань? «Кохання, звичайно, кохання, — міркувала фотограф, — коханням завше пояснюють незбагненне». Вона ще не звикла до нового імені Бойчука, проте легко уявляла, як юний і закоханий Теодор плентається вздовж димучої Чорної Річки у пошуках дівчат. Картини із серії «Довгокосі юнки» нарешті набули сенсу — Марі-Денеж, виявляється, мала рацію щодо плоту, який ледве тримався на скипілій чорній воді. Теодор справді це бачив. Допомогти він не міг, тож кілька днів блукав у відчаї, намагаючись відшукати близнючок.

Це було більше, ніж фотограф очікувала від зустрічі в музеї. Бо прийшла лише перевірити передчуття. А поверталася з повністю відновленою історією старої, через яку вв'язалась у розвідини.

Старенька із Гай-Парку була однією з тих довгокосих юнок. Міс Салліван миттю впізнала її. Спочатку на полотні, де одна із близнючок позувала шістдесятирічною, а потім на малюнку, де вона лежала поруч із сестрою.

— Сто два роки, їй було тоді сто два — ви собі уявляєте?

У людей, які всміхаються нечасто, усмішка неймовірно гарна — ніби освітлює все обличчя. Усмішка міс Салліван спалахнула веселим сонцем.

— Енджи завжди була задиракою — любила розваги.

Міс Салліван зраділа звістці про те, що Енджи жива.

Давно нічого про неї не чула. Колишня славетна мешканка не з'являлась у Метісоні, а листів для Бойчука на залишали вже більше двадцяти років.

Звістка про смерть Теодора її не здивувала.

— Він усюди носив смерть за собою.

Та все ж це означало, що зібрання музейниці можна було завершувати. Зошит «Е.П. — М.П. — Т.Б.» був останньою з відкритих справ. Нової вона не сподівалася.

— У наші дні кохання завжди розділене.

Фотограф залишила музей із полегшою. Життя нещасної, яка так і не знайшла того, що шукала, скидалося на катастрофу.

Їх огортає неспішність. Час видовжує кожен рух, кожну думку. Чарлі лежить на лівому боці, звисаючи над Марі-Денеж, яка насолоджується пестощами. Його руки лагідні й сильні. Їх цікавлять її коліна та кісточки — руки Чарлі пильні, вони не пропускають нічого, пливуть стегнами, запливають усередину, поволі, неспішно, систематично пестять, торкаються, мнуть і сахаються, сягнувши сідниць та пагорбу з букетиком.

Чарлі схиляється нижче. Голова зі скуйовдженим білим чубом ніби вдихає пахощі її тіла. «Ти пахнеш ваніллю», — шепоче він, занурюючи обличчя в її волосся. Потім ховає вуста в її шиї, сповзає нижче, до пліч, всотує аромат пахв. «Ти пахнеш весною», — каже він, і вона усміхається. «А ти пахнеш зимою», — відказує, і вони вдвох підсміюються, пригадавши різкий дух лляної білизни, що діймав їх усю зиму.