Авжеж, саме про це вона думала. Спустилася ніч, зусібіч долинало шарудіння її чорного оксамиту, й у приглушеній ніжності ночі задум видався фотографові надто складним і неймовірним. Тинятися галереями, щоразу пояснювати ідею, переконувати, а потім домовлятися щодо угоди й умов, а ще ж не забути про Енджи Полсон, яку вона твердо вирішила знайти, — усе здавалося таким далеким від жінки, яка насолоджувалась лісом у компанії відлюдьків.

Наступного дня вона вирушила, по саме нікуди навантажена картинами. Те, що залишилося, Бруно переклав до фургону. Допомогу він запропонував сам. Стівові таке на думку не спало. За тридцять років керування примарним готелем він залишав своє господарство лише щоб вряди-годи здійснювати двохсоткілометрову подорож до сусіднього міста.

Отже, всі Тедові полотна опинилися на складі в Торонто. На хуторі зосталося тільки одне. Рішення прийшло миттєво, без вагань: на складі, де сухо й безпечно, картинам буде краще, ніж у Тедовій хижці.

Певно, саме через думку про те, що наступного ранку картини поїдуть, ніч повнилася ностальгією, відчуттям, що минає час. Мешканці хутору ніби усвідомлювали, що разом із картинами зникне і присутність Теда, завершиться й літо, що його вони провели, гуртом намагаючись розгадати Тедові загадки.

Вночі було чути, як вили вовки. І мешканці хутора зосередилися на покликові, що долинав із далекого пагорбу. Вовче виття нікого не залишить байдужим. Навіть найжорсткіші серця, що їм доводиться чути його щоночі, відчувають потяг до лісу. Страх перед вовком старий, як світ. Уночі в лісі прокидаються страшні сили — і квола людська душа зіщулюється в грудку десь на дні шлунку.

Собаки завили й собі.

— Це надовго, — зауважив Том, — поки кожен не визнає межі території іншого.

Марі-Денеж трохи заспокоїлась. Вона боялася вовків. Рік, проведений серед лісу, притлумив чимало страхів, але не цей. Коли чулося вовче виття, а вони щільно сиділи довкола грубки, то всі як один забували про вузлик страху у шлунку й оберталися до старої.

Том нічого не бачив, скільки не видивлявся, — ніч була надто густа, проте й він відчував, як гострі пазурі страху впинались у Марі-Денеж. Поруч мовчазно кляк Чарлі — сама увага! — прикипівши до подруги, до її боротьби проти панічного ляку.

І у темряві сталося те, що не пройшло повз увагу Тома. Рука Чарлі ковзнула й лягла на стегно Марі-Денеж, де її ручка судомно стискалась, а Чарлі її розімкнув і поклав на своє стегно. Хоча відбувалося це в темряві, Том усе бачив і дуже зворушився. Дві руки, з'єднані на стегні Чарлі, символізували щастя, яке йому не судилось. Справжнє подружжя, об'єднане миттю, що належала тільки їм.

Виття стихло, собаки знову поснули, подих ночі здавався легким, тож Том наважився запитати:

— Агов, Марі-Денеж, а скажи: ти щаслива?

Чудернацьке було запитання — такого ніхто не очікував. Але відповідь, яку Марі-Денеж дала, провагавшись недовго, викликала ще більший подив.

— У мене є все необхідне, ніколи на більше не сподівалась, проте час від часу мені хотілося б бачити автомобілі.

І вона пояснила, що в житті, до якого вона ні за що — о, ні за що! — не хотіла би повернутися, найкращим моментом доби був вечір, коли вона вмощувалась біля вікна і роздивлялась автівки, які пролітали повз.

— Це ж так цікаво — постійно якийсь рух, без упину, і голова порожніє, і зненацька опиняєшся десь далеко. Дуже цікаво!

Марі-Денеж за вікном притулку або на ґанку десь у передмісті Торонто, загіпнотизована потоком автівок, — можливо, всім присутнім на веранді це видалося милим, але не Чарлі, який несподівано усвідомив, що в лісі Марі-Денеж не до кінця щаслива.

Вони тихо гребли — Том попереду, Чарлі позаду, Марі-Денеж посередині, а собаки пливли за човном.

Вони тут уже день і ніч — і чекають.

Чекають, поки по той бік затоки все заспокоїться.

Ні страху, ні паніки — адже вони у безпеці, їм залишилося тільки чекати.

Цей день почався, як і попередні. Лякливе сонце, вітання сойки, прудкий біг зайця — не осінь, а диво!

Поснідали солоним м'ясом та сиропом зі слив. Без чаю. Не хотіли палити грубку. Через дим їх могли помітити.

Вони завмерли перед літнім табором і уважно дослухалися до звуків, що линули з хутора.

Проте довкола тихо, чути лише ніжний вітер у кедрах та плюскіт води.

— Здається, це все.

— Еге ж, вони вже пішли.

— Відсвяткуємо?

Том дістає із заплечника пляшку. Віскі. Ця пляшка потрапила до хутору одночасно з ним, і він відмовлявся її відкорковувати, побоюючись, що призвичаїться і повернеться до брудних готелів та соцпрацівниці.

Він піднімає пляшку — помилуватися бурштиновим відблиском рідини на сонці — проте скло брудне й не пропускає жодного променя.

— Будьмо!

Він наливає склянку собі, пропонує Чарлі та Марі-Денеж, але вони відмовляються, тож він одним махом вихиляє трунок.

— Диви, я ще не забув його смак!

Він наливає вдруге, спостерігаючи, як рідина хлюпає у склянці. Тішиться неймовірно. Заплющує очі, аби краще відчути смак.

— Так само добре, як і колись. Хіба льоду бракує.

Марі-Денеж нахиляється, піднімає три круглі мушлі й кидає їх до склянки Тома.

Цього разу він п'є неспішно, постукуючи «льодом», прислухається до задоволення, дозволяючи бурштинові п'янити себе.

Із третьою склянкою Том входить у стан приємної неквапності, повільно, спроквола підводиться, бере лопату, яка чекає на нього біля стіни, і відкидає першу грудку землі.

Три тижні фотограф гасала по Квін-стріт у пошуках галереї, що погодилась би прийняти картини Теда. Проте кожен заклад хизувався своєю специфікою, відмовляючи Тедовим творам в експонуванні, тож фотограф поверталась до хутора з гірким відчуттям провалу.

Миттєво зрозуміла — щось сталося. Фургону перед готелем не було, ні Стів, ні Дарлінґ не вийшли зустріти її, а перед широко розчахнутими головними дверима землю покреслили глибокі смуги — немов ціле військо автівок зоставило свої сліди. Фотограф кинулась до великої зали, і побачене переконало її у тому, про що вона вже здогадалася. До готелю навідалася поліція. Вительбушені перекинуті меблі, вирваний із м'ясом паркет — авжеж, вони тут не в ляльки бавилися. Навіть звірів ліванця зняли зі стін.

Сценарій поліцейського нальоту було не раз відрепетирувано, фотограф знала його до найменших дрібниць. Стів із першого погляду впізнавав представника «наркотичного загону», тож, помітивши когось із них біля готелю, одразу мав відрядити Дарлінґ попередити Чарлі. Хоча досі цього не траплялося, вони передбачили і найгірше.

Тож фотограф подалася до табору Чарлі — порожнього, як вона й очікувала. Осиротів і будинок Марі-Денеж. Проте на подвір'ї Теда, розташованому на березі, вона зітхнула полегшено — човен зник, отже, вони подалися до літнього табору. Неухильно діяли за сценарієм.

Авжеж, фотографові стало легше, проте вона розгубилася — що ж робити тепер?

Вона пішла спершу до Тома, а потім — на плантацію. Не залишилося нічого — все вирвали. Сотні чудових зрілих кущів марихуани зникли серед страшної руїни. Тож вони і про це подбали. Фотограф згадала Стіва — певно, він у в'язниці, а Бруно, якщо мав щастя бути відсутнім під час нальоту, вочевидь, не скоро повернеться. Чи побачить вона їх узагалі? Вона відчула себе ошуканою, позбавленою друзів, із якими навіть не обмінялась адресами. Бруно — а далі? Стів — а далі? Прізвищ вона не знала. «А може бути, — міркувала фотограф, — що насправді вони — Марк чи Даніель, і мені представлялися вигаданими іменами». Дійсність потьмяніла, фотограф немов прямувала серед фумарол жахливого вибуху, збагнути причини якого не мала сил.