Текст насамперед мав описувати сцену, адже Тед обернув ставок на чорний вир, занурений у мляве світло, — звідти злинали форми, упізнати які було дуже непросто. Щодо решти тексту фотограф губилась у здогадах, адже багато про що варто було сказати. Авжеж, насамперед вона мала розповісти про світло — золотаве проміння апокаліпсису, руку Божу, простягнену до людей у ставку, — людей, які не сміють ухопитись за неї, не знаючи, живі вони ще чи, можливо, вже по інший бік буття. Також фотограф не знала, чи варто згадувати у тексті про сліпого хлопчину, що проходив повз них.
Утім — текст, який супроводжував портрет Джозефа Ерла, був дуже простий:
Джозеф Ерл, січень 1995 року.
Народився в Меттаві 1900 року. У віці десяти років переїхав до Ремора, де працював на родинній фермі. Змінивши кілька місць роботи, влаштувався садівником у компанії «Залізниця Онтаріо-Нортленд», де працював аж до пенсії. Нині мешкає у хорватському кварталі міста Тіммінз — колишнього міста Шумахер.
Під час Великих Пожогів у Меті соні мав шістнадцять років.
На картині — останній праворуч. Зображений разом із кузенами — Дональдом і Патріком МакФілдами.
Пожежа накрила Джозефа і його кузенів, коли вони поверталися з родинної самогонної фабрики. Трійко молодиків цілу ніч готували трунок, який продавали бутлегеру в Метісоні. «То була горілка «місячне сяйво», — згорда заявив старий Джозеф, ніби казав: та я зроду не торкався святої води! Авжеж, кумедна історія. Фотограф могла б використати її у підписі, якби не боялась зійти на бічні стежки, що віддалили б від головної мети. Тексти мусили бути стислими. Фотограф ще не починала роботу над підписами, але знала, що почуття, які струменіли з полотен, підсилювалися світлинами і що ніщо не має втручатись у простір між полотном і фото. Тож — геть дурні балачки!
Проте часом історії виявлялися надто важливими, і вона розуміла, що переказу не уникнути — скажімо, у випадку з дуетом, названим «Дивом народження», знову ж таки тимчасово, адже старий на світлині ще не народився у тут зображену мить. Він ще був у материнському лоні, зануреному під землю на цілі два фути. Сама сцена не вельми вражала. Чорнота, перемішана з довгими брунатними пасмами, під небом, що зависло розлогими сірими плямами. Суть картини містилась у маленькій барвистій цятці — єдиній променистій точці у суцільній чорній завісі, точці, подібній до вентиляційного отвору, через яке дихали мати з іще ненародженим немовлям. Текст мусив це пояснити, інакше глядач нічого не зрозумів би. Пара, яка тікає від полум'я, Чорна ріка, що перетинає їм шлях (і жодне не вміє плавати!), лопата, залишена на березі — вони риють яму, аби сховатися, — аж раптом поривчастий вітер, полум'я їх наздоганяє, чоловік устигає закидати жінку землею й стрибнути у річку, видершись на гілку верби.
Гілка зламалась — і тата не стало, а з-під землі нас витяг юний Бойчук. Навіть сімдесят дев'ять років по тому врятоване дитя дивувалося прожитому життю. Немовля звалося Томасом Вернером, мало великі лагідні очі та постійно усміхалось.
Томас Вернер, травень 1995 року.
Народився у Метісоні у 1916 році.
Усе життя провів на фермі — після Великих Пожогів дядько прихистив їх із матір'ю в Чарлтоні, а згодом вони перебралися до Бель-Вале, де Т. Вернер виростив п'ятеро дітлахів. Там живе і понині.
Авжеж — і понині. Фотограф замислилась, чи не варто повернутися до Бель-Вале і впевнитись, що це справді так. Адже світлину зроблено два роки тому. Старий із усмішкою янгола тоді вже тягав за собою кисневий балон і дихав через носову трубку, яка його дратувала. Час від часу знімав її і знову вдягав, бо легені аж заходились від нетерплячки.
Томас Вернер був наймолодшим у її зібранні літніх людей. Більшість могли спустити дух, не дочекавшись виставки. «Слухай, тобі ж доведеться об'їхати всіх, аби знати, що вони ще живі! — зауважив Чарлі. — І чого тобі чуже життя цікавіше за власне, га?»
І їй згадалась музейниця, що збирала нереалізовані кохання так само, як вона — дивом порятованих стариганів. Невже її життя також скидалося на катастрофу?!
Томові й Чарлі ідея з виставкою не вельми сподобалася.
Бруно ж зі Стівом виявили більше схильності до співпраці. Хлопці допомогли класифікувати і підписати картини, загорнути ті, що мали помандрувати до музею в Метісоні, та упакувати полотна, призначені для виставки, — а було їх не менше сотні; розкладені по серіях та пронумеровані картини чекали у Тедовій хатці аби бути завантаженими до пікапу та перевезеними до Торонто.
Щось було дивне того літнього вечора. На них ніби чигало щось таке, чого вони ще не помітили. Лагідність смерку змушувала дослухатись до часу, що стікав, зупинитися, зачекати, уважніше придивитися — перш ніж назавжди піти.
Саме так вони і чинили — кожен на свій лад, не надто замислюючись.
Відколи у життя хутору увірвалися Марі-Денеж і фотограф, сплив цілий рік. «Рік і місяць», — підрахував Чарлі, який і досі дивувався своїй пригоді. «Закоханий стариган — ось ким я став!» Але, згадавши смішок Марі-Денеж на ложі з хутр, відчув щастя. «Скільки ще нам відведено часу?..»
Марі-Денеж сиділа поруч — вони завжди були разом, куди б не йшли: на риболовлю, до лісу або городу. Години, дні, місяці й тижні — вона проживала їх окремими митями, не зауважуючи плину часу. Скільки ще буде днів, скільки зосталося місяців? Ніколи це питання не стояло так гостро, як нині, коли з'явився оцей чоловік, що міцно тримав її біля землі. Він став її силою, її вагою, її земним тяжінням.
Том спостерігав за дивною парою — вони сиділи поруч, спокійні й тихі, огорнуті густим смерком. Як це сталося? Кохання, відоме йому, нагадувало блискавку, пекло, летіло — і він, постійно кваплячись жити, жодного разу не дозволяв йому набути отакої абсолютної повноти. Але ж як вдалося це їм — Чарлі й Марі-Денеж? Том дивувався, але не заздрив, хоч і міг би поглузувати, адже зазнав через їхнє кохання втрат; проте — він був не з тих, хто хоронить свій гнів. Давно наловчився гребти в протилежний бік, коли життя змінює течію, тож він швидко привчився до інших звичок у компанії двох жінок. Та все ж незаздрісному Томові було цікаво. Кортіло хоча б помацати те, що йому не судилось.
Прийшов час висновків і міркувань; вечір поступово переростав у глуху ніч, повітря важчало гадками, і ніхто не хотів залишати теплий затишок.
Фотограф усе ще намагалася знайти відповідь на запитання Стіва. Що робити, якщо Енджи Полсон не знайдеться?
«Варто було зняти її, коли ще був час», — дорікала вона собі. Пригадувала рожевий промінчик в оці, своє бажання схопити цей відблиск, розмову, пожежу в Метісоні, птахів, що валилися з неба, мов мухи, — а потім було вже пізно, стара пішла, забравши з собою сто два роки життя й хитру усмішку.
Проте серія «Довгокосих юнок» не могла обійтися без портрету Енджи.
Фотограф сподівалася, що музейниця підкаже, де шукати літню пані, проте стара діва не бачила Енджи понад двадцять років. Востаннє це було у листопаді 1972 року, під час похорону матері близнючок. Міс Салліван добре запам'ятався той день — та й хто б у Метісоні забув похорон старої пані Полсон, на який Енджи прибула на «Кадиллаку» разом із вишуканим, молодшим від неї паном, а оскільки вона нікому не представила незнайомця, і він упродовж церемонії тримався осторонь, жоден із мешканців міста не дізнався, ким він був насправді — чоловіком, сином чи водієм. На елегантнішій і вередливішій, ніж звичайно, Енджи була чорна шовкова сукня, що ніби вбирала світло та увагу людей. Надто вродлива для свого віку — ось що казали потім у Метісоні. У сімдесят років не хваляться сукнею, що обтягує ноги, та чоловіком, який може виявитись коханцем.
Міс Салліван, звісно, записала той випадок. А невдовзі до неї дійшли чутки, що Тед Бойчук подався до лісу. Вона й це занотувала. Проте нічого іншого запропонувати не могла. Міс Салліван не знала, ким був незнайомець із похорону, і за якими дверима ховається Енджи Полсон, що з неї фотограф мала зробити портрет.
