Упродовж літа вони не раз бачили тих дівчат. Чарлі й Том, хоч і тримались подалі, зрештою, зацікавились цією історією. Бо йшлося саме про історію — з початком далеко на річці, потім ближче, коли вони, лежачи на плоту, гребли руками, а згодом ми бачили, як вони перевернулися, — принаймні так вирішила Марі-Денеж. Серія була складна, не надавалася до читання. Чим глибше занурювалися в історію, тим менше було розуміння. Картини здавалися потоками й цівками строкатих барв. Тед взявся до шпадлі та дріппінґу[8].

Нарешті якогось дня Марі-Денеж, прочитавши одну надзвичайно складну картину, заявила, що йдеться про портрет тих самих дівчат. Стежачи за її пальцем, що виводив невидимі лінії на полотні, вони побачили обриси облич, вуста, щоки, а там, де пробивалися рожеві промінці, — очі і, звісно, те, що робило дівчат упізнаваними, — золоте плетиво кіс.

— Близнючки Полсон! — скрикнув Том, здивований тим, що впізнав когось у цій плутанині.

— Хто?

— Близнючки Полсон — які ж то були красуні! А їхнє волосся! Наче коштовна оздоба! Але Тед помилився — коси були не такі вже й довгі, принаймні не до кісточок.

Том небагато знав про красуньок. Народились вони у Метісоні, тато був шотландцем, а мати — латвійкою. Сестричок усі любили. Аби побачити їхню вроду, їхали аж із Гьорста. А вони все квітнули — тож, коли дівчатка перетворились на юнок, батьки вирішили сховати їх. Авжеж, вони були надто вродливі для глушини на кшталт Метісона. Том нічого не знав про одісею Чорною річкою. Йому здавалось, ніби одна із близнючок вийшла за якогось типа в Кочрейні, а інша повіялась за музикантом.

Певним було одне — вони вельми вразили Бойчука. Він присвятив їм аж тридцять два полотна. Хтозна — може, Тед був закоханий в одну з них? Або в обох? Було над чим міркувати.

Наступного дня Чарлі повіз Марі-Денеж відпочити до літнього табору. Лише так її можна було відволікти від картин. Бо розслідування відбирало всі сили.

Фотограф скористалася нагодою, аби продовжити класифікацію творів. Найважче було вигадувати назви. У випадку із серією про близнючок Полсон назва постала сама. «Довгокосі юнки (І), (II), (III)» — і так аж до 32-х. Проте деякі картини залишилися без назв і чекали вздовж стін хижки, поки фотограф спіймає натхнення. Було там «Дитя в ручаї» — так подумки називала вона одну з картин, проте «офіційно» хрестити її так не зважувалась. Драма, що припала на долю дитини, заслуговувала на більше. Чекала своєї черги і серія полотен про гекатомбу в Нушці. Апокаліпсис, що відбирав мову. Однак вона відокремила від серії дві картини із «Тужливою телицею». Ця назва також прийшла сама. Телиця буквально ридала. У «Тужливій телиці (І)» сльози скочувались, мов перлини дощу, на руйновище краєвиду, а в «Тужливій телиці (II)» — струменіли, мов із джерела. Фотограф не могла зрозуміти, звідки взялася в Теда така химера.

Під кінець дня повернулися Чарлі й Марі-Денеж, розслаблені та усміхнені, — вилазка явно пішла їм на користь.

Вони стали читати картини далі, проте цього разу подбали про паузи. Розшифрування потребувало сил більших, аніж видавалося, — тож, після п'яти днів роботи, старенька втрачала голос і гостроту зору, ледве рухалася, навіть старішала на один день — так вона стверджувала зі слабенькою усмішкою, — і тоді Чарлі віз її до літнього табору.

Літо на Півночі коротке, але бурхливе. Непорушна суха спека ніби придушує вітер і паралізує повітря, не залишаючи вам іншого вибору — лише пірнати в озеро. Певно, саме це й робили Чарлі та Марі-Денеж. Із вилазок вони поверталися із мокрим волоссям та щоразу ширшими усмішками. Марі-Денеж, мов сирена, сиділа на носі човна — її важко було впізнати через налипле волосся, — а на кормі поважно, наче король, гріб Чарлі.

Літо бігло до середини; аж раптом знайшлася картина, яка спрямувала пошуки в інше русло. Картина вражала своїм реалізмом і відрізнялась від решти творів — фотограф миттю зрозуміла, чий це портрет. Погляду жінки, писаної світлими барвами на фіалковому тлі, уникнути було неможливо. М'який, майже ніжний позір її огортав глядача. Усе життя жінки містилося в очах — байдуже, зелених чи синіх, адже визначити їхній колір було непросто, а проте світло, що лилося з них, не залишало сумнівів. Звісно, жінка з портрету була на двадцять-тридцять років молодша, зморшки ще не так впадали в очі, волосся не зовсім посивіло, проте в кутиках очей фотограф помітила знайомий рожевий полиск. Без сумніву, це була та сама старенька з Гай-Парку — старенька із птахами. «Сто два роки, — замислилася фотограф. — Хіба таке можливо?»

Рожевий полиск на портреті вже не здавався глузливим — радше пестливим.

— Вона закохана, — заявила Марі-Денеж.

— Закохана?

— Звісно. У того, хто розглядає її.

Вони у літньому таборі, з них ще стікає вода, вони лежать на купі хутр. Щойно скупались — а Марі-Денеж, поборовши черговий напад паніки, почувається виснаженою. Вона поводилась необачно — і страх повернувся. Вони заходили у воду, тримаючись за руки, аж раптом Чарлі відчув легке тріпотіння пальців. Це сталося тоді, коли вода доходила їм до пліч.

Чарлі відразу збагнув, що дещо сталося. Погляд Марі-Денеж важчав і зосереджувався.

Чарлі взяв стареньку на руки і виніс на берег. Вона не пручалася, дозволила донести себе до табору, а коли він намірявся покласти її на хутра, стиснула його руки — не хотіла, щоб відпускав. І Чарлі лишив її біля грудей.

— Нічого, минулося.

Вони сиділи у найтемнішому куті хижі, проте того дня сонце висвітлювало навіть найпохмуріші закутки, тож Чарлі мружився від світла, що заливало навіть найменші шпарини тіла Марі-Денеж.

Адже вони були голі.

Спочатку вони купалися у білизні, але мокра тканина неприємно липнула до тіла, тож домовилися плавати голяка. Проте реагували одне на одного по-різному. Марі-Денеж ледь стримувала сміх. Тіло Чарлі, масивне у верхній частині, трималося на куценьких кривих ніжках, між якими теліпався статевий орган, що видався жінці непропорційно великим. А Чарлі не міг відвести очей від білосніжного букетику волосся. Утім — вони швидко звикли. І полюбили купання ще більше, адже жодна тканина не заважала контактові шкіри із шовком води.

— Тсссс, тихенько, не треба.

Вона така маленька, що повністю вміщається в його руках, — і він колише її, мов немовля.

— Тсссс, не треба співати, прошу тебе, — не співай.

Але вона бореться — вона ще не повністю повернула тіло. Авжеж, гойдання трохи її заспокоює, проте повертає жалісний спів, який звично допомагає їй піднятися на поверхню. Ця пісня бентежить Чарлі. Щоб не чути її, він теж починає наспівувати — один і той самий звук, але трьома нотами: згадку з минулого, спогад про те, як дружина заколисувала дітей.

— А-а-а! У-у-у! О-о-о...

Колисанка діє. Марі-Денеж затихає.

— Отут, — каже вона.

І Чарлі вмощує її на хутро, кладучи руку туди, куди вона вказує. Шкіра здається теплою і м'якою.

— Отут, — повторює вона.

І рука пестить живіт, поволі підіймаючись до зів'ялого перса.

Марі-Денеж усміхається, повертаючись до життя. Чарлі ніби відчуває, як вузлики паніки розпрямляються під його пальцями.

— А там? — запитує він, вказуючи на білий букетик.

Вона усміхається — ач, шельма-кокетка! — і ніби молодшає років на тридцять. Жвавішає і він. Тієї миті їм обом знову років по п'ятдесят, а може, й по двадцять.

Міс Салліван — так представилася пані директорка, коли фотограф уперше переступила поріг невеличкого міського музею у Метісоні. Не ім'я, а «міс» — пані наполягала на цій приставці, мов на дворянському титулі. Фотографові запам'яталася суха стара діва, довготелеса й сутула. «Певно, — гадала фотограф, — у неї плоскостопість і викривлені крижі». Фотографові здавалося, що бліда і вічно замріяна «міс» ось-ось поточиться. Натомість уяві директорки музею можна було позаздрити. На її думку, юний Бойчук багато днів блукав серед руїн у пошуках коханої. Саме тому фотограф повернулася до музею в Метісоні.