— Вони померли, усі — там, у печері, їх повно.

— Що?! Що ти сказала?

— Їх шестеро, може, більше, а рожева точка у центрі жовтогарячої плями — можливо, хтось дуже маленький, дитина або немовля, і всі вони мертві, — поглянь, якою жорсткою, холодною синьою барвою їх обведено. А може, ота помаранчева цятка вагітна, і мати ще не народила. Дитина ще має прийти, або ж це щойно народжене немовля на руках матері; в печері ніщо не рухається.

Це льох, а не печера, — це звичайна яма для овочів, у якій загинули його батьки та п'ятеро братиків і сестричок. Єдине, у чому вона помилилася, була печера. А решта — вражаюча здогадка! Марі-Денеж розшифрувала картину так швидко і глибоко, що Анж-Еме відразу впізнала в жовтогарячій цятці дитину, побачила, як мати намагається захистити дитя, а поруч, у жовтій плямі, впізнала тата, що теж у відчаї захищав родину, а на його колінах — іще дитя, цього разу коралового відтінку. «Померло у сльозах», — сказала Марі-Денеж.

— Як ти це робиш?

— Більше шістдесяти років я розшифровувала все, що казали і замовчували довкола мене. Жести, погляди — все, що зривалося випадково і, як вони гадали, було мені недоступне, — я розуміла, збирала усе це і вечорами, у ліжку, прокручувала фільм про день, що минув. Я міркувала над кожною сценою, обдумувала кожне слово, переглядала усе. Щоб вижити у притулку, варто було триматися сторожко. А це загострювало відчуття.

Фотограф пригадала, що Бруно казав про тітоньку. Вона бачить те, що непомітне решті.

— А що ти ще бачиш?

— Те, що ти хочеш відвести мене до іншої хатки. У тебе пори розширені, бо пече, бо ти весь час думаєш про картини, які чекають на нас в іншій хатці.

— Там сотні картин.

— Не так швидко — старенькі кістки втомились. Подивімося завтра — можливо, день буде ясний.

Анж-Еме знову стала фотографом. Таємничі картини, нагромаджені зовсім поруч, містили історію життя; історія хлопця, який простував крізь димучі руйновища, історія чоловіка, замкненого у своєму горі, історія, що уникала її впродовж розпитів про Великі Пожоги, лежала там, зашифрована у барвистих плямах, єдиний ключ від яких мала Марі-Денеж.

Але Марі-Денеж була надто стара. Біла, наче з неї випустили всю кров, вона відпочивала у кріслі Теда — її згорбила втома. Прогулянка і тлумачення картин виснажили її. «Ні, не варто примушувати стареньку», — із сумом вирішила Анж-Еме, яка знову стала фотографом. «Завтра, — міркувала вона, — ніяких прогулянок, я просто піду по картини і принесу їх до неї. Кілька картин, сім або вісім — не більше».

Проте її розчарувала байдужість, із якою зустріли звістку. Чоловіки щойно завершили роботу на плантації і домовлялися про риболовлю, яка компенсувала б зусилля. Форель, що ховалась у прохолодних озерних водах, приваблювала їх більше, ніж загадки якоїсь мазанини. «Якби Тед справді хотів, аби твір зрозуміли, то малював би прозоріше», — єдине, що сказав Том. Бруно зі Стівом викурили більше, ніж зазвичай, тож рухалися помаленьку, широко усміхаючись; новина лише занурила їх іще глибше в задуму. Ніхто не здивувався, що хлопець, якого вважали сліпим, зумів через вісімдесят років намалювати сцену, що її переказала Марі-Денеж. І лише Чарлі висловив подив, але радше здібностями Марі-Денеж — його тривалий захоплений погляд помітили всі.

Отже, на наступний день призначили риболовлю. Форель мешкала у глибокій затоці за мисом навпроти подвір'я Теда. Дістатися туди було неважко — двадцять хвилин на човні, старій дерев'яній шлюпці. Більше чотирьох осіб вона не вміщала, тож, аби перевезти всіх на протилежний берег, знадобилося два заходи. Собаки пливли за човном.

Місцина була дивовижна. Затока, захована за вузькою смугою ґрунту, мінилася веселою грою світла та тіні. Стрімкий берег їжачився скелями, білів піщаними просіками, тішив око невеличкими сонячними пляжами, за якими буяв кедровий ліс, що його камфоровий аромат відганяв комарів, — і це була одна з найбільших принад цього місця.

На березі затоки стояв літній табір. Хатинка в усьому нагадувала споруди, які височіли на протилежному березі. Проте меблів усередині було небагато: невеличка грубка, проста у користуванні, три рами для ліжок, вкриті хутрами, один стіл, три стільці, а навпроти стіни — стійка з небагатим кухонним начинням. Дивно, але троє чоловіків, кожен із яких мав чи не століття віку і жив у лісовій гущавині, потребували місцини за двадцять хвилин плаву від їхнього сховку, де могли б відпочивати теплими літніми днями. «Точнісінько як містяни на своїх дачах», — порівняла фотограф.

Усе в цьому місці вказувало на Теда — хоча розмовляв він нечасто, зате риболовлю обожнював, тож цілісінький день, щоразу, як форель смикала за волосінь, думка поверталася до Теда.

Про Теда згадували весь час — зокрема, про те, як він закидав вудку: жодного зайвого руху й обов'язково у затінене місце, а як клювало — він усміхався зверхньо, але не казав ані слова, навіть коли витягав значну здобич, — Тедові перемоги завжди були потаємні. Як правило, він не виказував нічого — жодного вияву настрою, навіть роздратування; Тед замовчував усе, що стосувалося його життя. Нарешті, на радість фотографа, згадали і про картини, залишені ним, — картини, які, можливо, містили розгадку Тедової таємниці, проте мало хто вірив у це. Він не існував ні для кого, навіть для себе самого, то навіщо шукати розгадку у незрозумілих полотнах?

Чарлі, втім, не погоджувався. Адже Тед, напевно, мав життя набагато складніше, ніж вони уявляли. «З нас трьох, — заявив Чарлі, — він один мав що сказати; можливо, життя було забагато, щоб довірити це словам». Людині, яка останні двадцять років життя ламає голову над кодуванням барвистих плям, певно, є що сказати.

Чарлі вдалося переконати всіх, тож наступного дня, і ще впродовж багатьох днів, — зрештою, ціле літо вони гадали над таємницями Теда.

Картини переносили до Марі-Денеж — по п'ять на день, не більше (за цим стежив Чарлі), — і повертали до хижки, підписані та пронумеровані у хронологічному порядку. В них ішлося про Великі Пожоги у Метісоні — фотограф хутко зметикувала, — що їх Тед пережив упродовж шестиденних блукань.

Нарахували триста шістдесят сім полотен, у яких переважно повторювався один мотив — барвисті спалахи за запоною диму, — але траплялись і такі, де яскраві плями були на передньому плані. Скажімо, на деяких картинах були зображені перші моменти після пожежі. Фотограф упізнавала їх без допомоги Марі-Денеж. Адже золоте світло, про яке згадували ті, хто вижили, на тих полотнах заповнювало весь простір, а обвуглені стовбури складали вишукане мереживо заднього плану. Утім, щоб визначити наявність трупів у чорній смузі в нижній частині картини, таки знадобилися очі Марі-Денеж.

Ціле літо фотограф витратила на складання мозаїки, адже Тед малював, а не писав роман, намагаючись переповісти сюжет. Його цікавила якась сцена, він робив кілька картин, складав їх до хижки, потім брався до іншої сцени, що відбувалася за кілька днів до попередньої, — хронологія спогадів його не обходила: він малював, аби позбутися пам'яті, ідеалізувати її, залишивши вірогідним нащадкам. Товстий шар фарби, який покривав полотна, підказував, що маляр витрачав на роботу чимало часу.

Упродовж блукань зір повернувся Тедові. Фотограф навіть підозрювала, що він втратив його лише частково. Бо знайшлися картини, що зображували епізоди з життя молодого Бойчука, де він був абсолютно сліпим. Скажімо, з людьми у ставку — образ неймовірно сюрреалістичний. Троє чоловіків, напівзанурених у брудні води, лось, що купається поруч, і птах, що скоцюрбився на плечі наймолодшого з урятованих. Фотограф заледве впізнала старого, який переповів їй цю історію, проте густі потоки барвистої фарби не приховували деталей, тож важко було уникнути чарів візії про кінець світу. «Він, погойдуючись, блукав у мороці», — сказав їй юнак, що постарів. Ніби Тедові кроки були заширокі для нього, ніби ступав він слід у слід за божеством.

Сцени на деяких картинах були їй невідомі. Ніхто не згадував про двох дівчат, що пливли Чорною річкою на плоту. Вони мали дивовижні біляві коси, що аж світилися і повністю закривали їхні тіла. Дівчата лежали на животі, тож на тому, що Марі-Денеж визначила як темні річкові води, відбивалися лише дві золотисті смуги. Втім, старенька не відразу змогла витлумачити світле пасмо на темній воді. Лише проглянувши кілька інших полотен, де картина повторювалась під різними кутами, та полотна, де дівчата стояли прямо або навколішки, вона під косами розрізнила тіла. Дівчата виринули й у іншій серії, і Марі-Денеж їх одразу впізнала — цього разу вони махали руками. «Вони кричать, благають про допомогу, бо помітили на березі когось, хто міг би їм допомогти», — заявила вона.