Вона була при свідомості — жінки її будови так просто не зомлівають. Але ноги на якусь мить відмовилися тримати тіло — і обличчя опинилося на землі між могилками; дивна річ, та від близькості до подруги їй стало легше. Тут спочиває старенька пані, — ніби повідомляв горбик, — тут спочивають її сподівання і мрії; її справжнє життя тривало лише один рік, а решта не має значення, бо решту вона залишила тут; поруч лежить її приятель, її коханець — він любив її так, як люблять прекрасну пташку, рідкісну пташку, що прилетіла здаля, аби намостити гніздо на долоні.

«Чарлі й надалі наглядатиме за Марі-Денеж», — журливо всміхнулась фотограф.

Гнів відступав, лишаючи місце втісі від того, що старенькі тепер назавжди разом. Фотограф вирішила не уявляти, як приймалося страшне рішення, які знаходилися слова, якими поглядами вони обмінювались, перш ніж ковтнути стрихнін. Вона відчайдушно сахалася того, що сталося потім, — власне смерті й поховання. Думала про дружбу стареньких, про їхні тіла, що спочивали одне побіля другого під шаром ґрунту, який надійно захищав їх, та сутінкове світло, що пестило їхні могили.

Таки довелося згадати про Тома. Куди він подався вмирати? Адже небіжчик сам себе не зариє. Тож мусить знайти місцину, де його тіло буде захищене від тварин.

Озеро, — вирішила вона, пригадавши, що човна не побачила, — чисту смерть він міг знайти лише в озері.

Ця думка примусила підвестися й вирушити на пошуки човна.

Проміння важчало сірістю ночі, що густішала вздовж стовбурів дерев і дозволяла очам вирізняти лише грубі маси, різкі рухи і непрозорі тіні. Раз фотограф навіть зачепила ногою зайця.

Вона йшла берегом до великої гранітної брили, потім поверталась, уважно вдивляючись у темні води, де ввижався затонулий човен.

Думки про Тома були сумніші, ніж думки про Чарлі й Марі-Денеж. Їм принаймні поталанило померти разом, а Том залишився на самоті. Чи був у нього хоч хтось, про кого він думав останньої миті? Життя Тома — незважаючи на все, що він розповідав — залишалося загадкою.

Вона стояла на берегу, ніби прощаючись з ним, поки не згустилася ніч і все навколо поглинула темрява. Тоді фотограф наосліп повернулась до табору, намацуючи стежку у мороці та грузнучи в тяжких думах.

Ніч несла прохолоду. І фотограф тремтіла.

Накрившись курткою Марі-Денеж, вона намагалася відшукати у ліжку тепло і затишок подруги. Однак хвилі сну оминали її. Забагато картин і почуттів купчилось у голові. Тож вона закуняла і снила псами, що рвали одне одного на шматки, та вовками, що жалісно вили на місяць. Еге ж, про псів я забула, — майнула думка, — цікаво, де вони поховали собак. Але тут її торкнулася хвиля сну і забрала на саме дно.

Вони стоять перед ямами.

Том захмелів. Проте зберігає рівновагу, твердо стоячи на одній нозі, хоч друга і підгинається, — словом, він у стані легкого сп'яніння, яким відверто тішився весь час, поки копали ями, а тепер має лише одне бажання — випити ще, ще, померти п'яним!

Така остання Томова воля.

І Чарлі погоджується, розуміючи: давній друзяка хоче повернутися на рідну землю, померти так, як і жив. Марі-Денеж не усвідомлює цього, а проте знає, що слід поважати бажання людини, яка має померти.

І поки Том згадує забуту звичку, Марі-Денеж і Чарлі готують те, що стане для нього останнім домом: вистеляють дно ями ведмежою шкурою. «Так йому буде зручніше», — міркує Марі-Денеж. «Йому це байдуже, — думає Чарлі, — він матиме час, аби втратити всі відчуття».

Том сидить, звісивши ноги до ями; пес тулиться поруч. Одне його око зирить на шкуру ведмедя, друге — гасає довкола. Том чекає миті, коли життя промайне перед очима. Що він побачить спершу? Жінку? Та яка жінка погодиться вмерти разом із таким, як він? Проте в усіх снах, де він бачив смерть, поруч із ним лежала жінка — біла, схожа на квітку — й повільно зросталася з його боком.

Притискаючи до себе пса, він зісковзує в яму.

Ні, він не п'яний. Принаймні, не настільки. Повністю усвідомлює все, що відбувається. У яскравому прямокутнику над собою бачить Чарлі й Марі-Денеж. Вони такі високі, могутні й живі! У них стільки сил! Вони обіцяли залишатися з ним до кінця.

— Бачиш, Чарлі, моя зима мине тут. Тіснувато, але згодиться.

Він стоїть посеред ями, в одній руці тримаючи склянку, а в другій — порожню пляшку. Всі троє добре тямлять, що означає порожня пляшка. Не тямить лиш Дринк, який розлігся на шкурі.

Том вихиляє останню склянку і зістрибує в яму до пса.

Чарлі стежить за кожним рухом товариша. Непокоїться. Хоча б це сталося швидко, хоч би стрихнін спрацював без болю, хоча б не було крові, хоч би Том не блював...

— Томе, — повільно проказує Чарлі, наголошуючи на кожному слові, зміненим, ніби чужим голосом, — Томе, ти ж пам'ятаєш — лише щіпку, і подвійну для Дринка, інакше...

— Інакше все буде не так бездоганно, еге ж? Не хвилюйся, друзяко, — я завжди тримаюся гідно, надто ж при дамах.

І він, вийнявши з кишені бляшанку, схиляється над собакою. Ніжно розтуляє пащеку і всипає білий порошок. Перш ніж уділити смертельну дозу і собі, він зважується на останнє вітання, останній жарт.

— Ну ж бо, ви двоє, чого похнюпилися? Живіть собі далі і переказуйте світові від мене вітання!

Він ковтає.

Дія не забарилася. Смикання, конвульсії, руки й ноги німіють, скручуються з лапами пса, що дряпають, б'ють, ранять господаря; спостерігати за бійкою тіл неприємно. Чарлі попереджав: «Ви ж пораните одне одного!», але Том наполягав: «Хочу лежати там із Дринком!», і Чарлі відступив, не маючи змоги йти проти волі Тома. Проте як їм кортіло тоді зістрибнути до ями і прибрати Дринка, дозволивши другові вмерти спокійно! Та було пізно. З'явилася піна, наближався кінець, і Чарлі притиснув до себе Марі-Денеж — вона німувала, зачарована вправною справою смерті.

Після цього видовища вони ледве рухалися. Ховали: Чарлі — лопатою, Марі-Денеж — маленькими грудками. Знали, що далі черга за Дарлинґом, собакою Стіва, і Кіно, собакою Теда. Бо саме так вирішили напередодні. Том із Дринком у першій ямі, а двійко псів — у другій. Про все домовилися. Попрощалися, засвідчивши прожите життя словами, ніби печаткою, востаннє потиснули руки — усе це зробили напередодні у літньому таборі. «Наступна зима мені вже не потрібна, — заявив Том, — я достатньо пожив, для мене все зупиняється тут».

Забиття і поховання собак відбулося за планом. Тепер старенькі переходять до другого етапу — менш певного.

Вони йдуть до табору: забирають усе потрібне. Казанки, сокиру, хутра, вудку, консерви. Марі-Денеж спадає на думку зоставити на поличці слоїк зі сливами. «Для Анж-Еме», — каже вона.

— Залишимо їй послання?

— Не варто, — відказує Чарлі.

Вони навантажують човен. Марі-Денеж сідає попереду, кіт скручується поруч. Любко знаходить, де розлягтися, — на купі одягу в центрі човна. Чарлі тримається на кормі. Майна забагато, проте кількома поштовхами він вивільняє кіль із піщаного полону, і човен рушає.

Із берега за ними стежать. Смерть каже собі, що час іще є. А ці двоє можуть тішитися надією досхочу.

Усупереч і наперекір усьому, їй вдалося знайти місце для виставки. Коли згасла надія на останню галерею зі списку, якась дівчина, що стала свідком відмови, запропонувала фотографу місце, яке не було ні галереєю, ні мистецьким центром. «Поки що, — додала дівчина, — але виставка стала б чудовим початком!»

Дівчина виявилася мисткинею — вона видувала скло; звалася вона Кларою Вілсон, а запропоноване місце скидалося на будь-що, крім галереї. Власник найбільшої у Британській імперії винниці використовував його як бочкарню. Над майданчиком тяжіла промислова архітектура минулого століття, проте можливостей вистачало, — пояснювала Клара, вказуючи на металеві карнизи, що кріпились до стелі, сталеві зв'язні та вікна, глибоко всаджені у цегляні стіни. «Вікна чіпати не можна, — заявила вона, — це ж диво доби королеви Вікторії!» Роботи велися незначні. Клара входила до складу групи активістів, матеріалів у них було небагато. Відкриття запланували на весну (травень чи й пізніше) — і це влаштовувало фотографа, яка багато чого ще мала владнати.