На фотографа Дарлінґ не дзявкала. Це мене занепокоїло. Псюра трималася мирно, не гарчала, просто не реагувала, а потім пішла і потерлася об ноги жінки і протягом вечора вже не відходила від неї. Вона вміла причаровувати собак.

Дарлінґ мала попереджати мене про наближення інших людей. Це призначення будь-якого доброго псюри, особливо ж моєї Дарлінґ — адже поруч плантація і старі. Тедові не було кого остерігатися — хіба докучливих мемуаристів та інших охочих покопирсатись у минулому, однак за плечима Тома й Чарлі зосталося життя, яке могло наздогнати. Джеррі, власник готелю в сусідньому містечку, де я забирав їхні пенсії, постійно нагадував про незаконність нашого хутора, намагаючись збільшити свою винагороду. Втім, йому також було що приховувати, тож я міг йому довіряти. Незаконні дії чудово зживаються з халепами інших. Небезпека загрожує лише чистим серцем. Фотограф, без сумніву, належала до останніх. Що ж із нами буде, якщо Дарлінґ і далі не дзявкатиме на чистих серцем?

Усе це мені кортіло обговорити з Бруно. Якби я знав, що Тед помер, ми обміркували б і це, проте я не знав. А мав би знати, мав би відчути його відсутність. Тед був зразком, натхненником для всіх нас, душею цих місць — ми всі захоплювалися Тедом. І добре знали історію його життя. Хлопчина, який блукав серед димучих руїн. Постать, яка то виринала, то поринала у дим. Роз'ятрена рана. Тед був легендою. Коли його побачив ліванець, то зрозумів, що залізниця в цей край не проляже. Місце, в якому облаштувався містер Бойчук, — прокляте. Ліванець просто віддав ключі мені й подався далі шукати долі.

Ми викурили косяк, але так і не обговорили того, що мене гризло. Бруно квапився їхати, відвідати табір старих і втілити план. Однак там, у старих, на нього чекала сумна новина.

Оповідь лине неспішно. На північ від 49-ї паралелі ніщо не робиться поспіхом[2]. Том і Чарлі починають день із випростовування кінцівок, зболених сном, і кволо чапають до грубок, аби зігріти ранок та насмажити картоплі зі шкварками. Кожен зупиняється перед віконцем і вивчає новий день. Це нічого, що сонце і сніг боляче колють очі — мить однаково чудова, адже вони можуть бачити: сніг, сонце, вітер, зайця, який залишив слід, політ крука, — ціле життя, що постійно оновлюється, та водночас нічого такого, чого б вони ще не бачили.

Після картоплі зі шкварками та солодкого чаю настає черга першої цигарки, а з нею — першої справжньої думки про день. Адже до того мозок лише сонно вовтузився. Аби зірвати греблю і взятись до думок, згодилася дрібка нікотину.

Після смерті Бойчука щоранку вони насамперед згадують приятеля-небіжчика. Картини, знайдені в замкненій хижі, залишили безліч запитань.

Чарлі завершує вже другу цигарку — він чекає на Тома, аби завести звичну ранкову розмову. Так відбувається щодня. Том, погодувавши грубку, виходить із хижки, проходить повз Тедову хатку, зупиняється, ніби вкотре замислюючись про полотна, повалені, мов муміфіковане військо, і плентає далі, міркуючи, що ж про це скаже Чарлі, адже вчора надвечір Чарлі також блукав навколо хатинки Теда. Кожен із них знаходить на неї час.

— Нащо він лишив усі ці картини?

— Це його спадок.

— Ач, спадок! Не мав ні жони, ні дітей — та в нього взагалі нікого не було, всі загинули під час Пожогів! То що це за думка дурна — залишати картини нам, га?!

— Ми не зобов'язані це з'ясовувати.

— Але ж воно крутиться у голові!

— То, може, цього він і хотів?

— Чого саме?

— Щоб крутилося.

— Ось тобі й маєш!

Щоранку повторювалась одна й та сама розмова (з незначними змінами), розмова, яка вела у безвихідь. Це були останні дні однієї на двох самоти, адже невдовзі озерна громада мала поповнитися мініатюрною старою з полум'яним позиром та жилавою жінкою, що скористалася легендою Бойчука, аби відвідати їх.

Проте варто зробити паузу і розповісти про Великі Пожоги, що спотворили північ штату Онтаріо на початку XX століття.

А де ж кохання? Зачекайте, кохання — попереду.

На початку XX століття Великі Пожоги люто й нещадно спустошували північ Онтаріо.

Шалені вітри переносили вогонь на п'ятдесят, сто кілометрів, і полум'я нищило все на своєму шляху — ліси, міста, життя. Вогненне море, розпечене цунамі пересувалося з пекельним ревом, і важко було втекти — хіба шугнути швидше за полум'я, кинутися в озеро або річку, зачепитися за навантажений човен, самотню колоду й чекати, поки лють потвори мине і вогонь не захлинеться, поки для нього не зостанеться нічого і він не перекинеться на інші ліси та міста, залишивши за собою скалічену чорну землю, запах завершеного бойовища та те, що знайдеться або не знайдеться під попелом.

У Тіммінсі Великі Пожоги лютували найдужче. Чотири години жару — і від шахтарського містечка не залишилось ані друзки. Ті мешканці, що вціліли, знайшли притулок в озері Дикобраза. Збожеволілі від жаху люди годинами дивилися, як вогонь жере їхні оселі, склад, станцію — усе, що вони не так давно звели великою працею, адже містечку виповнилося заледве два роки. Проте на цьому драма не зупинилась. Вогонь покотився на північний схід і за вісімдесят кілометрів від Тіммінса зруйнував місто Кочрейн, що вже горіло минулого року і остаточно згорить п'ять років по тому, у 1916 році, під час Пожогів у Метісоні.

Великі Пожоги у Метісоні зібрали найбільший урожай жертв. Двісті сорок три. За офіційними підрахунками. А вони не враховують мисливців, ботаніків та волоцюг — тих, хто не має ні імені, ні роду-племені, хто «не існує» і блукає з місця на місце. Край щойно освоїли, він приваблював шукачів пригод. Когось знайшли біля випалених вогнем струмків, проте від більшості залишилися купки обвуглених кісток, що їх вітер відносив далеко від офіційних цифр. Тож п'ятсот жертв — буде точніше.

А ще через шість років після Метісона, 4 жовтня 1922 року, спалахнули Пожоги у Гейлібері — найбільш видовищні, бо знищили районний центр, єдине місто на півночі Онтаріо з претензією на цивілізацію. Були там трамваї, собор, монастир, школи, шпиталь — і все кам'яне, міцні кам'яниці, що ніби могли чинити опір вогню, а проте впали, мов солом'яний дід, під натиском розпеченої лави. Змилостивилося полум'я лише над алеєю мільйонерів. Дванадцять ошатних маєтків, зведених для нуворишів Гейлібері. Статки вони заробили на срібних копальнях Кобальту — містечка, розташованого за кілька кілометрів звідти; сам Кобальт палав тричі, але того разу вогонь непоясненними вивертами його обійшов.

Пояснити примхи вогню неможливо. Він дістається найвищих точок, вгризається в небесну блакить, розстеляється із загрозливим риком і свистом, спухає, кидається, мов войовничий бог, на живе, перестрибує річки, скочується до заповнених водою ярів, пожадливо поглинає торфовища, — а проте не заважає коровам жувати травичку на маленьких галявах. Вогонь — незбагненний. Набираючи сили, він не кориться нікому.

Проте ще більшим дивом, ніж корова на кружальці зелені, були діти, знайдені в ручаї. Фотографові не раз розповідали про це. Спочатку не вірила, та очевидці наполягали. Наступного після Пожогів дня в одному з ручаїв знайшли дитя, вкрите сажею і багном, але живе. Наступного дня — саме це здавалося фотографові підозрілим. Адже дитина — це лише дитина. Гаразд, вона здогадалася перечекати вогненну бурю у воді, проте спокійно просидіти цілісіньку ніч серед примар велетенської ватри — це неймовірно! Після вогню земля загадково зітхає, дерева повільно трощаться, обвуглені рештки поскрипують. Невже дитина може спокійно чекати, поки до неї прийдуть на допомогу, коли навколишню ніч виповнюють монстри?

Першою фотограф вислухала історію шестирічної дівчинки, якій довірили дивитися за двома немовлятами, — наступного дня діток знайшли живими, хоч і з очима, червоними від плачу та диму. Серйозні опіки отримала лише дівчинка. Потім була оповідь про п'ятирічного хлопчину, якого батьки довірили подружжю, що возом тікало до міста — вони вирішили, що так у синочка буде більше шансів вирватися з пекла. Батькам пощастило врятувати ферму, проте подружжя, що гнало стежкою, значно вужчою за віз, раптом збагнуло, що не врятується, — адже стежина перетворилася на палаючий тунель. Аби не піддавати життя хлопчика ризику, вони залишили його в ручаї — і кинулись у вогненний тунель. Від воза згодом знайшовся лише каркас, а дитя вижило. Наступного дня його відшукав батько.