Прощатися ми не стали. Коли я обернулась, перш ніж вирушити стежиною до пікапу, вони лише знехотя помахали. До стежки мене провів єдиний з-поміж них джентльмен — Любко. Я встигла зробити кілька світлин, перш ніж Чарлі гукнув собаку.

Повертаючись, я намагалася уявити, про що міг думати бідолашний Чарлі. Я крикнула, що привезу йому світлини пса. Адже він думав, що позбувся мене, а тепер знатиме, що буде ще й другий раз.

Я заблукала. Позавчорашні вказівки господаря вже не здавалися такими чіткими, тож я кружляла клубком доріг, що вивели до залитого сонцем озера — того самого, яке щоранку вітало старих і вздовж якого тягнувся надійний вузький піщаний шлях, що вивів мене просто до самотнього готелю.

Управитель мене надурив. Змусив зробити велику і непотрібну петлю на захід, хоча на схід вів прямий шлях до Бойчука та його приятелів.

Тож у них був захисник — людина, яка вислуховувала розпити подорожніх, розповідала їм казна-що та відправляла бозна-куди, хоронитель ключів від притулку. Я почувалася одночасно ошелешеною та зворушеною запобіжними заходами задля збереження вільного, однак і непростого життя на березі озера.

І вже не мало значення, чи справді там жив Бойчук, — я знала, що повернуся.

У цієї повісті є ще один очевидець, і невдовзі він прибуде на місце дії.

На перший погляд йому можна дати заледве тридцять, але насправді йому за сорок, а сам він упевнений, що ще не виповнилось і двадцяти. Має гнучкі довгі м'язи, волосся, зібране у шиньйон, кульчик у вусі, а якщо піти далі й зазирнути до голови, то побачимо нагромадження ідей — він постійно перебуває у пошуках.

Дорогою вздовж озера він веде «Хонду-TRX-350» — новеньку модель, — за якою плуганиться мініатюрний причіп. Коли в полі зору з'являється хатка Чарлі, він підводить очі до даху — і робить так завжди, перевіряючи, чи куріє димар, чи вдома господар і чи він іще живий.

Він тут частий гість.

Узимку він приїздить значно рідше. Прибуває на велетенських мотосанях «Скандік» — потужній машині, яку не лякають високі сніги і яку він іноді на повній швидкості кидає на кригу замерзлого озера. Ставши в повний зріст на своєму породистому скакуні, він лине дюнами снігу, задубілого на вітрі, летить від однієї дюни до іншої, ніби вивчаючи пустку, і, відчуваючи, ніби втік від усього, перевершив себе, п'яніє від швидкості й холоду і повертає до хижки Чарлі. Адже бачить три колони диму, встромлені в небо.

Це ще одне вільне створіння, проте ключі від цього раю належать не йому.

Звати його Бруно.

Про гостю вони розповідали явно неохоче. Подумаєш — якась фотографиня! Але спершу їм довелося повідомити мене про смерть Теда. Що ж — цього варто було чекати. Він таки був старий! У такому віці — здавалось мені — навіть помирати ліньки.

«Він помер власною смертю», — заявив Том, а я поглянув на Чарлі. Ці двоє ніби утворювали резонаторну скриньку. Коли треба було дізнатися, чи Том каже правду, вистачало поглянути на Чарлі. В очах Чарлі я не знайшов дисонансу. Отже, сумнівів у природності смерті Теда не було.

Усе варте знаття ми вже знали.

Старенькі уклали своєрідну угоду про смерть. Я не кажу «самогубство» — це слово вони не любили. Заважке, занадто пафосне для пригоди, якою, зрештою, вони не дуже-то й переймалися. Що мало значення, то це свобода — як у житті, так і по смерті, — тож вони дійшли згоди. Жодних клятв, жодної патетики — просто обіцянка: ніщо не завадить належному в разі, якщо хтось занедужає настільки, що не зможе зіп'ястися на ноги, і перетвориться на тягар для себе та для решти. Угода не поширювалась на перелом руки — однорукий ще якось дасть собі раду; проте щодо ніг, то нічого важливішого в лісі немає. «Пересування», — казав Том, наголошуючи звичайно на обох «е», ніби мав рухатися, вимовляючи цю голосну. Угодою передбачалося, що вони мали допомогти одне одному в разі чого. Старі не дозволили б одному з них розчинитись у болю й самозневазі, зануривши погляд у небо.

Я знав уже давно. Випадково, через обмовку — адже старі були не з тих, хто за першої-ліпшої нагоди дзвонить в усі дзвони. Коли відбувається щось справді важливе, вони тихо бурмочуть про це, як завжди, особливо ж Чарлі — справжній майстер буркотіння. А Том так і не позбувся балакучості, до якої призвичаївся у готелі, тож він усе переводив на жарти. Однак його ока, яке, мов яструб, стежило за співрозмовником, варто було остерігатися. Утім, саме з Томом був сенс розмовляти. А щодо Теда, то вловити неспішне пережовування його думок було досить складно.

Розмови снувалися навколо хатини Чарлі, яка вважалась найзручнішою. Томова хатка скидалася на кубло. Ми годинами, а часом і цілими днями грали в карти, даючи волю думкам.

Тед ніколи з нами не грав, проте я знав, що він був заодно.

— Смерть, ось про що варто було б міркувати, — заявив Том.

Надворі стояв лютий, дув сніговій — був один з тих днів, коли не хочеться відходити від затишного вогню; тож ми занурились у покер. Приїхав я позавчора. Взимку я тут з'являвся нечасто. Приходив, мов Святий Миколай, із повними кишенями наїдків. Мотосани аж угинались від їжі. Фрукти, овочі, тістечка, свіжі соки та солодкі вина — усе для старих. І ще чимало корисніших дрібниць на кшталт теплих курток і спіднього; були там пилка, великий ліхтар на нафті; траплялись і газети. Старі тішилися, спостерігаючи за тим, як відчайдушно борсається без них світ.

Цього разу я привіз великий свердел на бензині. Дуже корисний винахід — тепер їм не доведеться надриватися з киркою. Свердел миттю зробить отвір у кризі на озері, і води буде достатньо. «І риби також», — додав Чарлі, який хотів випробувати пристрій на сусідньому озері, де щуки — стверджував він — такі чорні, що аж відливають синім. Та піднялася хуга, тож ми цілих два дні грали в покер, проте Чарлі не відступився, бо дуже хотів спіймати щуку чорну, мов сама ніч.

— Завтра хай там що — сніг, буря, тонни лайна з неба, — а я таки піду на риболовлю! — заявив він, викладаючи трьох королів.

— Ач, який! А хто піде шукати твоє тіло з гримасою, примерзлою до писку?

Томові не щастило. Пара валетів.

— Не переймайся — я вже докладу зусиль, аби померти з усмішкою.

Мені теж не щастило. Жодної пари та ще це дурне запитання:

— Що, Чарлі, знову квапишся поперед смерті?

З усіх боків столу — мовчанка і посмішки.

— Смерті тут не боїться ніхто!

Не таланило мені.

— Гей, Чарлі, ану витягай коробку!

Коробка стояла на полиці над ліжком. Циліндрична бляшанка. У ній були білі кристали, подібні до солі. Стрихнін. «Отрута для лисиць, — пояснили вони, — залишилася від полювань. За три секунди вбиває лисицю, а людину — приблизно за десять».

Таку коробку мав кожен — якщо коли-небудь допомога таки знадобиться, кожен знав, де коробка товариша.

Я вважав себе жорстким, думав, що витримаю, проте коли старі взялися обговорювати власну смерть, ніби йшлося про мале діло або розчавлену вошу — відчув, як занило серце.

— Ми нібито мали б боятися смерті, — прохрипів Том.

І спокійно додав, ніби відчувши моє збентеження:

— Ти ще молодий, тож не збагнеш.

Чарлі за звичкою перечекав вибух і поставив крапку.

— Мені поталанило безкоштовно отримати друге життя, тож я не впевнений, чи потрібне мені третє.

Я знав історію Чарлі. Він розповідав. Історія не банальна. Мав дружину, двох діток, посаду на пошті, проте щоразу на вихідних вирушав на полювання. Полювання — цим усе сказано. Не фах, не дозвілля, радше безглуздя, анахронізм і бридота! Ви лишень уявіть — убивати диких тварин! Сусідські діти бігли за ним вулицею і зазирали у віконце підвалу, де він вичиняв шкури жертв. Він відчував страх дітей, чув шепотіння.

І лише в лісі він усвідомлював свою силу, широко вдихав світ, осягав свою належність до всемогутнього Всесвіту.