— Свобода, дорогенька, свобода обрати життя до снаги.

— І смерть, — додав Чарлі.

І вони пішли геть, голосно розреготавшись.

Том жив в одному з тих готелів, що скидаються на брудні печери. Він старанно підмітав, мив склянки і виганяв мух. Його називали консьєржем, проте всі розуміли, що це лише гра — спроба зберегти гідність славному пиякові, який знав і кращі часи. Том перепускав частіше, ніж треба — і переважно скоч. Скоч — мій напій: у вухах досі лунає дзенькіт льоду у склянці, і я здригаюся від самої думки про це. Йому траплялося забувати про вік і набиратись, мов юнак. День і ніч тривали гулянки, завершуючись мареннями і стидом. А одного дня пиятика довела старого до коми, лікарні і соцпрацівниці. Жилавіша за тебе була — без образ, мала, добре? Жилувата соцпрацівниця прикипіла до старого — і Томовій свободі прийшов кінець. Бабега бачила його щастя в чистенькій кімнатці одного з senior homes[1], тож з усіх жил пнулася, доводячи, що він — фізично й духовно слабий старезний пияк, і згідно з законом не може вирішувати за себе. Їй навіть вдалося витягти звідкілясь його дітлахів — уже сивих чоловіка та жінку, які ніяк не могли пригадати, що бачили його у дитинстві, проте підписали папери.

— Мене списали в утиль!

— Коли він з'явився тут уперше, — втрутився Чарлі, що захопився розповіддю, — то скидався на зайця, що ледве втік від зграї вовків.

Я так і не дізналася, як він дістався до сховку в пущі, проте було зрозуміло, що рішення виникло зненацька і безповоротно.

— За дві хвилини зібрав наплічник і вирушив по свободу!

І знову вибухнув гучним сміхом, а за ним і Чарлі, втративши звичну стриманість, заливчасто розсміявся. Двійко стариганів тішилися, мов дітлахи, самою думкою про підступний удар, нанесений усім соцпрацівницям світу, що прагнуть замикати старих у вмиральнях.

Чарлі вже й забув, що сердився на мене за валяння в ліжку з його собацюрою, тож я ловила на собі досить веселі позирки. Він підвівся, аби поставити воду на вогонь, а поки копирсався у казанах, Том сипав жартами, немов повернувся до одного з готелів, де був за підпилого фіґляра: я ж перетворилася на залу, повну насмішників.

— Поглянь на цього хитруна — ач, ягня невинне вдає! Поглянь — він справжній, не привид, проте помер п'ятнадцять років тому! Гей, Чарлі, що тобі трапилося?

— Ниркова недостатність.

— Отакої! Лікар поставив діагноз і призначив три сеанси чогось, щоб спокійно вмирати...

— Гемодіаліз. Три сеанси гемодіалізу на тиждень.

— Зовсім здурів ескулап! Тож наш Чарлі зробив ручкою світові, який бажав йому тільки найкращого, і опинився тут, де пригощає нас своїм чаєм. А цукрового печива до чаю немає — га, Чарлі?

Якби вони й далі отак перекидалися зачіпками, я дізналася б історію Чарлі — слово честі! — проте я виявила завелику цікавість до розмови. Томове око звужувалося, поки не перетворилось на чорну шпарину, тоді як інше — скажене око — шалено крутилося, поки зрештою не зупинилось на мені.

— Сподіваюся, ти не з уряду?

Я запитала себе, яке ж із них живе — маючи на увазі, звісно, Томові очі: мармурове чи інше, скажене? Якого варто остерігатися? Ще той спритник! Авжеж, він був здатен на найсмішніші викрути, проте не варто було обманювати себе — під машкарою клоуна ховалася стара хитрюща мавпа, тож око-шаленець могло вивчати вас, поки непорушне око привертало увагу.

— Бо коли ти з уряду, то відразу скажу: нічого ти тут не знайдеш, бо до інших нам байдуже.

Замість відповіді я розкрила торбинку й дістала альбом зі світлинами — інакше втратила б і ту дрібку довіри, яку вдалося завоювати. Звичайно ці дії я притримую до кінця зустрічі, коли відчуваю, що треба забезпечити себе наступним побаченням. Фотосеанс відбувається переважно на другій зустрічі. Об'єкт має достатньо часу, щоб переварити спомини, і потай прагне мого повернення. Ніхто не встоїть перед спокусою опинитись у центрі чиєїсь уваги. Найзатятіший старий медом потече, коли побачить мене удруге. Мої триніжка, «Віста» з міхом та чорна завіса. Я роблю фото під старовину. Домагаюся чіткості кожної лінії і чистоти світла; тішуся неквапливістю церемоніалу.

В альбомі близько сотні світлин, переважно портретів, однак є і раптові картинки, зроблені «Ніконом»; єдина їхня мета — прихилити об'єкт до себе під час першої зустрічі.

Чарлі не впізнав нікого, а Том знайшов чимало знайомих облич. Жіночка з очима кольору ніжної блакиті — Мері Джайокірі, — яку він бачив ув обіймах одного приятеля. Пітер Ленґфорд, худезний кістяк, що колись був чемпіоном із боксу. Ендрю Росс, погляд якого затуманила катаракта, усміхався беззубо — він прихистив мене якось на цілий день у квартирці на дві з половиною кімнати, де розповів про чотири години, проведені на озері Порсьюпайн, поки місто палало. Дивом урятований Самюель Дюфо, що його знайшли в рівчаку, — хлопчик брьохався там із песиком, на якого його залишили. Самюелева мати побігла допомагати татові гасити вогонь. Обоє загинули. Том спізнався з них багато пізніше — Самюель запомігся й радів життю. Він щойно винайшов оруднення міді й відзначав це в готелі, де Том бренькав на гітарі. Кишені Самюеля відстовбурчувалися від грошви, довкола вирував натовп друзів, тож одного чудового ранку Самюель прокинувся злиднем. Без жодного су, проте щасливий — тепер він міг рушати на пошуки раю в лісах.

— А Бойчук? Він теж упіймав фортуну?

Я знала, що Бойчук певний час також блукав цими горами, проте не могла проґавити такий шанс.

Томові очі майже злилися в одне.

— Дорогенька, Тед відійшов, і нещодавно — минулого тижня! У мене й досі на руках мозолі.

Авжеж, мозолі. Долоні старих задубіли аж до кісток, тож навряд чи якась година копання залишить на них борозну.

Я не втрималась від кривої посмішки. І саме моя скептична гримаса переконала їх повести мене на місце, де закопали Бойчука. Щоб угамувати цікавість, а потім — прощавай, нав'язлива госте! — відправити туди, звідки прийшла. Вони не зронили жодного слова, проте все було сказано.

Тож наш кортеж вирушив — Том, Чарлі, я і двійко собак, адже в Тома також був пес — білосніжний лабрадор, що відгукувався на кличку Дринк, дану на згадку про дзенькіт льоду у склянці.

Якусь сотню метрів ми рухались уздовж берега озера, потім завернули до лісу добре витоптаною стежкою — зі свіжими слідами від мачете та майже гладеньким ґрунтом, що слався, мов килим.

Назустріч вийшов іще один пес — дивна й не вельми вдала суміш маламута і лабрадора. Особливо бентежив погляд тварини: одне око мінилося сталевою блакиттю, друге було оксамитово-брунатним. Здавалося, ніби за мною спостерігає третє око — просто посередині строкатого чола маламута.

— Це Кіно, собака Теда, — познайомив нас Том.

Збігши зі стежки, пси кинулися до хижі, оточеної — як і хатинка Чарлі — різноманітними прибудовами. Місцина була мальовнича. Пагорб, що плавно спускався до озера, вкривала розкішна зелень — густий бір усотував тепле ранкове сонце і промінився, мов велика безжурна ріка. Величний спокій. Вражала беззахисність хатинок, затиснутих, мов на острівці, на великій галяві під пагорбом. З цього місця — мов зі сторожової вежі, притуленої до велетенських лісових мурів, — очам відкривався могутній озерний обшир. Я уявила, як Бойчук щоранку вдивлявся у цю красу.

Справді: те, що вони назвали його могилою, цілком могло нею бути. Розміри свіжої купи землі відповідали середньому людському зросту, проте ніщо не вказувало на поховання. Ні хреста, ні таблички — нічого, що свідчило би про гідно поховану людину. А що викликало в мене найбільший сумнів — то це дивна поведінка старих. Вони запалили цигарки і повели неспішну розмову. А коли пси розляглися просто на прямокутнику могильної землі, господарі не зробили їм жодного зауваження.

Прийшов час іти. Причини затримуватись я не бачила. Утім, поцікавилася причиною смерті Теда.

— Помер уві сні, — відповів мені Том. — У нашому віці інакше й бути не може.