Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

До хутора вона не повернулася. Їй вистачило й побаченого. Часом кортіло позбутися спогадів про могили, уявити, що друзі десь там — у гущавині, у новій хатинці, де почалося їхнє нове життя. Проте щоразу надія побачити їх живими згасала — перед очима з'являлась полиця Чарлі, на якій не було бляшанки. І ще більш кричущою була відсутність картонки.

Картонка була вельми цінна, бо містила документи Чарлі — справжні й підробні, а також гроші, чималу суму. Чарлі показав фотографові вміст картонки незадовго перед її поїздкою до Торонто. «Це для Марі-Денеж, — сказав він, — якщо одного дня вона не відчує щастя у лісі». Фотографа вразила кількість купюр. Цупкі гумки звивали їх у десятки жмутів: на перший погляд — тисячі доларів. Вона не стрималась і зойкнула. «Це моя пенсія, — пояснив Чарлі, — не було на що витрачати».

— Але усе це — для Марі-Денеж, — наполягав він.

І вона пообіцяла. Що знайде місце, що опікуватиметься старою, якщо раптом їй перехочеться жити на хуторі.

В очах Чарлі вона побачила радість і зрозуміла, що він ладен відмовитись від усього заради добробуту Марі-Денеж. Їхнє уважне ставлення одне до одного, ніжні погляди, усе те, що здавалось фотографу відданістю і дружбою, останнім кокетуванням стареньких сердець, виявилося значно глибшим почуттям. Ці двоє кохали одне одного так, як кохають лише у двадцять років. І відсутність бляшанки й картонки могла свідчити тільки про одне. Вони вирішили піти з життя разом — рішуче й назавжди, не залишивши слідів.

Тож зрештою вона змирилася з неприйнятним. Хіба чинять опір коханню? Поступово, місяць за місяцем, відсутність бляшанки на поличці набула романтичних барв. Чарлі та Марі-Денеж ішли, тримаючись за руки, — достоту Ромео і Джульєтта — назустріч долі.

А Стів і Бруно виявились живими. Стів потрапив до в'язниці в Монтейті без права на заставу — суддя вирішив, що підсудний за першої-ліпшої нагоди повернеться до лісу. Від Бруно ж новин не було — під час поліцейського рейду його не знайшли, і відтоді він не з'являвся в околі. Та й вона була зацікавлена не блукати в тих місцях, адже поліція шукала свідків.

Про це її повідомив Джеррі — власник готелю, через якого Стів щомісяця забирав урядові чеки.

— А решта? — запитала вона, не уточнивши імен.

— Решта? — здивовано підняв одну брову він.

Отже, власник готелю не здогадувався про існування Тома й Чарлі, і напевно нічого не знав про сухеньку стару, яку прихистили хащі. Джеррі вірив лише у брудні оборудки і в те, що з незаконних дій інших людей можна отримати зиск.

Тож фотограф більше не поверталася до череваня.

Кілька наступних місяців вона готувала виставку. Це все, що залишалося від року, проведеного з друзями у лісі. Триста шістдесят сім картин, болісні галюцинації Теда і погляд Марі-Денеж, який пояснював кожну цятину на полотні. Картини для виставки займали все помешкання. А інші чекали своєї черги на складі у північній частині міста.

Бувало, прокидалася посеред ночі, сполохана жахливим сновиддям, чітких обрисів якого не могла пригадати, й обходила кімнати у пошуках кольорової плями, що повернула б її до друзів у лісовій гущавині.

Рятувала робота. Готуючись до виставки, фотограф виконувала одночасно низку замовлень, і це забирало всі сили. Доводилося багато міркувати, працювати, приймати рішення. На щастя, Клара завжди була поруч. Вона здавалася весняним сплеском, а її друзі — сонячними промінцями, і фотограф залюбки віддавала себе їхній енергії. Їй сподобався задум представити публіці твори невідомого митця-оригінала — незалежної особистості, яку ніхто ніколи не вчив, — показати примітивний хист, силу натхнення та бездоганне володіння композицією; друзі Клари не втомлювались нахвалювати талант Теда. Світлини також викликали у них захоплення. Фотограф подумки дякувала своїй «Вісті», яка вловила глибоку текстуру світла та глибину поглядів.

Проект стартував. Часом фотограф не могла стримати подиву. Команда митців прагнула гучної події. На старій винниці багато років не виготовляли віскі, але тутешній простір, старі мури та старовинний брук переходів живили різноманітними чутками, найсерйознішою з-поміж яких була побрехенька, ніби тут для заможної богеми будують розважальний центр із ресторанами, театрами, галереями та розкішними крамницями — на кшталт Йорквіллю[11], проте у більш європейському дусі. Клара та її друзі хотіли бути в перших рядах, коли місцину заповнять мистецтво, багаті гульвіси і вишукані страви.

Поки ж — колишню винницю використовували для зйомок. Трупа з Голлівуду, яка знімала комедії на сучасний смак, поступилася юним митцям і віддала їм частину приміщень бочкарні.

Фотограф нарешті мала карт-бланш. Задум їй імпонував. Картини і світлини ніби перегукувались, особливо ж вражала неймовірна історія Пожогів у Метісоні, напівсліпого хлопчини, що блукав руйновищами у пошуках не однієї, а відразу двох коханих — хоч і схожих між собою, мов із одного ока випали, — про трійко закоханих, що ціле життя не могли позбутися пут любові. Кохання, блукання, страждання, густі ліси та спокута через живопис — теми, близькі серцю юних митців, які люблять пошкребти на дні, перш ніж виринути до сонця.

Найбільше їх зацікавила серія «Довгокосі юнки», з якої вирішили залишити тільки п'ять картин. Пліт, що здалека наближається річкою, супроводжуваний золотими смугами у темній воді. Пліт уже ближче — і двійко золотокосих дівчат гребуть руками. Ще ближче — і юнки, помітивши когось на березі, махають руками, молячи про допомогу. А далі — драма: пліт потрапляє у чорний вир. І фінал: неземна врода облич.

Серію мав доповнювати портрет Енджи Полсон — єдиного живого свідка романтичної трагедії. Проте помилка фотографа — світлина, не зроблена у Гай-Парку, коли стара була поруч, — позбавила серію такої бажаної присутності Енджи.

Натомість висів її портрет, намальований Бойчуком. Енджи Полсон на полотні була молодшою, ніж старенька з Гай-Парку, — на двадцять або тридцять років, — проте у кутиках очей бриніло те саме рожеве сяйво.

Під портретом висів папірець із поясненням:

«Енджи Полсон», між 1965 та 1975 рр.

Енджи Полсон народилась у Метісоні 1902 року.

Разом із сестрою-близнючкою Марджи пережила Великі Пожоги, спустившись Чорною річкою на випадковому плоту. У 1920 році переїхала до Торонто. Як склалось її життя — невідомо. Востаннє її бачили в Метісоні 1972 року та у Гай-Парку Торонто навесні 1994 року. Її сестра-близнючка померла від раку в 1969 році.

Клара з написом не погодилась. Надто холодно, сухо, текстові бракувало емоцій, він ніби затуляв красу, любов і пристрасть; до того ж, оце «Як склалось її життя — невідомо» — брехня, жахлива брехня! Адже відомо, що її життя перетворилось на низку переважно невдалих побачень, якими вона намагалася ділитись із сестрою. Відомо, що це кохання не мало майбутнього, бо кохали вони чоловіка, який просто не міг покохати. Відомо, що той чоловік помер, залишивши по собі твори, в яких увічнив вроду близнючок. То нащо викручуватись, замовчувати й ухилятись?!

Фотограф зняла цей текст і склала новий:

«Енджи Полсон», між 1965 та 1975 рр.

Енджи Полсон народилась у Метісоні 1902 року.

Разом із сестрою-близнючкою Марджи пережила Великі Пожоги, спустившись Чорною річкою на випадковому плоту. Юний Бойчук кілька днів блукав, шукаючи їх, а не знайшовши, залишив місто. Повернувся лише 1922 року, коли Марджи одружилась, а Енджи чекала в Торонто. Як наслідок — низка переважно невдалих побачень. Усе життя їх поєднувало нездійсненне кохання. Марджи померла у 1969 році, Тед Бойчук — у 1996-му, і лише Енджи досі жива. Її бачили навесні 1994 року у Гай-Парку в Торонто.

Кінець тексту подобався фотографу, бо збивав із пантелику. Хотілось додати: Енджи годувала птахів, — проте бракувало рядків. «Зрештою, — вирішила вона, — запитання тут, ось воно, поміж рядків: А ви бачили Енджи Полсон у Гай-Парку або деінде?»

вернуться

11

Йорквілль — розкішний квартал у Торонто.

27
{"b":"822223","o":1}