Смерть стала нецікавою — про неї не говорили, навіть не думали — адже поруч постало нове життя, яке напинало крила.

Проте старенька завжди бачила глибше, ніж вони могли уявити, часто користалася з їхнього недбальства і втручалась у розмову, що її не стосувалася. Йшлося, скажімо, про сніг — ще неглибокий, але вже досить тривкий. Зима, вочевидь, поспішала облаштуватися. Певно, дров знадобиться більше, ніж минулого року. Чоловіки гадали, чи не позичити палива із запасів Теда. І Марі-Денеж зажадала пояснень — хто такий Тед? Поки вони розповідали, смерть почувалася вільно — вона повернулась. Утім, ненадовго: живим Бойчуком цікавилися більше, ніж мертвим.

Одного дня, дивним вивертом із розмови їй вдалося привернути увагу до коробочки Чарлі, що поважно стояла на поличці над ліжком. Анж-Еме — авжеж, саме так тепер треба її називати — перебувала на хуторі вже не перший день, і привезла із Торонто величезний італійський торт, що його вони споживали маленькими порціями, — таким ситним і солодким він був. Жодного приводу цікавитися коробочкою не було. Вона стояла собі на поличці, а старі сиділи за столом та їли неймовірно солодкий торт. Важко знайти пояснення тому, що відбулося. Хіба який злий хитрий дух, що скоцюрбився десь у глибині хатинки, примусив усі погляди звернутися до бляшанки саме тоді, коли Том зауважив (цілком безглуздо) щодо солодкого торту:

— О, це так смачно, що цього разу, Чарлі, я обійдуся без солі.

І всі — навіть Марі-Денеж і Анж-Еме, які ні про що не здогадувались, — поглянули на циліндричну коробочку. І хтось мав пояснити. За це взявся Чарлі.

Він інстинктивно відчув присутність смерті і заходився її гнати. Він пояснив, що коробочка містила ліки для невідкладної допомоги. Адже тут немає ні лікаря, ні шпиталю, — вів далі він, — а людина не все здатна витримати. В очах Марі-Денеж промайнула блискавка страху. «Та ні, тут ніхто не збирається помирати», — поспішно додав Чарлі. Але ж ніхто не захоче мати життя, яке йому не належить! Марі-Денеж заплющила очі. Не раз вона опинялась замкненою в чужому житті — на це пішло стільки років! Чарлі здогадувався, які думки вирували під щільно стуленими повіками. «А оце, — сказав він, показуючи на бляшанку, — саме це робить вечірнє сонечко яскравішим, коли ломить кістки, саме це дає наснагу жити, бо є впевненість — вибір існує. Свобода померти чи жити далі — хіба є щось краще від можливості щодня обирати життя?»

Ну ось — усе було сказано, вони більше не мали б повертатися до цієї теми, й усі в хижці зітхнули з полегшою. Смерть могла забиратися геть, залишивши по собі легку веремію. Розмова полинула в річище більш істотне, адже Том вирішив розповісти історію Чарлі, аби переконати Марі-Денеж, — а раптом у неї зосталися сумніви? — що тут ніхто не збирається помирати. Старий упертюх надумав похвалитися своєю бляшанкою.

— А в мене є лише це життя — перше, і я за нього тримаюся, — зауважила Марі-Денеж.

Були й інші розмови. Невдовзі ліс мав заціпеніти під крижаним покровом зими. Звичайно узимку теревені точилися коло вогню — мляво, без зайвих рухів, — але ця зима минула напрочуд жваво. На хуторі ніколи стільки не говорили. З розмов з'ясувалося, що Марі-Денеж незламно налаштована прожити все, до останньої миті, і її дратувало, глибоко ображало те, що в неї украли життя. Вона раз-у-раз це казала.

Найчастіше такі розмови відбувались у Чарлі. Збиралися всі троє старих та іноді Анж-Еме. Часом на «Скандіку» підкочували і Бруно зі Стівом. Якщо у тісній хижці Чарлі скупчувалося шість осіб, вони переходили до будинку Марі-Денеж, просторішого й обладнаного аж трьома стільцями. Залишалося принести два сідала від Чарлі та металеве цебро — і сидячих місць вистачало усім.

Дещо закарбувалось у пам'яті. Наприклад, коли Бруно привіз китайські страви з ресторану в сусідньому місті. Шість алюмінієвих таць, по вінця повних свіжого рису, смажених овочів, реберець, тушкованих із часником, та панірованих креветок. Туди-назад — двісті кілометрів. Вже холодні страви поставили в піч, звідки вийняли гарячими й запашними. Про бенкет згадували ще довго.

Зима випала страшенно холодна й люта — вона вгризалась у ніс, щойно поткнешся назовні. Том зліг із грипом аж на два тижні. Ходила за ним Анж-Еме. Чарлі цілими днями пропадав у Марі-Денеж. Дзенькіт цвяхів, що не витримували морозу, лякав її. Рештою справ опікувалися Бруно та Стів — знімали пастки на зайців, крутили дірки у кризі, носили воду та дрова — вони робили все, адже Том дуже заслаб, а Марі-Денеж ціпеніла від дивних звуків у своєму будинку.

Ця зима згуртувала озерну громаду, що зіщулилася на самому денці страшенних морозів, — мешканці звикли триматися разом. Марі-Денеж розквітла, мов дівчинка, насолоджуючись увагою чоловіків. Зникли пісні-монологи, від яких гусла кров. І все ж у ній досі жили непідконтрольні страхи, найжахливішим із яких був страх втратити тіло. Щовечора, тікаючи від нього, вона стукала у двері Чарлі.

Жодної ночі вона не провела у своєму будинку. «Звикла до загальних спалень, — пояснювала вона Чарлі, — звикла засинати у їхньому затхлому повітрі, з двадцятьма жінками довкола, відчуваючи їхній гарячий подих, вагу мішаниці снів, а зовсім поруч, у сусідньому ліжку, — подругу Анж-Еме».

Чарлі чекав на неї. Розгортав хутра, заповнював грубку сухими кружальцями дров та чекав на шелестіння, яке сповістило б про мить, коли вона пошкребеться У двері.

Вона приходила, закутана у пальто, а в очах променів виклик-прохання порятувати її від самої себе. Під пальто була лише льоля — на думку Чарлі, чудова сукня — з білої саржі, прикрашеної яскравими плямами, з рожевим окрайцем на комірці; за багато років він уперше бачив справжнє жіноче вбрання, адже вдень обидві жінки ходили в цупких сорочках поверх чоловічих штанів.

Марі-Денеж прямувала до ложа і занурювалась у хутра. Чарлі чекав на цю мить, щоб загасити лампу. Він ні за що не прийняв би Марі-Денеж у халаті «Стенфілд», — довжелезному вовняному халаті, який вкривав його тіло повністю і з яким він не розлучався навіть вночі, навіть під час сну, — це була ніби його друга шкіра, така ж пахуча, як і перша, але при цьому м'яка й одноманітно сіра. Тож, щоб опинитись у «Стенфілді» та пірнути під простирадло, він чекав, коли вимкнеться світло.

Люті зимові морози Любко перечікував у хатинці. Простягнувшись посеред кімнати, він нагадував мур, невидиму загородку, що дарувала їм відчуття захищеності від надмірної близькості. Вони могли розмовляти, не переймаючись, про все, що спадало на думку, адже були у повній темряві, далеко одне від одного, і скоро мали зануритись у сон, що поглинав кожне слово. Усе сприяло довжелезним розмовам, які діяли, мов колисанки, і першою засинала Марі-Денеж, а Чарлі чекав моменту, щоб вислизнути з ліжка та підкласти до грубки кругляк.

Нічні розмови не мали продовження вранці. Чарлі прокидався першим, він живив грубку, грів воду для чаю та займався сніданком. Марі-Денеж, прокинувшись, допомагала йому. «Достоту старе подружжя, — міркував часом Чарлі, — ми наче старе подружжя». І щоразу сам же дивувався, адже ця думка не повертала його до спогадів про дружину, залишену п'ятнадцять років тому.

Том, уперше побачивши їх за сніданком, також подумав про старе подружжя, що радо виконувало ранкові звичаї. Марі-Денеж залишалась у льолі, Чарлі ж був одягнений, а проте ліжко, розібране ліжко і хутряне ложе у протилежному куті хижі переконливо свідчили, що ніч вони провели разом.

— Ех, Чарлі... мій Чарлі...

Він за звичкою приходив на ранкову розмову з приятелем і потрапляв до, скажімо прямо, подружнього кубла. Авжеж, він міг почуватись ображеним, зрадженим і залишеним. Адже ранкові розмови належали лише їм — це був ритуал, якого вони ніколи не уникали. Аж раптом товариш по самоті опиняється у компанії жінки у льолі. Проте вогонь уражених почуттів палав недовго — старий такого не переніс би, тож він влаштовувався за столом і спокійно спостерігав. Чекав, поки згасне сум'яття у грудях, і він зможе сказати те, що намислив.