Нушка, селище смерті.

Бойчук доплентав до Нушки вздовж залізничних рейок, аж раптом спіткнувся о тіло — перше тіло жахливої гекатомби. Принаймні так стверджують, адже згодом його знайшли під дощем заснулим. Спершу вирішили, що він мертвий.

Тим самим шляхом до Монтейта дибала жінка з двома дітлахами. За ними тяглася корова — єдине майно, яке врятували. Вони йшли на експериментальну ферму в Монтейті, де працював їхній тато.

Та жінка давно вже на іншому світі, але хлопчина, якому тоді було вісім рочків, і дівчинка, якій було шість, не мовчали. Вони розповіли про потрясіння від тіл, скупчених у коридорі під пагорбом. Діти вирішили, що люди сплять. А мати знала, що то таке, тому тягнула їх геть від бійні. Тоді серед ночі залунав довгий і сумний монотонний спів. Корова інстинктивно вгадала смерть і понуро мугикала. Це розбудило юного Бойчука, повернуло його до живих.

Усмішка пробігла його обличчям — певно, тінь перерваного приємного сну, а ще він відчув дощ на щоках і сонно запитав, чи все скінчилося, чи вже ранок.

Далі пішли всі разом.

Це свідчення та кілька інших — рідкісні перевірені дані про шлях Бойчука, адже суботньої тієї ночі 29 липня його бачили й інші. Найчастіше згадують про корову, що скиглила, але й про сліпого хлопчину не забувають.

Після Великих Пожогів прийшли дні невпинного руху. Батько шукав родину, дружина — чоловіка, дитя — батьків. Юний Бойчук блукав, як і решта. Легенда постала значно пізніше, з роками, складаючись із різних оповідей, адже про Пожоги говорили ще довго, і з плутанини історій завжди виринала постать сліпого хлопця, що прямував крізь димуючі рештки.

Проте він не весь час був сліпий. Один дядько стверджував, що хлопчина допомагав складати трупи на платформу поїзда. Інший — нібито бачив його серед чоловіків, які розвантажували валку з урятованими. Та й жінка, яка помітила хлопця в потязі до Торонто, не згадувала про каліцтво. Вона зауважила Бойчука: той був сам, геть самотній і дивився так порожньо, — казала вона. Навіть якщо він комусь і допомагав із багажем, то робив це з відсутнім виглядом — ніби за нього рухався хтось інший. Саме за відсутністю погляду його впізнавали у різних оповідях і саме тому так довго вважали за сліпого; хоча насправді зір невдовзі повернувся до нього, сліпота від вогню тривала недовго.

Однак образ лишився — сліпий хлопець простує через руїну; цей образ підживлював розповіді, не залишаючи тих, кому пощастило вижити, і ліг у основу легенди про Бойчука.

У Метісоні є маленький музей, де намагаються зберегти пам'ять про пожежу 1916 року, — але там немає згадок про Бойчука. Жодного фото, жодного документа, нічого. Проте, коли слухаєш пані, що доглядає за місцем, складається враження, ніби згадки вартує лише одне — вогонь, який примусив сліпого хлопчину кілька днів блукати у пошуках коханої. Адже тільки кохання здатне пояснити його поведінку — перше кохання, яке дає крила і несе вас далеко-далеко.

Фотограф слухала музейницю і не йняла віри. Вона чула чимало оповідей про Бойчука, і найдивовижнішою була історія про золотий зливок. У міфології Півночі обов'язково знайдеться таємничий зливок. Поцуплене, десь приховане золото, а поруч — злодій, що рятується від переслідувачів, конає під час утечі або ж повертається і не знаходить золота у сховку. На півночі Онтаріо численні зливки чекають свого часу. Пошуки золота, що виступило на поверхню, легко пояснювало блукання Бойчука. Але фотограф не вірила жодному слову. Як можна кидатися по золото, щойно втративши батьків, та ще й серед суцільної руїни та смерті?

А може, не варто було аж так шукати причину, можливо, хлопець блукав навмання, збожеволівши від навколишнього вогню, з паралізованим мозком — так казали тоді, — заледве живий. Людей, які втрачали всі відчуття перед стіною вогню, було видно відразу. Ні реакції, ні інстинкту виживання. Полум'я живиться киснем, п'є його і на великих висотах, і в долинах — усюди, де заполонює простори, але воно також тихцем захоплює наш розум. Утім, вогняне божевілля, як і сліпота, — явища тимчасові, ще кілька секунд, кілька хвилин — і кінець, якщо ніхто не прийде вам на допомогу, адже, коли мозок втрачає кисень, настає асфіксія або ще гірше — горіння, обвуглення.

Що ж до божевілля, то є й підступніші форми — щось на кшталт зачарування перед зростанням вогню, його силою, міццю та яскравими барвами, перелякане замилування вогнем упродовж усієї гонитви за порятунком; чим більше мертвих трапляється дорогою, тим дужче нездоланне бажання летіти вперед, ніби випробовуючи свій статус живого, тим важчий ступінь хвороби. Приглушений вогнем — так часто говорили про Бойчука. І фотограф у це майже повірила.

Але не в оповідку про квіти. Начебто його бачили у якійсь канаві, і він ішов по пояс у попелі з букетом в одній руці і палицею у другій. Квіти — яскраві, мов сонце, з жовтими пелюстками і золотаво-брунатними голівками. Фотограф лише відмахнулась.

«Усе життя він блукав, — міркувала вона, — адже через шість років його знову бачили, високого і зграбного, незважаючи на робоче вбрання». Бойчук приїхав із бригадою залізничників. Високий зграбний хлопець бачився похмурим та неговірким, вдавалося вирвати з нього хіба одне слово, проте аж ніяк не розмову. Він знову зник за три місяці, а повернувся аж за чотири роки — їхав і повертався, з'являвся і зникав, не залишаючи за собою слідів. Його звали Тедом чи Едом чи Едвардом — так, як звикли приятелі по роботі, щоразу інші — путійці, теслі, геологи — серед яких не було жодного справжнього друга. Ім'я змінювалось, проте відсутній погляд залишався.

Фотографа турбувало: чи вдасться зафіксувати цей погляд на плівці? Ті, кому пощастило знати його старим, стверджували, що неможливо побачити щось у Тедових очах. Це ніби читати ще не написану книгу. Важко здогадатись, про що може йтися на сторінках, яких іще не існує.

Очі — найважливіша частина літніх людей. Плоть відходить, в'янучи, збираючись вузлами, вкритими тріщинами, навколо вуст, очей, носа, вух, — обличчя ніби руйнується, стає непрозорим. І якби не очі, про старих людей ми не знали б нічого; тільки очі містять історії їхніх життів.

Якщо погляд у нього сліпий, сліпим вийде і знімок, — міркувала фотограф.

Вона зробила фотопортрети майже сотні літніх людей, не замислюючись, що робитиме зі світлинами. Книжка, виставка — не знала, у що це виллється. Дозволила розслідуванню, мети якого ще не розуміла, вести себе. Єдиним сенсом була втіха від спілкування з людьми дуже похилого віку та від історій їхніх очей.

Вона пригадувала, що все почалося одного квітневого дня два роки тому в Гай-Парку Торонто.

Початок квітня в Торонто — справжнісіньке диво. Мініатюрна старенька, що ледь визирала з великого синього вовняного пальта, насолоджувалася сонечком на лаві під знесиленим лапатим дубом.

Яскрава пляма серед брунатних каркасів зими, яка поволі вмирала — ось що в першу чергу привернуло увагу фотографа.

Насичена синя барва пальта, пурпурово-рожева — беретки, біла (навіть сліпучо-біла) — кучерів, що вибивалися з-під неї; краї та середину беретки прикрашала вишивка зі срібних перлин, що весело вилискували на сонці. До ніг старенької пані тулилася чимала полотняна торбина з вишивкою на мавританський мотив, а поруч на лаві стояла картата бавовняна коробочка з хлібними кульками, що їх вона роздавала птахам.

Фотограф примостилась на протилежному боці лави і відверто замилувалася бабцею.

Вона здавалася дуже старою, зморщеною аж до кісток, і було у ній щось загадкове — ніби, поки годувала птахів, ціла хмара її думок розлетілися хто куди. Старенька рухалась методично й поволі. Коли коробочка спорожніла, вона занурила руку в торбину, вийняла окраєць, відломила м'якушку і зліпила кілька кульок, які щільними рядами розклала у картатій коробці.

Фотограф не наважилася зробити світлину. А мала б. Адже в кутиках очей старої вилискувало рожеве світло.

Фотограф уже не пригадувала, ні з чого почалася розмова, ні як вони заговорили про Великі Пожоги.