Бруно обережно відчинив дверцята, тут же безшумно зачинив їх і наче вовк, наче кіт (щось середнє), прочинив дверцята з пасажирського боку — і стара поволі розігнулася. Хто це? Відразу з'явилася думка, що йдеться про чиюсь дружину. Кожен зі старих залишив за плечима багате життя. Чомусь я подумав про Чарлі, який мав зразкову родину і міг бути відкликаний додому.

Старенька була неймовірно крихітна, зростом із дванадцятирічне дівча, і крихка, мов порцелянова лялька. Вона ледве дріботіла ніжками, спираючись на руку Бруно, і дозволила супроводити себе до того, що я досі називав «готелем ліванця», хоча від власника тут мало що залишилося. Він уже багато років не надсилав запитів щодо рахунків.

— Багаж, — зронив Бруно, кивнувши на заднє сидіння, і я вирушив на пошуки коричневої валізи, чим вельми потішив стареньку, яка не зводила з мене очей.

Ми — вони попереду, я за ними — поволі дійшли до великої зали. Авжеж, кімната вражала, нечасті гості завжди з підозрою озиралися, перш ніж увійти. Стіни прикрашали мисливські трофеї, залишені власником та його друзями: роги лося, широко розчахнуті ведмежі пащі, рисі, вовки, кігті, смух, вирячені злі очі, дехто був увічнений повністю, хтось дугою вигинався на підставці, готуючись до стрибка, — приголомшливо! Я зберіг усе так, як було, навіть не намагаючись вносити змін.

А ця стара, аж ніяк не подібна до дресирувальниці хижаків, відчепилася від руки свого захисника і подріботіла до найстрашнішого експонату мого бестіарію — солом'яно-білявої рисі, яка люто щирила рожеву пащу, увічнена в потужному стрибку; її задні лапи були ладні відірвати шматок від зачарованого глядача. Старенька наблизилась до неї, її голівка-хмаринка зупинилася перед задніми лапами тварини, які тримали стрибок, і на якусь мить мовчки застигла. Потім старенька обернулась до нас. На зморшкуватому обличчі читалися страх і замилування страхом. Тонюсіньким пальчиком вона вказала на чудовисько, налите білявою люттю. Вона й зеленого уявлення не мала, що то таке.

— Рись, тітонько, це просто рись. Прошу, сідайте, а я зроблю чаю.

Тітонька?

Бруно вмостив її у кріслі-гойдалці біля вікна, валізу поставив під ноги й подався на кухню. Я пішов слідом. Він мусив усе пояснити.

— Ну і кого ти привіз?

— Якщо чесно — не знаю, що за муха мене вкусила.

— Вона що, твоя тітка?

— Сестра мого тата, але я навіть не знав про її існування... Зрештою, ніхто не знав...

— То нащо ти її привіз?

— Не знаю, але ти мусиш допомогти.

Він нервував, розгублено метушився: вирішив зробити канапку, але шукав шинку у шафі, а хліб під мийкою; його руки метлялись, не розуміючи, чого саме торкаються.

— А як її звати?

— Ґертруда.

— Жартуєш?

— Хотів би... Доведеться знайти їй нове ім'я.

Я мало що зрозумів, а проте заспокоївся. Бо якщо йшлося про фальшиві документи, то це нескладно — ми вже робили таке для Чарлі, а потім для Тома; до речі, я вже й не пам'ятаю їхніх справжніх імен. Тедові це не знадобилося — він тікав хіба від себе самого.

Паперами — справжніми і підробними — опікувався Бруно. Він був нашим Міністерством закордонних справ. А ми зі старими орудували на плантації. Своєрідна угода, яка ще не давала хиби. За ці п'ятнадцять років ніхто так і не поткнув носа на наші грядки. Кілька блукальців, мисливці й рибалки час від часу знаходилися на моєму порозі. Вони шукали незайманий простір, куди ще не ступала нога жодної людини-космонавта. Я відсилав усіх на схід. Там вистачало старих лісових стежок, якими можна було кружляти до вечора. Траплялися такі, що ностальгували за Великими Пожогами (фан-клуб Теда) — мемуаристи, історики, озброєні диктофонами, камерами та пухкими портфелями. Вони могли годинами плести свої теревені, а потім зникали, залишивши решту — надто щасливі, що не загубились у лісі, і задоволені тим, що я їм розповів. Лише ту панійку-фотографа вразити не пощастило. Міцний горішок! Треба б сказати про неї Бруно.

Та поки що з голови не йшла старенька, яка чекала нас у залі.

— Вона щось накоїла? Вбила когось?

— Еге ж, сокирою. Ач, яка упиряка!

Що ж. Серйозна розмова буде пізніше.

Ми знайшли її заснулою в кріслі-гойдалці. Голову старенька похилила на груди, а руки склала на стегнах, розкривши долоні, і від неї ніби лилось яскраве світло.

Ми позадкували до виходу — здається, цілу вічність відмірювали кроки, потім поволі зачинили за собою двері, і ще одну вічність двері скрипіли й вищали на завісах, які уже давно не мастили, і ми перезиралися, здивовані обережними зніченими рухами, адже не звикли до цього.

Тепер він мусив пояснити мені присутність старої. Якщо йшлося лише про підробні папери, то привозити її сюди не було потреби. Отже, справа була складніша.

Авжеж, справа виявилася складнішою, ніж я міг уявити, — історія Ґертруди, що нашими зусиллями перетворилася на Марі-Денеж, була довга, дуже довга. Коли Бруно привіз стару до готелю, їй було вісімдесят два; а історія ж починалася шістдесят шість років тому, коли батько віддав Ґертруду до психіатричної лікарні. Тоді їй було шістнадцять.

Історія приголомшувала, я раз-у-раз переривав Бруно, кожна нова деталь тільки додавала жаху, а я весь час повторював, що вражений, і він кивав — авжеж, неймовірно — а потім вів далі, явно насилу переповідаючи жахіття. Проте — він таки вів далі. Близько години гнітилися ми повістю про Марі-Денеж.

Бруно не знав, чому так вчинили з нею. Зрештою, в родині Бруно про неї ніхто нічого не знав, не здогадувалися навіть про її існування. Дізналися тільки по смерті батька Бруно — в паперах небіжчика знайшовся лист, у якому Ґертруда молила брата забрати її з цього пекла. Тоді їй було тридцять сім. Лист, датований п'ятнадцятим травня 1951 року, було складено на бланку лікарні у провінції Онтаріо. Адреса — Квін-Стріт-Вест, 999 — містила драму одного життя. Квін-Стріт-Вест, 999 — цю адресу в Торонто знав кожен мешканець провінції, адже там утримували тисячі душевнохворих.

Більше листів не було. Жодного іншого сліду несподіваної з'яви, яка підписалася «Твоя сестра Ґертруда», у паперах небіжчика не знайшли. Лист залишився без відповіді.

Це ошелешувало — авжеж, саме так ми це відчували, саме так я заявив Бруно — це приголомшливо! — і він похитав головою. Звичайно, це приголомшувало, проте мій тато був людиною доброю, він навчав нас піклуватися про інших, не відмовляти у допомозі, але робити це з розумом; авжеж, я впевнений — саме це визначило його поведінку: вчинити розумно; його ж поміркованість остерігалася божевілля сестри, хай навіть вона й не божевільна, — повір, кебети їй не бракує!

— Шістдесят шість років у божевільні — розуму не збереш.

— Та ясна річ, але все ж...

Винними були всі без винятку предки Бруно — батько, дід, дядьки, тітки. Життя, сплюндроване саме через їхню байдужість. Проте це було сильніше від нього — він кинувся захищати кревних.

— Бачиш... Усе це від незнання, мороку, страху перед усім, чого не бачиш і не розумієш, — словом, тут винна доба.

Не схоже на Бруно — захищати невдах із минулого. Він узагалі був на себе не схожий. Нервував, сіпався, руки літали в повітрі, немов метелики. Увага Бруно була далеко позаду. Він стояв спиною до вікна і не бачив того, що відкривалось мені, вражаючи: біле проміння, яке лилося з голови на груди старенької і осявало залу.

— Вона ще спить? — непокоївся він раз-у-раз.

— Спить, не хвилюйся; краще розповідай.

Бо він мав вести далі, мусив мені пояснити, навіщо привіз стару і що нам із нею робити. Звичайно, в мене залишалося кілька пристойних кімнат, в одній із яких чудово виспалася фотограф — принаймні так вона сказала, — але проблема була в іншому. Тож я чекав продовження.

Лист зостався без відповіді. Щоб його виявити, адресат мусив померти.

«Мама», — почав Бруно, і я зрозумів, що попереду — пастка, адже мої стосунки з Бруновою мамою були не вельми...

Лист справив на неї враження більше, ніж вона могла очікувати. Текст було складено бездоганною мовою — жодної орфографічної помилки, довершений синтаксис. Філігранне письмо. Вишукане, граційне — прегарні завитки та сміливі риски. І все це — рукою жінки, замкненої на шістнадцять років.