У голосі лікаря звучала підозра. Алія відчула, як трубка змією виповзає їй із горла.

— Після ін’єкції спатиме, — промовив лікар. — Пришлю сюди когось із її почту.

— Я залишуся з нею, — відповів гхола.

— Це непристойно, — різко заперечив лікар.

— Залишися… Дункане, — прошепотіла Алія.

Він погладив її долоню, аби дати знати, що чує її.

— Міледі, — сказав лікар, — було б краще, якби…

— Не кажіть мені, що краще, — прохрипіла вона. Горло боліло від кожного звуку.

— Міледі, — докірливо наполягав лікар, — ви знаєте небезпеку від прийому надмірної дози меланжу. Можу лише припустити, що хтось дав її вам без…

— Ти дурень, — прохрипіла вона. — Заборониш мені моє видіння? Я знала, що роблю й чому.

Вона схопилася рукою за горло.

— Залиши нас. Негайно!

Лікар зник, заявивши на прощання:

— Я повідомлю вашого брата.

Відчувши, що лікар вийшов, Алія зосередила всю увагу на гхолі. Тепер видіння виразно постало в її свідомості: генетична основа, на якій наростала сучасність. Вона відчула, як рухається гхола на хвилях Часу, тепер уже не загадковий, а звичайний, і ту раніше таємничу сучасність тепер уже можна було розпізнати.

«Він тигель, — подумала вона. — Він небезпека й порятунок».

Вона здригнулася, зрозумівши, що бачить ту саму візію, що і її брат. Непрохані сльози пекли їй очі. Вона різко замотала головою. Жодних сліз! На них лише марнується волога, і, що гірше, вони спотворюють потік видіння. Необхідно зупинити Пола! Раз, лише раз вона перекидала мостик через Час, аби залишити свій голос там, де він міг би перейти. Але потрясіння й мінливість не дозволяють зробити це тут. Павутина Часу проходила крізь її брата, як проміння світла — крізь лінзу. Він перебував у фокусі й знав це. Він зосередив у собі всі лінії й не дозволяв їм утекти чи змінитися.

— Чому? — пробурмотіла вона. — Це ненависть? Чи він хоче у відповідь поцілити в сам Час, бо той завдав йому болю? Гай-гай!

Думаючи, що вона вимовила його ім’я, гхола озвався:

— Міледі?

— Якби ж я могла випалити це із себе! — скрикнула вона. — Я не хотіла бути іншою.

— Прошу, Аліє, — пробурмотів він. — Дозволь собі заснути.

— Я хотіла б навчитися сміятися, — прошепотіла вона. Сльози текли їй по щоках. — Але я сестра Імператора, якому поклоняються, наче богу. Люди мене бояться. А я не хочу викликати страх.

Він витер сльози їй з обличчя.

— Не хочу бути частиною історії, — шепотіла вона. — Хочу бути коханою… і кохати.

— Ти кохана.

— Аххх, вірний, вірний Дункане.

— Прошу, не називай мене так, — заблагав він.

— Але ж ти такий, — відповіла вона. — Вірність — це вартісний товар. Його можна продати… купити — ні, але продати можна.

— Мені не подобається твій цинізм, — промовив він.

— До дідька твою логіку! Це правда!

— Спи, — наказав він.

— Ти мене любиш, Дункане? — спитала вона.

— Так.

— Це одна з твоїх брехень? Одна з брехень, у які легше повірити, ніж у правду? Чому я остерігаюся вірити тобі?

— Боїшся моєї інакшості, тому що боїшся своєї власної.

— Будь мужчиною, не ментатом! — різко промовила вона.

— Я ментат і мужчина.

— Якщо так, то чи зробиш ти мене своєю жінкою?

— Зроблю все, чого вимагатиме любов.

— І вірність?

— І вірність.

— Ось цим ти й небезпечний, — сказала вона.

Її слова занепокоїли його. Хоча на його обличчі не здригнувся жоден м’яз, вона знала це. Його неспокій вона бачила в пророчому видінні. Вона відчувала, що запам’ятала тільки частину того видіння й що їй треба пригадати все. Існувало ще якесь сприйняття, яке начебто не стосувалося органів чуття, якась деталь, що приблукала в її думки нізвідки, як, наприклад, ясновидіння. Ця деталь ховалася в тінях Часу, і була вона нескінченно болісною.

Емоція! Ось що це — емоція! Вона з’явилася у видінні не безпосередньо, а як наслідок, за яким Алія могла встановити причину. Вона була обплутана почуттями — сувоєм зі страху, жалю та кохання. Усі вони помістилися у видінні, усі зібралися в одну епідемію, всепоглинну та споконвічну.

— Дункане, не дозволь мені відійти, — прошепотіла вона.

— Спи, — сказав він. — Не змагайся з цим.

— Я мушу… я мушу. Він принада у своїй власній пастці. Він стане слугою влади й жаху. Насилля… обожнення — це його в’язниця. Він усе… втратить. Це розірве його на шматки.

— Ти кажеш про Пола?

— Його підводять до самознищення! — задихалася вона, дугою вигнувши спину. — Надто великий тягар, надто велике горе. Спокушають його, щоб відвернути від кохання.

Вона знову впала на ліжко.

— Вони творять Усесвіт, у якому він сам не захоче жити.

— Хто це робить?

— Він! Оххх, який ти нерозумний! Він є частиною схеми. І вже запізно… запізно… запізно…

Кажучи це, вона відчула, що її свідомість тьмяніє шар за шаром. Ось вона вже завбільшки як грудочка там, за пупцем. Тіло та думки розділялись і, безнастанно рухаючись, знову з’єднувалися поміж древніх видив. Алія вловила серцебиття плоду — майбутньої дитини. Меланж усе ще панував над нею, несучи її хвилями Часу. Вона знала — це б’ється серце дитини, яка ще навіть не зачата. Одне тільки певне в цій дитині: вона переживе таке ж пробудження, яке колись пережила й Алія. Буде свідомою й мислячою істотою ще до народження.

Чані дивилася на ранкову пустелю крізь розпадину нижче від січі Табр. Вона не мала на собі дистикоста й через це почувалася незахищеною перед пустелею. Вхід до січової печери був схований позаду Чані, угорі на схилку скелі.

Пустеля… пустеля… Вона відчула, що пустеля супроводжує її всюди, куди б вона не пішла. Повернення до пустелі було навіть не поверненням додому, а так, наче вона обернулася, щоб побачити те, що було завжди з нею.

Живіт скорчила болісна судома. Невдовзі пологи. Вона переборола біль, прагнучи пережити цю мить самотою, лише з пустелею.

На землю сходив тихий ранок. Тіні втікали поміж дюни й тераси довкола Оборонної Стіни. Денне світло впало на високу скелю, і перед зором Чані постав похмурий пейзаж, що розкинувся під вицвілим блакитним небом. Околиця цілковито відповідала страшному цинізму, що мучив Чані, відколи вона довідалася про сліпоту Пола.

«Чого ми тут?» — спитала вона себе.

Це не гаджра — мандрівка пошуку. Пол нічого не шукав, окрім, може, місця, де вона могла б народити. «Для цієї мандрівки, — подумала Чані, — він зібрав чудернацьке товариство: тлейлаксанського карлика Біджаза; гхолу Гайта, котрий міг бути воскрешеним Дунканом Айдаго; Стернового-Посла Гільдії Едріка; Ґая Єлену Могіям, Превелебну Матір Бене Ґессерит, яку він неприховано ненавидів; дивну Усаймову доньку Лічну, з якої не зводили очей пильні вартові; наїба Стілґара — дядька Чані — та його улюблену дружину Хару… а ще Ірулан… Алію…

Шум вітру в скелях акомпанував її роздумам. День у пустелі наклав свої кольори: жовтий — на жовтий, бронзовий — на бронзовий, сірий — на сірий.

— Навіщо тобі здалося таке дивне товариство? — запитала вона.

— Ми забули, — сказав Пол у відповідь, — що слово «товариство» первісно означало гурт подорожніх. Ми товариство.

— А яка від них користь?

— От! — промовив він, повертаючи до неї свої страхітливі очниці. — Ми втратили ясний і простий сенс життя. Якщо чогось не можна залити в пляшки, закоркувати, розтовкти чи поскладати, воно для нас не має жодної користі.