— Не надто міцні зв’язки тримають нас укупі, Усайме. Кілька сльозинок — та й розлучимося.

Великі стопи карлика зачалапали підлогою. Крутнувшись, він зупинився перед Полом.

— Аххх, опікуне! Довгу ж дорогу я пройшов, аби тебе знайти.

Пол ствердно кивнув.

— Будеш зі мною добрим, Усулю? — спитав Біджаз. — Я ж особистість, ти це знаєш. Особистості мають багато подоб і розмірів. Це лише одна з них. Щодо м’язів, то я слабкий, а от щодо рота — дужий; легко мене прогодувати, але дорого наповнити. Спорожнюй мене, скільки хочеш, однаково залишиться більше, ніж запхнули туди люди.

— Нема часу на твої дурні загадки, — гримнула Дгурі. — Вам треба йти.

— У мене загадок аж по вінця, — відповів Біджаз, — але не всі вони дурні. Піти, Усулю, означає когось минути, так? І той хтось мусить проминути. Дамо минулому минути. Дгурі каже правду. А один із моїх талантів — це вміння слухати.

— Ти маєш правдочуття? — спитав Пол, вирішивши вичекати час, відміряний видінням. Це значно краще, ніж зруйнувати цю мить, цим лише побільшивши страшні наслідки. Зосталося ще кілька справ, про які мав згадати Усайм, щоб Час не було повернуто в страшніше річище.

— Я маю тепер-чуття, — промовив Біджаз.

Пол зауважив, що карлик став нервовішим. Невже маленький чоловічок передчуває, що станеться? Чи він є своїм власним провидцем?

— Ти питала про Лічну? — раптом спитав Усайм, дивлячись на Дгурі своїм єдиним здоровим оком.

— Лічна в безпеці, — відповіла Дгурі.

Пол опустив голову, аби з виразу його обличчя ніхто не здогадався, що це неправда. У безпеці! Лічна — прах у таємній могилі.

— Це добре, — мовив Усайм, прийнявши схилену голову Пола за кивок підтвердження. — Це єдина добра річ з усього цього зла, Усулю. Мені не до вподоби той світ, який ми творимо, знаєш? Краще велося, коли ми самі були в пустелі, а за ворогів мали тільки Харконненів.

— Інколи лише тонка лінія розділяє багатьох ворогів і багатьох приятелів, — озвався Біджаз. — Там, де лінія закінчується, нема ні початку, ні кінця. Закінчуймо з цим, мої друзі.

Він підійшов ближче до Пола, нервово переминаючись із ноги на ногу.

— Що таке тепер-чуття? — спитав Пол, тягнучи час і ще більше нервуючи карлика.

— Тепер! — нетерпляче сказав Біджаз. — Тепер! Тепер! — Він узявся тягнути Пола за одяг. — Тепер пішли!

— Меле язиком, але нічого злого в ньому нема, — чуло промовив Усайм, дивлячись на Біджаза здоровим оком.

— Навіть млинок може дати знак до відходу, — відповів Біджаз. — Та ще сльози. Ходімо, доки не закінчився час початку.

— Чого ти боїшся, Біджазе? — спитав Пол.

— Боюся духа, що зараз мене шукає, — пробурмотів Біджаз. На його чолі з’явилися краплі поту. Щоки здригалися. — Боюся того, що не мислить і не матиме тіла, окрім мого, і що воно знову повернеться до себе! Боюся речей, які бачу, і речей, яких не бачу.

«Цей карлик має здатність ясновидіння», — подумав Пол. Біджаз ділив із ним жахливе віщування. Чи ділитиме також і долю віщуна? Чи, може, його віщі сили не надто великі, як у тих, хто для розваги викладає Таро Дюни? А може, більші? Як далеко сягає його погляд?

— Краще б вам уже піти, — зауважила Дгурі. — Біджаз має рацію.

— Кожна хвилина зволікання, — промовив Біджаз, — продовжує… продовжує теперішнє.

«Кожна хвилина зволікання відтерміновує мою провину», — подумав Пол. Отруйний подих хробака, із зубів якого на нього стікає пісок. Це трапилося давно, але зараз він наче вдихав той спогад — запах прянощів та гіркоти. Відчував, що його чекає власний хробак — «урна пустелі».

— Часи неспокійні, — сказав він, відповідаючи на вирок, винесений Усаймом їхньому світові.

— Фримени знають, що робити в неспокійні часи, — відповіла Дгурі.

Усайм погодився з нею, кивнувши тремтячою головою.

Пол глянув на Дгурі. Не очікував вдячності, вона пригнітила б його більше, ніж він спроможний був витримати, але гіркота Усайма й палкий жаль, побачений в очах Дгурі, сколихнули його рішучість. Чи бодай щось вартувало такої ціни?

— Затримуватися безглуздо, — сказала Дгурі.

— Роби, що мусиш, Усулю, — прохрипів Усайм.

Пол зітхнув. Слова з видіння було сказано.

— Усе буде полічено, — мовив він, щоб відповідність була цілковитою. Відвернувшись, він вийшов із кімнати. Услід йому залунало ляскання стоп Біджаза.

— Минуле проминуло, — бурмотів Біджаз, коли вони виходили. — Хай минуле гине там, де йому судилося. Це був брудний день.

Перший місяць високо здійнявся над містом, коли Пол, оточений мерехтінням активованого щита, вийшов із тупика. Вітер із гірського масиву крутив уздовж вузької вулиці пісок і куряву, змусивши Біджаза закліпати й заплющити очі.

— Мусимо поспішати, — пробурмотів карлик. — Поспішати! Поспішати!

— Ти відчуваєш небезпеку? — на пробу спитав Пол.

— Я знаю про небезпеку!

Зненацька почуття небезпеки підступило дуже близько разом із постаттю, котра вигулькнула із дверей і приєдналася до них.

Біджаз присів і заскавчав.

Але це був лише Стілґар. Він рухався, наче військова машина, гучно тупаючи й нахиливши голову вперед.

Передаючи Біджаза Стілґарові, Пол хутко пояснив цінність карлика. Візія розгорталася напрочуд швидко. Стілґар від’їхав із Біджазом. Охоронці із СБ оточили Пола. Пролунали накази, і група людей поспішила до будинку, що сусідив з Усаймовим. Вояки поспіхом виконували наказ — тіні серед тіней.

«Нові жертви», — подумав Пол.

— Брати живими, — прошипів один з офіцерів охорони.

Ці слова він уже чув у видінні, і відлунили вони напрочуд точно: візія й реальність достеменно збіглися. Орнітоптери опускалися вниз, перетинаючи місяць.

Ніч наповнилася солдатами Імперії, котрі йшли на штурм.

М’яке сичання притлумило всі інші звуки, і, перш ніж вони зуміли його почути, воно перетворилося на рев, здійнявши вгору теракотову заграву, яка сховала зорі й поглинула місяць.

І звуки ці, і цю заграву Пол пам’ятав із перших кошмарних проблисків свого видіння, відтак пережив дивне почуття звершення. Усе вийшло так, як і мало вийти.

— Каменепал! — крикнув хтось.

— Каменепал! — кричали всі довкола. — Каменепал, каменепал!

Знаючи, що мусить це зробити, Пол спробував захиститися, затуливши обличчя рукою й впавши за низький бордюр тротуару. Звичайно, було вже запізно.

На місці дому Усайма стояв тепер вогненний стовп, сліпучий струмінь із ревом рвався в небеса. У його брудному блиску рельєфно вирізнявся кожен балетний рух людей, які билися й утікали, відступ перехняблених орнітоптерів.

І кожен із цього знетямленого натовпу розумів: уже пізно.

Земля під Полом розпікалася. Тупотіння довкола стихло — тепер люди просто опускалися на землю, розуміючи, що бігти безглуздо. Першого удару було завдано, тепер вони мусять чекати, коли вичерпається потужність каменепала. Радіація, якій люди неспроможні протистояти, уже пронизала їхню плоть. Специфічний ефект випромінювання каменепала вже діяв усередині них. Інші наслідки цієї зброї залежать від намірів людей, що вдалися до неї, порушивши Велику Конвенцію.

— Богове… каменепал, — зойкнув хтось. — Я… не… хочу… осліпнути.

— А хто хоче? — донісся звіддалік суворий голос вояка.