Вийшовши на світло, вона виявилася старшою версією Лічни, подобу якої прибрав лицепляс. Пол згадав, що Усаймові дружини були сестрами. Волосся сиве, ніс по-відьомськи гострий. Вказівні та великі пальці в мозолях від ткання. За січових часів фрименська жінка з гордістю показувала б такі знаки, але ця, помітивши, що він звернув увагу на її долоні, сховала їх під складками блідо-синьої сукні.

Тоді Пол згадав її ім’я — Дгурі. Був вражений, бо пам’ятав її дитиною, але у видінні вона була не такою. Він подумав, що причиною цьому, можливо, був її плаксивий голос. Вона й дитиною скиглила.

— Бачиш, ось я тут, — промовив Пол. — Чи ж я прийшов би сюди без схвалення Стілґара?

Він повернувся до Усайма.

— Несу свій водний борг, Усайме. Наказуй мені.

То була щира фрименська розмова січових братів.

Усайм невпевнено, з тремтінням кивнув — надмірне зусилля для цієї тонкої шиї. Відтак підняв укриту плямами ліву руку й показав на своє спотворене обличчя.

— Я заразився рубчанкою на Тарагелі, Усулю, — прохрипів він. — Одразу ж після перемоги, коли ми всі…

Напад кашлю перервав йому мовлення.

— Скоро вже плем’я забере його воду, — промовила Дгурі і, підійшовши до Усайма, поправила подушки та потримала за плече, щоб заспокоїти, аж доки кашель минув. Як помітив Пол, вона не була надто старою, проте в обрисах губ з’явився вираз втрачених надій, в очах — гіркота.

— Я прикличу лікарів, — сказав Пол.

Дгурі обернулася, сперши руку на стегно.

— У нас були лікарі, не гірші від тих, яких би прислав ти.

Вона мимоволі глянула на порожню стіну ліворуч від себе.

«І це були дорогі лікарі», — подумав Пол.

Він був роздратований, зв’язаний видінням, але усвідомлював, що між дійсністю та видінням вкралися дрібні розбіжності. Як йому ними скористатися? Час розмотувався з його мотка з ледве помітними відмінностями, але тло зберігало гнітючу ідентичність. Він із страхітною певністю знав: будь-яка спроба вирватися з рамок спричиниться до жахливого насилля. Могуть цього оманливо лагідного потоку Часу тиснула на нього.

— Скажи, чого ти хочеш від мене, — різко промовив він.

— Хіба ж Усайм не може потребувати приятеля, щоб той був поруч із ним у цей час? — відповіла Дгурі. — Хіба ж федайкін може довірити своє тіло чужим?

«Ми разом були на січі Табр, — нагадав собі Пол. — Вона має право звинувачувати мене в позірній бездушності».

— Зроблю все, що можу, — сказав він уголос.

Тіло Усайма стряс новий напад кашлю. Коли він минув, Усайм, задихаючись, промовив:

— Усулю, сталася зрада. Фримени змовляються проти тебе.

Його вуста беззвучно рухалися. З губ стікала слина. Дгурі краєм одягу витерла йому рот. Пол зауважив, що на її обличчі з’явився розгніваний вираз через марнування води.

Пол насилу стримував розчарування й гнів. «Невже Усайм мусить відійти саме так?! Федайкін заслуговує кращого!» Але не залишалося жодного вибору — ні для командос-смертника, ні для його Імператора. У цій кімнаті вони йшли по лезу бритви Оккама. Найменша похибка помножила б жахіття — не лише для них самих, а й для всього людства, навіть для тих, хто має знищити їх.

Пол, змусивши себе заспокоїтися, глянув на Дгурі. Вираз страшного суму, з яким вона дивилася на Усайма, додав йому сил. «Чані ніколи не дивитиметься так на мене», — сказав він собі.

— Лічна казала про звістку, — промовив Пол.

— Мій карлик! — вистогнав Усайм. — Я купив його… на… на планеті… Забув. Він людський дистранс, іграшка, відкинута тлейлаксу. Він записав усі імена… зрадників.

Усайм замовк, здригаючись.

— Ти казав про Лічну, — озвалася Дгурі. — Коли ти прибув, ми зрозуміли, що вона щасливо дісталася до тебе. Якщо думаєш про новий тягар, накладений на тебе Усаймом, то весь цей тягар — Лічна. Усулю, бери карлика і йди.

Пол стримав тремтіння й заплющив очі. Лічна! Їхня справжня донька згинула в пустелі — знищене семутою тіло, покинуте на поталу піску й вітру.

Розплющивши очі, Пол сказав:

— Можете прийти до мене кожної миті, щоб…

— Усайм тримався осторонь, щоб його могли зарахувати до тих, котрі тебе ненавидять, Усулю, — мовила Дгурі. — Дім на південь від нас, у кінці вулиці, — це місце збору твоїх ворогів. Саме тому ми поселилися в цій халупі.

— Забирайте карлика й ходімо, — сказав Пол.

— Ти погано слухав, — відповіла Дгурі.

— Ти мусиш забрати карлика в безпечне місце, — промовив Усайм із дивною силою в голосі. — Він носить у собі єдиний список зрадників. Ніхто не здогадується про його талант. Гадають, що я тримаю його для розваги.

— Нам не можна піти звідси, — додала Дгурі. — Відомо… які ми вбогі. Ми казали, що продаємо карлика. Тебе приймуть за покупця. Це твій єдиний шанс.

Пол порився в пам’яті, згадуючи своє видіння: він покинув це місце з іменами зрадників, але ніколи не бачив, як здобув ці імена. Очевидно, карлика захищає інший ясновидець. Полові спало на думку, що всі створіння мусять мати своє призначення, яке визначається взаємодією різних сил, усім навчанням і природними схильностями. Від моменту, коли джигад обрав його, він почувався оточеним безліччю людей. Їхні усталені цілі прокладали й контролювали його власний шлях. Усі ілюзії Свободи Волі, які він плекав, — це лише свобода в’язня торсати ґрати своєї клітки. Його прокляття полягало в тому, що він бачив клітку. Бачив її!

Пол прислухався до порожнечі цього дому. Було їх тут лише четверо: Дгурі, Усайм, карлик і він. Він відчув страх і напруження товаришів, відчував спостерігачів — людей із власних збройних сил, котрі кружляли в ’топтерах високо вгорі… та інших… за сусідніми дверима.

«Моя надія була обманом», — подумав Пол. Але вже сама думка про надію чомусь знову обнадіяла його, і він відчув, що ще може вхопити свою мить.

— Клич карлика, — сказав він.

— Біджазе! — гукнула Дгурі.

— Кличеш мене? — Карлик увійшов до кімнати з дворика. Його напружене обличчя було стурбованим.

— Біджазе, маєш нового господаря, — промовила Дгурі, а відтак показала на Пола. — Можеш називати його… Усулем.

— Усуль — це основа колони, — перетлумачив Біджаз. — Основа міститься внизу. Як же Усуль може бути основою, якщо найнижча жива істота — це я?

— Він завжди так говорить, — виправдовувався Усайм.

— Я не говорю, — заперечив Біджаз. — Оперую машиною, званою язиком. Вона скрипить і тріщить, але це моя власність.

«Іграшка тлейлаксу, навчена й метка, — подумав Пол. — Бене Тлейлакс ніколи не викидають чогось настільки цінного».

Він озирнувся й придивився до карлика. Округлі очі кольору меланжу відповіли йому таким самим поглядом.

— Які інші здібності ти маєш, Біджазе? — спитав Пол.

— Знаю, коли нам слід іти, — відповів Біджаз. — На таке небагато людей здібні. Настав час закінчень — і це добрий його початок. Починаймо йти, Усулю.

Пол знову повернувся до спогадів: карлика там не було, але слова малого чоловічка пасували до цієї оказії.

— Біля дверей ти назвав мене «сір», — промовив Пол. — Ти мене знаєш?

— Ти наскрізь сірий «сір», — відповів Біджаз, вишкірюючись. — Ти щось значно більше, ніж підколонний Усуль. Ти Імператор Атрід, Пол Муад’Діб. А ще ти мій палець. — Він підняв вказівний палець правої руки.

— Біджазе! — гримнула Дгурі. — Ти спокушаєш долю.

— Я спокушаю свого пальця, — пискливим голосом запротестував Біджаз і вказав на Усуля. — Вказую на Усуля. Хіба ж мій палець — це не сам Усуль? Чи, може, це відбиток чогось основнішого? — Він підніс палець до очей, із глузливою посмішкою оглянув його з одного боку, тоді з іншого. — Аххх, це ж просто палець.

— Він завжди отак плете, — засмучено сказала Дгурі. — Гадаю, що через це тлейлаксу його й викинули.

— Я не буду підопічним, — примовляв Біджаз, — але матиму нового опікуна. Як дивно впливає той палець!

Карлик глянув на Дгурі та Усайма своїми напрочуд блискучими очима.