Він знав, що його здібності ментата притупилися, відтак глибоко, уривчасто вдихнув. Якась тінь лягла на його розум. У мороці, що охопив його душу, він відчував лише, що чекає якогось абсолютного звуку, тріску гілки в джунглях.

Зітхання струснуло ним. Небезпека минула, не вдаривши.

Повільно, зібравшись із силами, долаючи перепони, він занурився в ментатську свідомість. Викликав її силоміць — не найкращий метод, але так було потрібно. Усередині нього примарними тінями рухалися люди. Він був проміжною станцією для всіх даних, з якими будь-коли стикався. Його єство наповнили ймовірності. Вони пропливали перед ним, а він порівнював й оцінював їх.

На його чолі виступив піт.

Нечіткі, невиразно сформульовані думки відлетіли в темряву нерозпізнаними. Незамкнуті системи! Ментат не може належно працювати без усвідомлення того, що оперує в незамкнених системах. Усталене знання не може охопити нескінченність. Всезагальність не можна оглянути зі скінченної перспективи. Тому він мусить стати нескінченним бодай на мить.

В одному з блискавичних спазмів побачив Біджаза, котрий сидів над ним, світячись якимсь внутрішнім полум’ям.

Біджаз!

Карлик щось зробив із ним!

Гайт відчув, що балансує на краю смертоносної прірви. Він проектував у майбутнє лінії ментатських розрахунків, аби побачити, що може розвинутися з його власних дій.

— Примус! — задихнувся він. — Мене налаштовано на примус!

Кур’єр у синій формі, котрий саме проходив повз Гайта, завагався:

— Ви щось сказали, сер?

Не дивлячись на нього, гхола кивнув:

— Я все сказав.

Пол стояв у темряві перед січчю. Пророче видіння показало йому, що зараз ніч і місячне сяйво вирізьблює силует каплички на Бородатій Скелі, угорі ліворуч. Пам’ятне місце: перша його січ, де вони з Чані…

«Я не повинен думати про Чані», — сказав він собі.

Видіння говорило йому про довколишні зміни: купка пальм далеко праворуч, чорно-срібна лінія канату, що ніс воду крізь дюни, наметені ранковою бурею.

У пустелі пливе вода! Пол згадав про води іншого світу, про ріку, яка текла на його рідній планеті Каладані. Тоді він не розумів цінності такого потоку, навіть якщо це каламутне течиво в прокладеному через пустелю канаті. Скарб.

Ззаду, делікатно покашлюючи, підійшов помічник.

Пол простяг руку до магнерамки з єдиним аркушем металопаперу в ній. Він рухався так само повільно, як вода в канаті. Візія пливла, але він усе менше хотів рухатися разом із нею.

— Даруйте, сір, — озвався помічник. — Це угода із Сембюле — потрібен ваш підпис.

— Я сам можу прочитати! — різко відповів Пол. У належному місці написав «Імпер. Атрід», повернув рамку, вклавши її точно в простягнуту руку помічника й усвідомлюючи викликаний цими діями переляк.

Помічник утік.

Пол обернувся. Бридка безплідна земля! Він уявив її собі, просяклу сонцем і жаротою, усю в піщаних осипищах і темних пилових проваллях, місце ворушких пісків і демонських вітрів, що надувають на скелях маленькі вохристі дюни. Але це й багата земля: велика, розлога, вона виривалася з вузьких тіснин на простори, на вигладжені бурями пустирища, на бастіони скель і вирізьблені вітрами гірські хребти.

Уся вона потребувала лише води… і любові.

Пол подумав, що життя перетворить цей зловісний смітник на лагідні рухливі форми. Таким було послання пустелі. Контраст між тим, що було, і тим, як стало, приголомшив його. Він хотів обернутися до помічників, що зібралися біля входу до січі, та гукнути їм: «Якщо потребуєте поклонятися чомусь, поклоняйтеся життю, усьому життю, кожній його часточці, поклоняйтеся найскромнішому плазуну! Ця краса об’єднує нас усіх!»

Вони б не зрозуміли. У цій пустелі їм було безмежно пустельно. Рослини не виконували для них зеленого балету.

Він опустив руки вздовж боків, стиснув кулаки, намагаючись вирватися з видіння. Хотів утекти з власної свідомості — бестії, що поглинула його. Свідомість залягла всередині, обтяжена всіма життями, які ввібрала в себе, перенасичена досвідом.

У відчаї Пол прогнав думки геть.

Зорі!

Свідомість переверталася на саму думку про всі зорі над ним — нескінченний обшир. Треба бути шаленцем, аби думати, що людина може правити бодай краплею цього безміру. Навіть він, Пол, не може уявити собі кількості підданців у власній Імперії.

Підданці? Радше поклонники або вороги. Чи хоч один із них цікавиться тим, що виходить за межі його закостенілих вірувань? Де та людина, що змогла вирватися з лещат власних забобонів? Не уник цього навіть Імператор. Жив усезагребущим життям, намагався створити Всесвіт на свою власну подобу. Але непереможний Усесвіт урешті розбив його плани своїми безмовними хвилями.

«Плюю на Дюну, — подумав він. — Віддаю їй свою вологу!»

Той його міф, що творився з плутаних рухів та фантазії, з місячного сяйва та любові, з молитов, старших від Адама, із сірих скель і кармазинових тіней, зі стогонів безліку мучеників — чим став він урешті? Коли хвилі відступлять, на їхньому місці розкинуться береги Часу — чисті, порожні, усіяні блиском нескінченних піщинок пам’яті й нічим більше. Чи таким має бути золотий генезис людини?

Шурхіт піску об камінь підказав, що до нього приєднався гхола.

— Ти сьогодні мене уникаєш, Дункане, — промовив Пол.

— Для вас небезпечно так звертатися до мене, — відповів гхола.

— Я знаю.

— Я… прийшов перестерегти вас, мілорде.

— Я знаю.

І гхола розповів йому про закляття примусу, що наклав на нього Біджаз.

— Ти знаєш природу цього примусу? — спитав Пол.

— Насилля.

Пол відчув, що дістався саме того місця, куди вела його дорога із самого початку. І тоді він завмер. Джигад підхопив його й поніс своїм шляхом, з якого годі було звернути, — утім, як і позбутися страхітливого тягаря Майбутнього.

— З боку Дункана не буде жодного насилля, — прошепотів Пол.

— Але ж, сір…

— Розкажи мені, що ти бачиш довкола нас?

— Мілорде?

— Пустеля — яка вона цієї ночі?

— Ви не бачите?

— У мене немає очей, Дункане.

— Але…

— У мене є лише моє видіння, — промовив Пол, — і я волів би не мати його. Я помираю через ясновидіння. Ти це знаєш, Дункане?

— Можливо… те, чого ви боїтеся, не трапиться, — сказав гхола.

— Що? Відкинути власне пророцтво? Як же я можу це зробити, адже я бачив це тисячі разів? Люди називають це силою, даром. А насправді це каліцтво! Воно не дозволяє мені покинути моє життя там, де я його знайшов!

— Мілорде, — пробурмотів гхола, — я… це не… юний пане, ти не…

Він замовк.

Пол, відчувши розгубленість у голосі гхоли, сказав:

— Як ти назвав мене, Дункане?

— Що? Що я… хвилинку…

— Ти назвав мене «юним паном».

— Так, справді.

— Так мене завжди називав Дункан. — Пол простягнув руку, торкнувся обличчя гхоли. — Це було частиною твого тлейлаксанського тренування?

— Ні.

Пол опустив руку.

— То що тоді?

— Це вийшло… з мене.

— Ти служиш двом господарям?

— Можливо.

— Звільнися від гхоли, Дункане.

— Як?

— Ти людина. Зроби щось людське.

— Я гхола!

— Але тіло твоє людське. І там Дункан.

— Там щось.

— Мені байдуже, як ти це зробиш, — промовив Пол, — але зробиш.

— Ви маєте передбачення?

— До дідька передбачення! — відвернувся Пол. Тепер його візія рухалася вперед з прогалинами, але була то річ, яку годі стримати.

— Мілорде, якщо ви…