Високе мистецтво сусідило з дивоглядними витворами, сповненими нахабного несмаку. Окремі деталі справляли на нього враження: аркада з прадавнього Багдада… купол, що наче постав із міфічного Дамаска… арка з низькогравітаційного Атара[17]… гармонійні підйоми й химерні западини. І все це загалом створювало ефект незрівнянної величі.

Місяць! Місяць! Місяць!

Він заплутався в сум’ятті почуттів. Відчував натиск несвідомих мас, бурхливе поширення людства у Всесвіті. Вони накочувалися на нього, наче гігантські припливи. Він відчував величезні міграції та їхній вплив на людство: вири, ріки, потоки генів. Жодні целібати, жодні напади імпотенції, жодні прокляття неспроможні це стримати.

У цьому великому русі Муад’Дібів джигад був лише змигом ока. Бене-ґессеритська течія, корпорація, що торгує генами, була так само підхоплена цим потоком, як і він. Видіння загиблого місяця слід порівнювати з іншими легендами, іншими видіннями у Всесвіті, де навіть уявно вічні зорі слабшали, блимали, згасали…

Що значив один місяць для цього Всесвіту?

Далеко в глибині фортечної цитаделі — так глибоко, що звук інколи губився в напливі голосів міста, — десятиструнний ребаб бринів піснею джигаду, лементом-плачем за жінкою, зоставленою на Арракісі:

Він жахнувся, почувши цю пісню. Мелодія дурних істот, котрі тонуть у сентиментальності! Чим не годяща пісенька для з’їденого піском тіла, що його бачила Алія?!

У тіні балконної решітки з’явилася чиясь постать. Пол обернувся.

На сонячне світло вийшов гхола. Його металеві очі блищали.

— Це Дункан Айдаго чи чоловік на ймення Гайт? — спитав Пол.

Гхола зупинився за два кроки від нього.

— Кого волів би бачити мій владар?

У його голосі звучала легка обережність.

— Граєшся в дзен-суніта, — гірко промовив Пол. Значення всередині значення. Що міг би зробити чи сказати дзен-сунітський філософ, аби змінити бодай на одну йоту дійсність, яка в цю мить відкрилася перед ними?

— Мій владар засмучений.

Пол відвернувся, глянув на далекий крутосхил Оборонної Стіни, побачив створені вивітрюванням арки та контрфорси — страховинне наслідування міста. Природа забавляється з ним! Дивись, що я можу збудувати! Розгледів розколинку в далекому кряжі — місце, де зі щілини сипався пісок, і подумав: «Там! Саме там ми побили сардаукарів!»

— Що засмучує мілорда? — спитав гхола.

— Видіння, — прошепотів Пол.

— Аххх, коли тлейлаксу тільки-но мене розбудили, у мене теж були видіння. Я був неспокійним, самотнім… хоча насправді я не знав, що був самотнім. Тоді не знав. Мої видіння нічого мені не показали! Тлейлаксу пояснювали, що це була суто соматична реакція, притаманна всім — людям і гхолам. Нездужання, і нічого більше.

Пол обернувся, придивився до очей гхоли — цих застиглих сталевих кульок, позбавлених виразу. Які видіння бачили ці очі?

— Дункане… Дункане… — прошепотів він.

— Мене звуть Гайтом.

— Я бачив падіння місяця, — промовив Пол. — Він щез, загинув. Я почув гучне сичання… Земля задрижала…

— Ви надто багато часу випили, — відповів гхола.

— Запитай дзен-суніта — отримаєш відповідь ментата, — промовив Пол. — Гаразд! Пропусти моє видіння крізь свою логіку, ментате. Проаналізуй його й спрости до слів, які годяться для поховання.

— Для поховання, справді, — озвався гхола. — Ви тікаєте від смерті. Тягнетеся до наступної миті, відмовляючись жити тут і зараз. Віщування! Що за милиці для Імператора!

Пола зацікавила добре йому пам’ятна родимка на підборідді гхоли.

— Намагаючись жити в майбутньому, — вів далі гхола, — ви хоч надаєте йому сенсу? Робите це майбутнє дійсністю?

— Якщо я піду дорогою мого видіння, тоді житиму, — пробурмотів Пол. — Чому ти вважаєш, що я хочу жити в цьому майбутньому?

Гхола знизав плечима.

— Ви просили в мене предметної відповіді.

— А де знайти ті предмети в подієвому Всесвіті? — запитав Пол. — Хіба існує остаточна відповідь? Хіба кожен розв’язок не породжує нових запитань?

— Ви перетравили стільки часу, що маєте ілюзію безсмертя, — сказав гхола. — Навіть ваша Імперія, мілорде, мусить пережити свій час і померти.

— Не виставляй переді мною на показ закопчених від диму олтарів, — буркнув Пол. — Я начувся доволі сумних історій про богів та месій. Навіщо мені якісь особливі здібності, аби передбачити крах власної Імперії, як і всіх інших? На це здатний навіть останній кухарчук на кухні.

Він труснув головою.

— Місяць упав!

— Ви не дозволили своєму розуму зупинитися на самому початку, — промовив гхола.

— Оце так ти мене нищиш? — з притиском спитав Пол. — Не дозволяєш зібрати свої думки?

— Чи можна зібрати хаос? — відповів гхола. — Ми, дзен-суніти, кажемо: «Нестяжання — це найвище збирання». Що ви можете зібрати, не зібравши спершу себе самого?

— Мене дратує видіння, а ти верзеш нісенітниці! — вибухнув Пол. — Що ти знаєш про ясновидіння?

— Я бачив оракула за роботою, — промовив гхола. — Бачив тих, котрі шукають знаків та оменів їхньої індивідуальної долі. Вони бояться того, чого шукають.

— Моє падіння місяця реальне, — прошепотів Пол, глибоко й уривчасто вдихнувши. — Він рухається. Він рухається.

— Люди завжди бояться того, що рухається саме собою, — сказав гхола. — Ви боїтеся своїх власних сил. Речі впадають у вашу голову нізвідки. Куди діваються, випавши звідти?

— Ти розраджуєш мене терням, — буркнув Пол.

Обличчя гхоли освітилося зсередини. На якусь мить він став чистісіньким Дунканом Айдаго.

— Даю вам стільки розради, скільки можу, — відповів він.

Пол замислився над цим миттєвим перетворенням. Невже гхола відчував жаль, який відкидала його свідомість? Чи Гайт відмовився від свого власного видіння?

— Мій місяць мав ім’я, — шепнув Пол.

Дозволив, щоб видіння пропливло над ним. Хоча все його єство кричало, не видав жодного звуку. Не смів говорити, боячись, що голос міг би його зрадити. Атмосфера того жахливого майбутнього була тяжкою через відсутність Чані. Тіло, що кричало в екстазі, очі, які спалювали його своїм жаданням, голос, який зачаровував його, бо не вдавався до жодних штучок витонченого контролю, — усе це зникло, повернулося у воду та пісок.

Пол повільно обернувся, глянув на сучасне, на площу перед храмом Алії. На процесійну алею вийшло троє голомозих прочан. Мали на собі брудну жовту одіж. Схиливши голови, поспішно йшли проти пообіднього вітру. Один із них шкутильгав, тягнув ліву ногу. Здолали дорогу проти вітру, обігнули ріг площі, зникли Полові з очей.

Зникли так само, як його місяць. Попри те, його видіння далі бовваніло перед ним. Це жахливе приречення не давало йому вибору.

«Плоть поступається, — подумав він. — Вічність забирає своє. Наші тіла ненадовго сколихнули ці води, ледь сп’янівши, станцювали танець перед любов’ю до життя й любов’ю до себе, віддали належне кільком дивним ідеям, а тоді піддалися знаряддям Часу. Що ми можемо про це сказати? Я трапився. Мене нема… але я трапився».

«Одна мить нерозважності може виявитися фатальною», — нагадувала собі Превелебна Матір Ґай Єлена Могіям.