— Це ж ви, тлейлаксу, його створили, — сказав Едрік. — Ви його знаєте краще за нас… — Він урвався, наблизившись до прозорої стінки акваріума. — Чи, може, ви нас обдурили з цим дарунком?

— Обдурили?

— Ти казав, що зброю слід націлити й вивільнити, більше нічого. Після вручення гхоли ми не можемо нічого підправити.

— Кожного гхолу можна розворушити, — відповів Скителі. — Для цього тобі достатньо завести з ним розмову про його первісну природу.

— І що з цього вийде?

— Це спонукає його до дій, які служитимуть нашим цілям.

— Він же ментат, логічний і розсудливий, — запротестував Едрік. — Може здогадатися, навіщо я це роблю… або ж сестра Імператора. Якщо зосередить увагу на нас…

— Ти ховаєш нас від ясновидіння чи ні? — спитав Скителі.

— Я не боюся пророкування, — відповів Едрік. — Мене непокоїть логіка, справжні шпигуни, фізичні сили Імперії, її контроль над прянощами та…

— Можна спокійно розмірковувати про Імператора і його сили, пам’ятаючи, що всі речі скінченні, — промовив Скителі.

Раптом Стерновий неспокійно відсахнувся, молотячи кінцівками, наче якийсь чудернацький тритон. Скителі переборював огиду від цього видовища. Лоцман Гільдії мав на собі своє звичне темне трико, потовщене на поясі різними сховками. Проте… рухаючись, справляв враження голого. Скителі зміркував, що причиною цього є плавальні, зі змахами рухи, і вкотре був вражений тим, наскільки нетривкі зв’язки об’єднують їх, змовників. Вони не були злагодженою групою. І в цьому крилася їхня слабість.

Хвилювання Едріка втихомирилося. Він дивився на Скителі крізь оранжевий газ, що оточував його. Яку інтригу тримав лицепляс у резерві для власного порятунку? Едрік обдумував це. Спосіб дій тлейлаксу був непередбачуваним. Недобрий знак.

Щось у голосі та діях Лоцмана підказало Скителі, що гільдієр більше боїться імператорської сестри, ніж самого Імператора. Ця раптова думка зблиснула в його свідомості, наче зображення на екрані. Тривожна думка. Вони не помітили чогось важливого в Алії? Чи достатньо самого лише гхоли, щоб знищити обох?

— Знаєш, що говорять про Алію? — спитав Скителі, зондуючи ґрунт.

— Про що ти?

Рибочоловік знову стривожився.

— Ніколи ще філософія й культура не мали такої покровительки, — промовив Скителі. — Радість і краса єднаються в…

— А що тривкого в красі та радості? — з притиском спитав Едрік. — Ми знищимо обох Атрідів. Культура! Вони поширюють культуру, бо вона допомагає їм владарювати. Краса! Вони підтримують красу, яка поневолює. Вони створюють довкола себе письменну неосвіченість, бо це найлегше. Вони нічого не залишають на волю випадку. Пута! Усе, що вони роблять, — це ув’язнють, перетворюють на рабів. Але раби завжди повстають.

— Сестра може вийти заміж і народити, — промовив Скителі.

— Що нам до сестри? — спитав Едрік.

— Імператор може вибрати їй чоловіка, — відповів Скителі.

— Хай вибирає. Уже запізно.

— Навіть ти не можеш вигадати наступної миті, — перестеріг Скителі. — Ти не творець… утім, як і Атріди. — Він кивнув. — Не слід надто багато очікувати.

— Ми не ті, котрі плещуть язиками про творення, — запротестував Едрік. — Ми не чернь, яка намагається зробити з Муад’Діба месію. Що за нісенітниці? Навіщо ти про таке запитуєш?

— Це не я, а планета, — сказав Скителі. — Вона запитує.

— Планети не говорять!

— Ця говорить.

— О?

— Говорить про творення. Навіяний уночі пісок — ось творення.

— Навіяний пісок…

— Коли прокидаєшся, перші промені показують новий світ, свіжий і готовий прийняти твої сліди.

«Неторканий пісок, — подумав Едрік. — Творення?»

Зненацька він почувся скованим, стривоженим. Замкнутий простір його контейнера, кімнати — усе це тиснуло, гнітило його.

Сліди на піску.

— Ти говориш, як фримен, — промовив Едрік.

— Це фрименська думка, і вона доволі повчальна, — згодився Скителі. — Вони кажуть, що Муад’Дібів джигад залишає сліди у Всесвіті так само, як фримен зоставляє сліди на гладенькому піску. Вони прокладають слід людським життям.

— І це справді так?

— Надходить чергова ніч, — промовив Скителі. — Віють вітри.

— Так, — відгукнувся Едрік, — джигад підходить до кінця. Муад’Діб використав свій джигад і…

— Не він використав джигад, — заперечив Скителі. — Це джигад використав його. Гадаю, він припинив би війну, якби міг.

— Якби міг? Усе, що він мусив зробити, — це…

— Ой, годі! — буркнув Скителі. — Неможливо зупинити ментальну епідемію. Вона передається від одної особи до іншої через парсеки. Вона вкрай заразна. Вона вражає незахищену частину психіки, місце, куди ми скидаємо уламки інших подібних напастей. Хто спроможний стримати щось таке? Муад’Діб не має протиотрути. Це корениться в хаосі. Чиї накази сягають туди?

— Ти теж уже заразився? — спитав Едрік. Він поволі перевернувся в оранжевому газі, міркуючи, чого в словах Скителі звучить такий страх. Невже лицепляс відколовся від змови? Зараз не було можливості заглянути в майбутнє й перевірити це. Майбутнє стало брудним потоком, засміченим пророками.

— Ми всі заражені, — промовив Скителі й згадав, що розумові здібності Едріка вкрай обмежені. Як викласти все зрозуміло для гільдієра?

— Але ж коли ми його знищимо, — сказав Едрік, — зараза…

— Я мав би залишити тебе у твоєму невігластві, — перебив його Скителі, — проте мій обов’язок цього не дозволяє. Крім того, це небезпечно для нас усіх.

Едрік здригнувся, змахнув перетинчастою стопою, щоб втриматися на місці. Вихор сколихнутого цим рухом оранжевого газу закрутився довкола його ніг.

— Кажеш дивні речі, — промовив він.

— Ситуація вибухонебезпечна, — уже спокійніше заговорив Скителі. — Коли пролунає вибух, осколки летітимуть крізь століття. Ти цього не бачиш?

— Ми вже й раніше мали справу з релігіями, — запротестував Едрік. — Якщо ця нова…

— Це не просто релігія, — відповів Скителі, задумуючись, що б сказала Превелебна Матір із приводу такої прочуханки, заданої їхньому поплічникові. — Релігійне правління — це дещо інше. Муад’Діб заповнив усе своїм Квізаратом, який перебрав на себе всі урядові функції. Не існує постійних громадських органів, немає мережі посольств. Островами його влади є єпископства. У центрі кожного такого острова — людина. Люди вчаться здобувати й втримувати особисту владу. Люди заздрісні.

— Доки вони розділені, поглинемо їх одного за одним, — із задоволеним усміхом сказав Едрік. — Досить відтяти голову, а тіло впаде до…

— У цього тіла дві голови.

— Сестра, котра може вийти заміж.

— Котра неодмінно вийде заміж.

— Мені не подобається твій тон, Скителі.

— А мені не подобається твоє невігластво.

— Ну, вийде вона заміж — то й що? Яким чином це порушить наші плани?

— Це порушить увесь Усесвіт.

— Вони обоє не є унікальними. Я теж маю сили, що…

— Ти дитина. Тупцяєш там, де вони крокують.

— Вони не унікальні.

— Ти забуваєш, гільдієре, що ми колись створили власного Квізац Хадераха. Це істота, що здатна побачити весь спектакль, який розгортається в Часі. Це форма існування, якій не можна погрожувати без того, щоб самому не підпасти під таку саму загрозу. Муад’Діб знає, що ми вдаримо в його Чані. Мусимо рухатися швидше за нього. Ти повинен дістатися до гхоли й підштовхнути його, як я вже казав.

— А якщо ні?

— Інакше вразять нас грім і блискавка.

Пол аж спітнів, вправляючись у тренувальній залі під керівництвом гхоли з крис-ножем і коротким клинком. Тепер він стояв біля вікна й дивився вниз, на храмову площу, намагаючись уявити собі Чані в клініці. Вона занедужала зранку, будучи на шостому тижні вагітності. При ній були найкращі лікарі. Вони сповістять, коли з’являться якісь новини.