Які порожні слова!»

— Учора під Оборонною Стіною помітили великого хробака, — заговорила Чані. — Казали, понад сотню метрів завдовжки. Такі великі рідко тепер трапляються в цьому регіоні. Гадаю, що їх відлякує вода. Казали, він прийшов, щоб покликати Муад’Діба до його пустелі. — Вона вщипнула його за груди. — Не смійся з мене!

— Я не сміюся.

Пол, зачудований стійкістю фрименських міфів, відчув стискання серця. Відбувається щось, що впливає на його життєву лінію, — адаб, вимогливий спогад. Він згадав свою дитячу кімнату на Каладані, потім… темну ніч у кам’яній кімнаті… видіння! Був то один із його найперших моментів яснобачення. Він відчував, що його розум занурюється у видіння, бачить крізь серпанок хмар у пам’яті (видіння-у-видінні) низку фрименів у запиленій одежі. Вони саме проходили повз щілину між високими скелями, несучи загорнутим у тканину щось важке й продовгувате.

І нараз Пол почув сам себе в цьому видінні: «Усе було прекрасним, а ти — найпрекраснішою з усього».

Адаб звільнив його.

— Ти такий тихий, — прошепотіла Чані. — Що це було?

Пол здригнувся, сів і одвернув обличчя.

— Ти сердишся, бо я ходила на край пустелі, — сказала Чані.

Він мовчки похитав головою.

— Я пішла туди лише тому, що хочу дитину.

Пол не міг промовити навіть слова. Здавалося, що його поглинула, вичерпала груба сила колишнього видіння. Жахливе призначення! У цю мить усе його життя уявилося гілкою, що тремтить після того, як із неї злетів птах… і цим птахом була можливість. Свобода волі.

«Я піддався спокусі провісництва», — подумав він.

І відчув, що, піддаючись цій спокусі, він може приректи себе на єдино можливу, хоч і просту життєву дорогу. А можливо, що провісництво не розповідає про майбутнє? Можливо, провісництво творить це майбутнє? А може, він мимоволі дозволив своєму життю заплутатись у невидимій павутині, чи вона впіймала його в тому давньому пробудженні, і тепер він став жертвою павука-майбутнього, який навіть зараз насувається на нього зі своїми страховинними хеліцерами?

Спала йому на думку аксіома Бене Ґессерит: використання грубої сили робить безмежно вразливим до впливу ще більших сил.

— Я знаю, чого ти сердишся, — сказала Чані, торкнувшись його руки. — Так, це правда, що племена відродили старі обряди та криваві жертви, але я не брала в них участі.

Пол глибоко, уривчасто зітхнув. Потік його візії розширювався, перетворюючись на спокійну, глибоку заболонь, де нуртували могутні, непідвладні йому течії.

— Прошу, — благала Чані. — Я хочу дитину, нашу дитину. Невже це так жахливо?

Він погладив її руку, якою вона торкнулася його, і відсунувся. Підвівшись із ліжка, він погасив світлокулі, підійшов до балконного вікна й розсунув завіси. Глибока пустеля не могла проникнути сюди інакше, як самим лише запахом. Навпроти нього здіймалася в нічне небо стіна без вікон. Місячне світло навкіс падало в закритий сад, на варту з дерев, на широке, вкрите росою листя. Він бачив рибний ставок, у якому відображалися зірки, що мерехтіли собі серед листя, у тіні виблискували білі кетяги квітів. На мить він глянув на цей сад очима фрименів — чужий, грізний, небезпечний своїм марнотратством води.

Він згадав водоторгівців, чий спосіб заробітку було зруйновано щедрими роздачами з його рук. Вони його ненавиділи. Він убив минуле. Були ще й інші, хто збирав сяку-таку копійчину, щоб купити згодом дорогоцінну воду, — вони теж його ненавиділи за зміну старого трибу життя. Зі зміною ландшафту планети, згідно з екологічною програмою, проголошеною Муад’Дібом, наростав і людський спротив. Чи ж не було гординею думати, запитував він себе, наче він може вчинити таке з цілою планетою: щоб там усе росло, і росло за його повелінням? Навіть якщо це йому вдасться, як же тоді Всесвіт, що чекає зовні? Чи не боїться він подібного поводження із собою?

Він різко засунув завіси й вимкнув вентилятори. Повернувшись у темряві до Чані, відчув, що вона там його чекає. Її водяні кільця побрязкували, наче дзвоники на карнавках прочан. Рухаючись на цей звук, він наткнувся на її простягнуті руки.

— Любий, — шепотіла вона, — я засмутила тебе?

Пригорнувши Пола руками, вона наче захищала його від майбутнього.

— Не ти, — сказав він. — Ох… не ти.

Старий стояв у дверях свого дому, дивлячись назовні синіми на синьому очима. Його погляд був затуманений тубільною підозрою, з якою весь пустельний народ ставився до незнайомців. Гіркі лінії зморщок, видимі з-під білої бороди, протинали кутики його рота. Він не мав на собі дистикоста. Цей факт був не менш промовистим, ніж те, що він геть не переймався вологою, котра витікала з його дому крізь відкриті двері.

Скителі вклонився, зробивши вітальний сигнал змовників.

Звідкись з-за спини старого долинув звук ребеки, що ридала атональними дисонансами музики семути. У поведінці старого не відчувалося жодного наркотичного отупіння. Це означало, що семута була слабкістю когось іншого. Усе-таки Скителі здивувався, виявивши тут цей витончений порок.

— Приношу вітання здалеку, — сказав Скителі, зобразивши усмішку на вибраному для цієї зустрічі обличчі з пласкими рисами. Йому спало на думку, що старий може розпізнати вибране обличчя. Дехто зі старших фрименів тут, на Дюні, знав Дункана Айдаго.

Скителі вирішив, що вибір рис, зроблений для розваги, може бути помилковим, але вже не наважувався його змінювати. Він нервово глянув угору та вниз уздовж вулиці. Невже старий ніколи не запросить його досередини?

— Ти знаєш мого сина? — спитав старий.

Це принаймні був один з умовлених відгуків. Скителі відповів, як належало, пильно спостерігаючи за всім, що могло б становити небезпеку. Це місце йому не подобалося. Вулиця виявилася глухим тупиком, що впирався в цей дім. Будинки довкола було зведено для ветеранів джигаду. Разом вони утворювали передмістя Арракіна, що тяглося до Імперського басейну, за Т’їмаґ. Стіни з брунатно-сірого пласмелду, що обрамляли вулицю, були наче позбавлені виразу обличчя. Їхню одноманітність порушували тільки темні тіні щільно зачинених дверей і надряпані подекуди непристойності. Поряд із їхніми дверима хтось сповістив крейдою, що якийсь Беріс повернувся на Арракіс із поганою хворобою, яка позбавила його мужності.

— Ти прийшов із кимось? — спитав старий.

— Сам, — відповів Скителі.

Старий відкашлявся, усе ще по-дурному вагаючись.

Скителі набрався терпіння. Цей метод контакту таїв у собі небезпеку. Можливо, старий мав якісь причини для нерішучості, хоча він і прийшов в обумовлений час. Бліде сонце стояло просто над головою. Мешканці цього кварталу позачинялися у своїх домах, щоб проспати найбільшу денну спеку.

«Може, старого непокоїть новий сусід?» — міркував Скителі. Він знав, що сусідній будинок був призначений для Усайма, колишнього члена грізної гвардії федайкінів, командос-смертників. Там уже чекав урочого часу Біджаз, карлик-каталізатор.

Скителі повернувся поглядом до старого, зауваживши порожній рукав, що спадав із лівого плеча, та відсутність дистикоста. Довкола старого витав ореол владності. Не пас задніх під час джигаду.