З різких тіней сусіднього балкона виринула постать. Гхола! Завдяки своїй збудженій свідомості Алія бачила його з інтенсивною ясністю — темні жваві риси обличчя, на якому вирізнялися блискучі металеві очі. Він був поєднанням приголомшливих суперечностей, елементів, приголомшливим чином зібраних воєдино. Був він водночас тінню й палючим світлом, продуктом процесу, що оживив його мертве тіло… і чимось надзвичайно чистим, невинним.

Невинність в облозі!

— Ти весь час був там, Дункане? — спитала вона.

— Отже, тепер я Дункан, — промовив він. — Чому?

— Не питай мене, — відповіла вона.

І подумала, дивлячись на нього, що тлейлаксу не зоставили жодної клітини свого гхоли невивершеною.

— Лише боги можуть безкарно ризикувати досконалістю, — сказала вона. — Для людей це небезпечно.

— Дункан помер, — мовив він, подумки благаючи, щоб вона більше так його не називала. — Я Гайт.

Вона придивилася до його штучних очей, подумавши, що вони бачать. Коли приглянутися зблизька, помітно крихітні чорні цятки-віспинки, маленькі криниці темряви в блискучому металі. Фасетки! Усесвіт довкола неї заблищав і захитався. Вона сперлася рукою на розігріту сонцем поверхню балюстради. Аххх, меланж поширювався швидко.

— Ви хворі? — спитав Гайт. Він підійшов ближче, і його сталеві очі уважно глянули на неї.

«Хто це сказав?» — здивувалася вона. Дункан Айдаго? Чи ментат-гхола, чи філософ-дзен-суніт? А може, це пішак тлейлаксу, небезпечніший за Стернового Гільдії? Її брат знав це. Він був пересичений чеканням і силами, що виходили за межі звичайної людини.

Вона знову глянула на гхолу. Тепер у ньому було щось пасивне, щось зачаєне.

— Через мою матір я схожа на Бене Ґессерит, — сказала вона. — Ти це знаєш?

— Знаю.

— Я користаю з їхніх сил, думаю, як вони. Якась моя частка усвідомлює святу необхідність генетичної програми… і її продуктів.

Вона закліпала, відчуваючи, що частина її свідомості почала вільно рухатися в Часі.

— Кажуть, що Бене Ґессерит нікому не дозволяють піти від них, — сказав він, а тоді уважно до неї придивився, зауваживши, як побіліли суглоби її пальців, що вчепилися за край балкона.

— Я спотикнулася? — спитала вона.

Він бачив, як вона глибоко дихає, яким напруженим є кожен її рух, як блищать її очі.

— Спіткнувшись, — промовив він, — можна повернути рівновагу, якщо перестрибнути через те, об що спіткнувся.

— Бене Ґессерит спотикнулися, — сказала вона, — а тепер намагаються повернути рівновагу, перестрибнувши через мого брата. Вони хочуть дитини Чані… чи моєї.

— Ви чекаєте дитину?

Щоб відповісти на це запитання, вона заледве відшукала своє місцезнаходження в часопросторі. Дитину? Коли? Де?

— Бачу… мою дитину, — прошепотіла вона.

Вона відійшла від краю балкона, повернула голову й глянула на гхолу. Обличчя наче із солі, гіркота в очах — двох кружалах блискучого свинцю… і коли він одвернувся від світла, щоб прослідкувати її рух, — блакитні тіні.

— Що… ти бачиш цими очима? — прошепотіла вона.

— Те, що бачать усі інші, — відповів він.

Його слова забриніли їй у вухах, розтягаючи свідомість. Вона відчувала, що сягнула крізь Усесвіт, розтягуючись усе далі… далі. Сплелася з усім Часом.

— Ви прийняли велику дозу прянощів, — сказав він.

— Чому я не можу його побачити? — пробурмотіла вона. Лоно творіння тримало її в лещатах. — Скажи мені, Дункане, чому я не можу його побачити?

— Кого ви не можете побачити?

— Не можу побачити батька моєї дитини. Я заплуталася в імлі Таро. Допоможи мені.

Ментатська логіка запропонувала найкращий розв’язок, і він промовив:

— Бене Ґессерит хочуть спарувати вас із вашим братом. Це закріпило б генетичну…

З її вуст вирвався стогін.

— Яйце в плоті, — видихнула вона. Її охопило почуття холоду, яке змінилося сильним жаром. Невидимий партнер із найтемніших снів! Плоть від її плоті, якої не могло виявити пророче бачення, — невже дійде до цього?

— Ви ризикнули прийняти небезпечну дозу прянощів? — спитав він. Щось усередині нього намагалося виразити смертельний жах від думки, що Атрідка може померти, що Пол стане перед ним, обличчя в обличчя, і скаже: жінки з королівського роду… не стало.

— Ти не знаєш, як це — полювати на майбутнє, — сказала вона. — Інколи я бачу якісь проблиски себе, але тоді сама перекриваю власну дорогу. Не бачу крізь себе.

Вона опустила голову й захитала нею з боку в бік.

— Скільки прянощів ви прийняли? — спитав він.

— Природа не терпить ясновидіння, — промовила вона, підіймаючи голову. — Ти знаєш це, Дункане?

Він говорив лагідно, розсудливо, як до малої дитини:

— Скажіть, скільки прянощів ви прийняли?

Лівою рукою вхопив її за плече.

— Слова — це така велика машинерія, примітивна й неоднозначна, — відповіла вона, вивільняючись із його руки.

— Ви мусите сказати, — наполягав він.

— Глянь на Оборонну Стіну, — промовила вона, простягнувши руку, і здригнулася: там, куди показувала її рука, краєвид розсипався в руйнівному видінні: замок із піску, нищений невидимими хвилями. Вона відвела очі, вражена змінами на обличчі гхоли: його риси то старішали, то молодшали… то старішали… то молодшали. Він був самим життям, самовпевненим, нескінченним… Вона обернулася, щоб утекти, але він ухопив її за ліве зап’ястя.

— Я викличу лікаря, — сказав він.

— Ні! Мусиш дозволити мені побачити видіння! Я повинна знати!

— Ви повинні негайно піти всередину, — промовив він.

Вона дивилася на його руку. Там, де їхні тіла дотикалися, вона відчула електричний струм, що однаково вабив і лякав її. Вона різко вивільнилася й видихнула:

— Ти не зупиниш смерчу!

— Вам необхідна медична допомога, — суворо промовив він.

— Як ти не розумієш? — скрушно спитала вона. — Моє видіння неповне — лише фрагменти. Зблиски й стрибки. Я мушу згадати майбутнє. Невже ти цього не бачиш?

— Яке ж майбутнє, якщо ви помрете? — заперечив він, лагідно ведучи її в приміщення сім’ї.

— Слова… слова… — бурмотіла вона. — Я не можу цього пояснити. Одна річ — це можливість для іншої речі, але ж нема причини… нема наслідку. Ми не можемо залишити Всесвіт таким, яким він був. Скільки не пробуємо, постійно зостаються прогалини.

— Лягайте сюди! — наказав він.

«Який він дурний!» — подумала вона.

Її оповили холодні тіні. Вона відчувала, як її м’язи повзуть, немов черв’яки, відчувала під собою твердість ліжка, хоч і знала, що воно нематеріальне. Тільки простір сталий. Ніщо інше не було матеріальним. Ліжко залили численні тіла, усі її власні. Час множився, напружувався. Його абстрактність не викликала в неї жодної реакції. Це був просто Час. Він рухався. Увесь Усесвіт розповзався — назад, уперед, навсібіч.

— Він не має предметного аспекту, — пояснювала вона. — Його не можна обійти чи пройти під ним. Нема місця для точки опертя.

Довкола неї метушилися люди. Чимало незнайомців тримали її ліву руку. Вона глянула на свою рухому плоть, а потім уздовж руки, що торкалась її, — на плинну маску обличчя: Дункан Айдаго! Його очі були… неправильні, але це був Дункан — дитя-чоловік-підліток-дитя-чоловік-підліток… Кожна риса його обличчя виражала тривогу за неї.

— Дункане, не бійся, — прошепотіла вона.

Він стиснув її долоню, кивнув.

— Не рухайтеся, — сказав він.

І подумав: «Вона не сміє померти! Не сміє! Жодна Атрідка не сміє померти».

Він різко смикнув головою. Такі думки суперечили логіці ментата. Смерть необхідна, щоб життя продовжувало тривати.

«Гхола кохає мене», — подумала Алія.

Ця думка стала основою, за яку вона могла вчепитися. Знайоме обличчя, а за ним — знайома кімната, одна зі спалень у Полових апартаментах.

Застигла й незмінна постать щось мудрувала з трубкою в її горлі. Їй хотілося блювати.

— Ми ледве встигли до неї, — сказав голос, у якому вона впізнала голос сімейного лікаря. — Слід було покликати раніше.