На обличчі Корби, перш ніж він зумів це приховати, ненадовго з’явився містичний жах. І кожен міг прочитати на ньому: «Достатньо, щоб Алія з її силами звинуватила його, заявивши, що має докази з царства тіней, алам аль-митгаль[23]».

— Наші вороги мають союзників серед фрименів, — із притиском промовила Алія. — Водяні пастки поруйновано, канати підірвано, плантації отруєно, а водозбірники сплюндровано.

— А тепер вони вкрали ще й хробака пустелі, забравши його на іншу планету!

Голос цей був усім добре знаний — Муад’Діб. Пол увійшов із дверей передпокою, протиснувся крізь ряди гвардійців і підійшов до Алії. Чані, котра його супроводжувала, стала збоку.

— Мілорде, — промовив Стілґар, уникаючи прямого погляду на обличчя Пола.

Пол спрямував порожні очниці на галерею, а тоді на Корбу.

— Що, Корбо, скінчилися панегірики?

На галереї почалося тихе бурмотіння. Воно з кожною миттю чіткішало, і ось уже можна було розібрати окремі слова та фрази:

— … закон про сліпих… фрименський звичай… до пустелі… хто порушує…

— Хто каже, що я сліпий? — спитав Пол і повернувся обличчям до галереї. — Ти, Раджіфірі? Бачу, що маєш на собі золоту накидку, а під нею — блакитну сорочку, досі запорошену вуличним пилом. Ти завжди був нечепурою.

Раджіфірі зробив захисний жест — три пальці проти злого.

— Поверни ці пальці до себе! — гукнув Пол. — Ми знаємо, де зло.

Він обернувся до Корби.

— Корбо, на твоєму обличчі почуття провини.

— Це не моя провина! Може, я був якось пов’язаний із винуватцями, але сам не…

Несподівано він урвав свою мову, перелякано глянувши на галерею.

Згідно із сигналом Пола, Алія підвелась і спустилася вниз, підійшовши до краю стола Корби. З відстані, меншої за метр, вона дивилася на нього, мовчазна й грізна.

Корба зіщулився під тягарем її погляду, заметушився, тривожно позираючи на галерею.

— Чиїх очей ти там шукаєш? — спитав Пол.

— Ти невидющий! — бовкнув Корба.

Пол відкинув миттєве почуття жалю до Корби. Цей чоловік був пійманий у пастку видіння так само надійно, як кожен із присутніх. Він грав свою роль і не більше.

— Я не потребую очей, аби тебе бачити! — промовив Пол, а тоді почав описувати Корбу: кожен рух, кожне сіпання, кожен вияв тривоги й благальний погляд на галерею.

У душі Корби наростав розпач.

Спостерігаючи за ним, Алія помітила, що він кожної секунди може зламатися. Цікаво, чи хтось із галереї зауважить, наскільки він близький до зламу? Хто? Вона придивилася до облич наїбів, помічаючи дрібні вирази почуттів, якими зраджували себе ці застиглі, наче маски, обличчя… гнів, страх, непевність… почуття провини.

Пол замовк.

Корба зібрав жалюгідні залишки помпатичності, щоб благальним тоном запитати:

— Хто мене звинувачує?

— Тебе звинувачує Усайм, — промовила Алія.

— Але ж Усайм мертвий! — заперечив Корба.

— Звідки ти це знаєш? — спитав Пол. — Через свою шпигунську мережу? О, так! Ми знаємо про твоїх шпигунів та кур’єрів. Знаємо, хто привіз сюди каменепал із Тарагеля.

— Це було зроблено для захисту Квізарату! — ляпнув Корба.

— І як же він потрапив у зрадницькі руки? — промовив Пол.

— Його було вкрадено, і ми… — Корба замовк і зглитнув слину. Його погляд перебігав справа наліво. — Усі знають, що я був голосом любові до Муад’Діба. — Він поглянув у бік галереї. — Але як може мертвий звинувачувати фримена?

— Голос Усайма не мертвий, — відповіла Алія, а відтак примовкла, коли Пол торкнувся її плеча.

— Усайм вислав нам свій голос, — сказав Пол. — Назвав імена, зрадницькі вчинки, місця та час зустрічей. Ти відчуваєш брак певних облич у Раді наїбів, Корбо? Де Меркур і Фаш? І Кеке Кульгавий сьогодні не з нами. А Такім… де він?

Корба водив головою з боку на бік.

— Вони втекли з Арракіса з викраденим хробаком, — промовив Пол. — Навіть якщо я зараз звільню тебе, Корбо, Шай-Хулуд однаково забере твою воду за твою співучасть у цьому. То чого ж я тебе не звільняю, Корбо? Подумай про всіх тих людей, очі яких було забрано, про тих, хто не може бачити так, як я. Вони мають рідних і друзів, Корбо. Де б ти міг від них сховатися?

— Це був нещасливий випадок, — виправдовувався Корба. — Хай там як, але вони дістануть собі тлейлаксанські…

Він знову замовк.

— Хто знає, яку неволю можуть принести із собою металеві очі? — спитав Пол.

Наїби на своїй галереї почали пошепки, заслонивши долонями губи, обмінюватися коментарями. Тепер вони дивилися на Корбу з прохолодою.

— Для захисту Квізарату, — пробурмотів Пол, повертаючись до виправдань Корби. — Пристрій, який або руйнує планету, або випускає джей-промені, щоб осліпити всіх людей довкола. Який із цих ефектів, Корбо, призначений для захисту? Невже метою Квізарату є знищенні очей усіх спостерігачів?

— Це була звичайна цікавість, мілорде, — жалібно бідкався Корба. — Ми знали Старий Закон, за яким лише Родини мають право на володіння ядерною зброєю, але Квізарат підкорявся… підкорявся…

— Підкорявся тобі, — продовжив Пол. — Цікавість, справді.

— Навіть якщо це лише голос мого обвинувачувача, він мусить постати переді мною! — вигукнув Корба. — Фримен має таке право.

— Він каже правду, володарю, — мовив Стілґар.

Алія гостро глянула на Стілґара.

— Закон є закон, — сказав Стілґар, відчувши протест Алії, відтак почав цитувати Фрименський Закон, додаючи власні коментарі на тему його використання.

Алія зазнала дивного відчуття, немовби вона заздалегідь чує слова Стілґара. Як він може бути таким наївним? Ніколи ще Стілґар не здавався таким офіційним і консервативним, таким зосередженим на дотриманні Кодексу Дюни. Його підборіддя агресивно випиналося вперед, а слова промовляв так, наче рубав їх. Невже в ньому справді не було нічого, крім цієї обурливої помпатичності?

— Корба — фримен, і його слід судити за законами фрименів, — підсумував Стілґар.

Алія обернулася й глянула на денні тіні, що падали із саду на стіну. Вона почувалася роздратованою. Затягли цю справу до пізнього полудня. І що тепер? Корба зібрався із силами. На його лиці було написано, що він є жертвою несправедливого звинувачення, а все, що він учинив, робилося з любові до Муад’Діба. Алія дивилася на Корбу, вражена зловтішним почуттям самоповаги, що промайнуло на його обличчі.

«Схоже, саме отримав повідомлення, — подумала вона, позаяк почав поводитися як людина, котра почула вигук свого приятеля: “Тримайся! Допомога близько!”»

Якусь мить вони тримали все в руках: інформацію карлика, нитки, що вели до інших учасників змови, імена інформаторів. Але критична мить минула. Стілґар? У жодному разі не Стілґар. Вона обернулася й глянула на старого фримена.

Стілґар незворушно зустрів її погляд.

— Дякую, Стіле, — промовив Пол, — за нагадування нам Закону.

Стілґар схилив голову. Він підійшов ближче й безмовно, самими губами сформував слова, котрі, як він знав, могли прочитати і Пол, і Алія. «Витисну його насухо й сам займуся наслідками».

Пол кивнув і дав знак гвардійцеві позаду Корби.

— Відвести Корбу в найнадійнішу камеру, — наказав він. — Жодних відвідин, крім захисника. Захисником я призначаю Стілґара.

— Дозвольте мені самому вибрати захисника! — скрикнув Корба.

Пол обернувся.

— Ти сумніваєшся в чесності й справедливості Стілґара?

— О, ні, мілорде, але…

— Вивести його! — гаркнув Пол.

Гвардійці підняли Корбу з подушок і поволокли геть.

Наїби, бурмочучи, почали покидати галерею. Охоронці вийшли з-під галереї, підійшли до вікон і запнули оранжеві завіси. Кімнату заповнила оранжева напівтемрява.

— Поле, — озвалася Алія.

— Вдаватися до насильства, — сказав Пол, — слід лише за умови, що матимемо повний контроль над ним. Дякую, Стіле, ти добре зіграв свою роль. Я певен, що Алія розпізнала наїбів — його спільників. Вони не могли зостатися непоміченими.