Прибуло кілька наїбів, щоб спостерігати, чи належно поводяться з фрименом. Саме їхня поява й спричинилася до галасу, позаяк Корба, протестуючи, почав кричати, що він безпідставно звинувачений. Алія перевела погляд на фрименські обличчя, намагаючись оживити спомин про тих людей, якими вони були первісно. Але теперішнє змило минуле. Усі вони стали гедоністами, пізнавачами насолод, які більшість людей не могла собі навіть уявити.

Алія бачила, як вони вряди-годи тривожно позирають на двері кімнати, за якими мала відбуватися Рада. Наїби думали про видющість осліпленого Муад’Діба, новий доказ його таємничих сил. Згідно з їхніми законами, сліпих належало покидати в пустелі, а їхню воду віддавати Шай-Хулуду. Але безокий Муад’Діб бачив їх. А ще вони не любили будинків і не почувалися безпечно в надземних спорудах. Дай їм відповідну, вирізану в скелі печеру — і там вони заспокояться. Але не тут, не з цим новим Муад’Дібом, котрий чекає всередині.

Коли вона обернулася, щоб іти на Раду, побачила лист, який залишила було на придверному столику: свіжа звістка від матері. Попри особливу повагу до Каладана як місця Полового народження, леді Джессіка підкреслювала, що відмовляється перетворювати свою планету на місце прощі.

«Без сумніву, мій син є епохальною постаттю в історії, — писала вона, — але я не вбачаю в цьому причини для нашестя сюди різної потолочі».

Алія торкнула листа, зазнавши дивного відчуття взаємного контакту. Цей аркуш паперу тримала в руках її мати. Власноруч написаний лист — річ геть архаїчна, але настільки сердечна й приватна, як жоден інший спосіб зв’язку. Цей написаний бойовою мовою Атрідів лист не зміг би прочитати сторонній.

Думка про матір викликала в душі Алії звичну болісну розмитість. Спричинена прянощами зміна, що змішала психіку матері й доньки, інколи змушувала її думати про Пола як про сина, якого вона народила. Комплекс спільної оболонки міг представити її власного батька як коханця. Примарні тіні кружляли в її думках… імовірнісні люди.

Алія ще раз переглянула лист, ідучи спуском униз до передпокою, де чекали її охоронниці-амазонки.

«Ви створюєте смертельний парадокс, — писала Джессіка. — Правління не може бути одночасно релігійним і самовладним. Релігійний досвід потребує спонтанності, яку закон обов’язково пригнічує. А ви не можете правити без законів. Зрештою ваші закони неодмінно замінять собою моральність, сумління, та й навіть релігію, від імені якої ви, на вашу думку, правите. Святий ритуал повинен народжуватися з благочестя й священних поривань, які виковують справжню моральність. З іншого боку, уряд як орган правління є культурним організмом, особливо вразливим на вплив сумнівів, питань і суперечок. Я передбачаю настання дня, коли церемонія неухильно займе місце віри, а символізм заступить моральність».

У передпокої пахло кавою з прянощами. Коли вона увійшла, чотири охоронниці-амазонки в зелених гвардійських мундирах виструнчилися. Відтак вони рушили за нею крок у крок, ступаючи твердо й з молодечою бравадою. У їхніх очах світилася одержимість, а фанатичних облич не торкався страх. Вони наче випромінювали особливу, притаманну фрименам ауру насилля: кожна з них могла вбивати невимушено, не відчуваючи провини.

«У цьому я інакша, — подумала Алія. — Ім’я Атрідів і без того достатньо заляпане брудом».

Звістка про її прихід випередила Алію. Коли вона увійшла в нижню залу, паж-чатовий схопився й помчав викликати повний наряд гвардії. Похмура зала не мала вікон і освітлювалася лише кількома тьмяними світлокулями. Раптом протилежні двері, що виходили на плац-парад, широко розчинилися, аби впустити яскраве денне світло. За дверима виднілися охоронці з Корбою посередині, а позаду палало сонце.

— Де Стілґар? — спитала Алія.

— Уже всередині, — відповіла одна з амазонок.

На чолі процесії Алія увійшла до зали. Було це одне з найпретензійніших громадських приміщень Твердині. Уздовж одної його стіни тягся високий балкон із рядами м’яких крісел. На великих вікнах навпроти балкона розсунуто було оранжеві завіси. З відкритої площі із садом та водограєм лилося яскраве сонячне світло. У ближньому кінці зали, праворуч від Алії, стояв поміст із єдиним масивним кріслом.

Підходячи до крісла, Алія озирнулася, глянула вгору й побачила заповнену наїбами галерею.

Гвардійці Твердині тіснилися під галереєю. Між ними походжав Стілґар, кидаючи де тихе слово, де наказ. Не показав і знаком, що помітив прихід Алії.

Корбу було введено й посаджено на подушках побіля низького столика під помостом. Попри своє пишне вбрання, панегірист виглядав тепер неотесаним сонним стариганем, котрий кутався в одяг, наче намагався захиститися від зовнішнього холоду. Двоє гвардійців зайняли позицію за ним.

Коли Алія сіла, Стілґар наблизився до помосту.

— Де Муад’Діб? — спитав він.

— Брат уповноважив мене, як Превелебну Матір, керувати зборами, — відповіла Алія.

Почувши це, наїби на галереї почали голосно ремствувати.

— Тихо! — наказала Алія. Відтак після тиші, що водномить запала, додала: — Хіба ж це не фрименський закон, щоб Превелебна Матір керувала там, де йдеться про життя і смерть?

Усвідомивши вагомість її слів, наїби завмерли в цілковитому мовчанні, але Алія гнівно зиркнула на ряди облич. Подумки перелічила їхні імена для пізнішого обговорення в Раді: Гобарс, Раджіфірі, Тасмін, Сааджід, Умбу, Легг… Ці імена містили шматочки Дюни: січ Умбу, западина Тасмін, ущелина Гобарс…

Вона зосередила увагу на Корбі.

Помітивши це, Корба підняв підборіддя й промовив:

— Протестую й заявляю про свою невинність.

— Стілґаре, прочитай звинувачення, — наказала Алія.

Стілґар розгорнув коричневий сувій виготовленого з прянощів паперу й ступив уперед. Він читав з урочистим розмахом у голосі, наче відмірюючи прихований ритм. Кидав слова переконливо, ясно, непідкупно:

— …що ти змовлявся зі зрадниками, аби вчинити знищення нашого Владаря й Імператора; що в мерзенній таємниці зустрічався з різними ворогами держави; що ти…

Корба не переставав заперечливо хитати головою з виразом болісного гніву.

Алія задумливо слухала, схиливши голову набік і спершись підборіддям на стиснуту в кулак ліву долоню, а другу руку простягши вздовж поруччя крісла. Уривки формальної процедури починали випадати з її свідомості, залишаючи лише відчуття тривоги.

— … достойна традиція… підтримка легіонів і всіх фрименів, де б вони не були… протиставити насилля насиллю, згідно із законом… велич Особи Імператора… утративши всі права на…

«Це ж безглуздя, — подумала вона. — Безглуздя! Це все безглуздя… безглуздя… безглуздя…»

— Таким чином, справа передається суду, — закінчив Стілґар.

У запалій тиші Корба нахилився вперед, сперши руки на коліна й витягнувши жилаву шию так, наче готувався до стрибка. Коли він говорив, його язик замиготів між зубами:

— Я ні словом, ні вчинком ніколи не зрадив своїх фрименських обітниць! Вимагаю очної ставки з моїм обвинувачувачем!

«Доволі примітивний протест», — подумала Алія.

Проте вона помітила, що на наїбів він таки справив неабияке враження. Вони знали Корбу. Він був одним із них. Щоб стати наїбом, він довів свою фрименську відвагу та розсудливість. Зірок він із неба не знімав, цей Корба, але на нього можна було покластися. Можливо, він не з тих, хто спроможний очолити джигад, але з нього вийшов непоганий офіцер-інтендант. Не хрестоносець, але один із тих, котрі цінують стару фрименську чесноту: «Плем’я понад усе».

У свідомості Алії промайнули гіркі Усаймові слова, передані їм Полом. Вона уважно оглянула галерею. Кожен із цих людей міг подумки поставити себе на місце Корби, і дехто мав серйозні причини для цього. Але тут невинний наїб був так само небезпечним, як винний.

Корба теж це відчув.

— Хто мене звинувачує? — спитав він. — Маю фрименське право на очну ставку з ним.

— Можливо, це ти сам себе звинувачуєш, — відповіла Алія.