Він оглянувся на ескорт, а тоді знову зосередив увагу на курсі. За північним краєм Оборонної Стіни почала з’являтися рівнина Арракіна. Покриті пилом селища в суходолах і грабенах іще ледве проглядалися, проте навіть зараз уже можна було помітити віддалений блиск Арракіна.

— Ось симптоми, — сказав він нарешті. — Ваш брат тримає офіційного панегіриста.

— Котрий був дарунком фрименських наїбів!

— Дивний подарунок від приятелів, — промовив він. — Навіщо вони оточили його вірнопідданськими лестощами? Ви насправді чули колись цього панегіриста? «Люди у ряхтінні сяйва Муад’Діба. Умма-регент, наш Імператор, із темряви постав, щоб всіх освітити. Він владар наш, вода коштовна з незглибимого фонтана. Він радість розливає, щоб Всесвіт весь міг пити». Тьху!

Притишеним голосом Алія сказала:

— Якби ти повторив ці слова нашому фрименському ескорту, вони б тебе розтяли на дрібні шматочки птахам на корм.

— То скажіть їм.

— Мій брат панує з природного повеління небес!

— Ви й самі в це не вірите, то навіщо кажете?

— Звідки ти знаєш, у що я вірю?

Вона відчула тремтіння, яке не могла стримати бене-ґессеритською силою. Цей гхола спричиняв непередбачені нею ефекти.

— Ви наказали мені міркувати як ментат, — нагадав він їй.

— Жоден ментат не знає, у що я вірю! — Вона зробила два глибокі, уривчасті вдихи. — Як ти смієш нас осуджувати?

— Осуджувати? Я вас не осуджую.

— Ти й гадки не маєш, як нас учили!

— Вас обох учили правити так, — промовив він, — щоб пихата владність стала вашим умовним рефлексом. Вас навчили бачити наскрізь усі хитромудрі політичні прийоми, усі глибокі таємниці війни та релігії й користуватися з цього. Природне повеління? Яке природне повеління? Цей міф блукає по людській історії. Блукає, наче привид! Він нематеріальний, примарний. Хіба ж ваш джигад є природним повелінням?

— Ментат-торохтун, — усміхнулася вона.

— Я слуга Атрідів і кажу щиро.

— Слуга? У нас нема слуг. Лише послідовники.

— А я послідовник розуму, — сказав він. — Зрозумійте це, дитино, і ви…

— Не називай мене дитиною! — відрізала вона, до половини оголивши крис-ніж.

— Винен, виправлюся. — Він глянув на неї, відтак усміхнувся й зосередився на керуванні ’топтером. Уже були помітні скелі, на яких збудовано Твердиню Атрідів — вони височіли над північними передмістями Арракіна. — Ви древня істота, але в тілі, лише трохи старішому за дитяче, — промовив він. — А зараз це тіло схвильоване своєю новою жіночністю.

— Сама не знаю, чого я тебе слухаю, — буркнула вона, але дозволила крис-ножу впасти в піхви, після чого витерла долоню об свій одяг. Мокра від поту долоня збурила в її свідомості прищеплену їй фрименську ощадність. Таке марнотратство тілесної вологи!

— Слухаєте, бо знаєте, що я відданий вашому братові, — сказав він. — Мої вчинки ясні та легкозрозумілі.

— Ніщо в тобі не є ні ясним, ні легкозрозумілим. Ти найскладніша істота, яку я будь-коли бачила. Звідки мені знати, що вбудували в тебе тлейлаксу?

— Через помилку або свідомо, — відповів він, — вклали в мене свободу творити себе.

— Знову вдаєшся до дзен-сунітських притч, — звинуватила вона його. — Мудрий муж творить себе, а дурень живе лише для того, щоб померти. — За мить напружила голос, передражнюючи його: — Послідовник розуму!

— Люди не можуть відрізнити навчальних засобів від здобутої освіти, — сказав він.

— Говориш загадками!

— Говорю з розумом, що відкривається.

— Я все це повторю Полу.

— Більшу частину з цього він уже чув.

Вона не могла приховати свого здивування.

— То як же ти досі живий… і на свободі? Що він на це сказав?

— Сміявся. І промовив: «Люди не хочуть мати Імператором бухгалтера, їм потрібний повелитель і наставник, котрий охоронив би їх від змін». Але погодився зі мною, що знищення його Імперії зав’язане на ньому самому.

— Нащо ж він говорив такі речі?

— Бо я переконав його, що розумію його проблему й допоможу йому.

— І що ж ти сказав, аби цього досягти?

Він мовчав, накренивши ’топтер під вітер, щоб приземлитися на даху Твердині біля охоронців.

— Я вимагаю, щоб ти мені розповів!

— Я не певний, чи ви це приймете.

— Це вже мені вирішувати! Наказую, щоб ти негайно відповів!

— Дозвольте мені спершу приземлитися, — промовив він. Не чекаючи її дозволу, висунув шасі, підняв крила для оптимального спуску й м’яко посадив машину на яскраво-оранжеву подушку на вершині даху.

— Тепер, — наказала Алія. — Говори.

— Я сказав йому, що витримувати себе самого, можливо, найскладніша задача у Всесвіті.

Вона труснула головою.

— Це… це…

— Гірка пігулка, — промовив він, спостерігаючи, як вартові гвардійці біжать до них дахом і шикуються для супроводу.

— Гірка маячня!

— Найвищий палатин і найнижчий наймит мають ту саму проблему. Не можна найняти ментата чи якийсь інший інтелект, аби він розв’язав її замість тебе. Тут не допоможуть ні приписи, ні виклики свідків. Жоден слуга — чи послідовник — не перев’яже тобі рани. Перев’язуй сам або спливай кров’ю на очах у всіх.

Вона відвернулася від нього, усвідомивши при цьому, що таким чином видає свої почуття. Без сили Голосу, без відьомських хитрощів він знову проник у її психіку. Як йому це вдалося?

— Що ж ти порадив йому зробити? — прошепотіла вона.

— Я порадив судити й наводити лад.

Алія глянула на вартових, зауваживши, як терпляче вони чекали, дотримуючись ладу.

— Запровадити справедливість, — пробурмотіла вона.

— О ні! — різко заперечив він. — Я радив йому, щоб він судив, і не більше, керуючись єдиним можливим принципом…

— І це?

— Підтримувати своїх друзів і нищити ворогів.

— Себто судити несправедливо.

— Що таке справедливість? Стикаються дві сили. Кожна може мати рацію у своїй власній сфері. Саме тут наказ Імператора все владнує. Ті колізії, яким він не може запобігти, розв’язує.

— Як?

— Найпростішим чином: приймає рішення.

— Підтримуючи своїх друзів і знищуючи своїх ворогів.

— Хіба ж це не стабільність? Люди прагнуть ладу, яким би він не був. Ув’язнені в темниці власних пристрастей, вони знають, що війна стала спортом багатих. Це небезпечна форма філософського декадансу. Він порушує порядок.

— Я поясню братові, що ти надто небезпечний і мусиш бути знищений, — промовила вона, відвертаючись від нього.

— Я й сам пропонував уже такий розв’язок, — відповів він.

— Саме тому ти небезпечний, — сказала вона, обмірковуючи власні слова. — Ти опанував власні пристрасті.

— Я не тому небезпечний.

Перш ніж вона встигла ворухнутися, він схилився, охопив долонею її підборіддя й торкнувся вустами її вуст.

Був то лагідний поцілунок. І миттєвий. Він відхилився, а вона дивилася на нього, шокована, не помічаючи легких спазматичних усмішок на обличчях її гвардійців, котрі все ще стояли строєм неподалік.

Алія притисла пальця до губ. Цей поцілунок мав напрочуд знайомий смак. Його вуста були плоттю з майбутнього, яку вона бачила в минулому. Тяжко дихаючи, промовила:

— Я мала б наказати здерти з тебе шкіру.

— Бо я небезпечний?

— Бо ти надто багато собі дозволяєш!

— Нічого собі не дозволяю. Не беру нічого, що б мені спершу не запропонували. Тіштеся, бо я не взяв усього пропонованого. — Він відкрив двері та вислизнув назовні: — Ходімо. Ми витратили надто багато часу на дурощі.

Він пішов у напрямку вхідного купола за подушкою летовища.

Алія вискочила й побігла вслід, намагаючись іти з ним у ногу.

— Я розповім йому все, що ти сказав і зробив, — промовила вона.

— Добре. — Він притримав для неї двері.

— Він звелить тебе стратити, — сказала вона, входячи всередину купола.

— Чому? Бо я взяв поцілунок, якого бажав?

Він пішов услід за нею, і його рух змусив її обернутися. Двері щільно зачинилися.

— Поцілунок, якого ти бажав! — Її переповнювало обурення.