— Я думав не про це.

— А про що ж?

— Про дивні емоції, які я відчуваю, коли люди кажуть про того, ким я, можливо, був.

— Можливо?

— Тлейлаксу дуже спритні.

— Не настільки. Ти був Дунканом Айдаго.

— Дуже ймовірно. Таким є початковий розрахунок.

— То в тебе є емоції?

— Якоюсь мірою. Відчуваю запал. Неспокій. Нахил до тремтіння, який я стримую лише з певним зусиллям. Бачу… проблиски образів.

— Яких образів?

— Вони надто швидкі, щоб їх розпізнати. Проблиски. Спазми… майже спогади.

— Хіба ж тебе не цікавлять ці спогади?

— Звичайно. Цікавість штовхає мене вперед, але я просуваюся дуже неохоче. Думаю: «А якщо я не той, ким мене вважають?» І ця думка мені не подобається.

— І це все, про що ти думаєш?

— Вам краще знати, Аліє.

«Як він сміє називати мене на ймення?» Вона відчула, як спершу наростає, а відтак згасає в ній гнів на спогад про те, як він це сказав: м’який, ледь ламкий півголос, невимушена чоловіча самовпевненість. М’язи її щелепи здригнулися. Вона зціпила зуби.

— Це не Ель-Кудс там, унизу? — спитав він, трохи хитнувши крилом, чим спричинив раптовий переполох усього ескорту.

Вона глянула вниз, на їхні тіні, що хвилями перепливали через вершину над перевалом Харг, на кліф і кам’яну піраміду, де покоївся череп її батька. «Ель-Кудс — Святе Місце».

— Це Святе Місце, — сказала вона.

— Одного дня мушу його відвідати, — відповів він. — Близькість останків вашого батька може принести спогади, які я зумію впіймати.

Вона раптом побачила, наскільки сильною є його потреба довідатися, ким він був. Це для нього найвище прагнення. Вона глянула на скелі, на кліф і його підніжжя, що спадало в напрямку піску. Піщане море — коричної барви скеля здіймалася з дюн, наче корабель, що протистоїть хвилям.

— Повернися назад, — сказала вона.

— А ескорт?

— Полетять за тобою. Спустися вниз і пролети під ними.

Він підкорився.

— Ти справді служиш моєму братові? — спитала вона, коли їхній ’топтер ліг на новий курс, а ескорт полетів услід.

— Служу Атрідам, — формальним тоном відповів він.

Тут вона побачила, що його права рука здіймається й опускається, майже як у древньому каладанському салюті. На його обличчі з’явився сумовитий задумливий вираз. Вона спостерігала за тим, як він придивляється до кам’яної піраміди.

— Що тебе непокоїть? — поцікавилася Алія.

Його губи ворухнулися. Ламким, приглушеним голосом він промовив:

— Він був… він був…

По його щоці скотилася сльоза.

Алія застигла, вражена фрименським благоговінням. Він віддав воду мертвому! Вона не могла стриматися — торкнулася його щоки, відчула сльозу.

— Дункане, — прошепотіла вона.

Він наче приріс до панелі керування ’топтером, не зводячи очей із гробниці внизу.

— Дункане! — підвищила вона голос.

Він зглитнув, похитав головою й блиснув на неї металевими очима.

— Я… відчув… його руку… на своєму плечі, — прошепотів. — Відчув її! Руку…

Голос долинав десь із глибини горла.

— Був… другом. Був… моїм другом.

— Хто?

— Не знаю. Гадаю, що… Не знаю.

Перед Алією спалахнув сигнальний вогник: капітан їхнього ескорту хотів довідатися, чому вони повернулися в пустелю. Вона взяла мікрофон і пояснила, що вони склали коротку данину шаноби гробниці її батька. Капітан нагадав їй, що вже пізно.

— Тепер летимо до Арракіна, — промовила вона, відкладаючи мікрофон.

Гайт глибоко вдихнув і розвернув їхній ’топтер на північ.

— Це була рука мого батька, правда? — спитала вона.

— Можливо.

Тепер у його голосі звучали інтонації ментата, який розраховує ймовірності. Алія зрозуміла, що він опанував себе.

— Тобі відомо, звідки я знаю свого батька? — спитала вона.

— Дещо відомо.

— Дозволь мені пояснити більше.

Скупими фразами вона взялася пояснювати, як у ній іще до народження прокинулася свідомість Превелебної Матері, розповіла про переляканий плід, у нервових клітинах якого містилося знання безлічі життів — і все це трапилося після батькової смерті.

— Я знаю мого батька так, як знала його мати, — промовила. — До найменших подробиць. Якоюсь мірою я і є моєю матір’ю. У мені всі її спогади до моменту, коли вона випила Воду Життя й ввійшла в транс переселення душ.

— Ваш брат пояснив мені дещо з цього.

— Він? Чому?

— Я просив.

— Навіщо?

— Ментат потребує даних.

— Ох, — вона глянула вниз на плоскогір’я Оборонної Стіни — шпичасте каміння, прірви й ущелини.

Він побачив, куди вона дивиться, і сказав:

— Там, унизу, дуже відкрите місце.

— А все-таки там легко сховатися, — відповіла вона. Відтак глянула на нього. — Нагадує мені людський мозок з усіма його криївками.

— Аххх, — промовив він.

— Аххх? Що означає це «аххх»? — Вона зненацька розлютилася, хоча причина цього гніву вислизала від неї самої.

— Ви хотіли б знати, що приховує мій мозок, — відповів він. То було твердження, а не запитання.

— Звідки знаєш, чи я ще не вивчила тебе, удавшись до ясновидіння? — спитала вона.

— Вам це вдалося? — зі щирою цікавістю здивувався він.

— Ні!

— І в сивіл є свої обмеження, — промовив він.

Він повеселів і це притлумило гнів Алії:

— Розважаєшся? Не маєш пошани до моїх сил?

Запитання звучало не дуже переконливо, навіть для її власних вух.

— Шаную ваші віщі знаки, може, більше, ніж ви гадаєте. Я був серед присутніх на вашому Ранковому Ритуалі.

— І що ти там помітив?

— У вас великий талант до маніпулювання символами, — промовив він, зосередивши увагу на панелі керування ’топтером. — Можна б сказати, як і належить бене-ґессеритці. Але ви, як і багато інших чаклунок, безпечно поводитеся зі своїми силами.

Вона відчула судому страху й вибухнула:

— Як ти смієш!

— Я смію значно більше, ніж сподівалися мої творці, — відповів він. — Через такий рідкісний факт я й залишаюся з вашим братом.

Алія придивилася до сталевих кульок, що слугували йому очима: не було там людського виразу. Каптур дистикоста приховував лінію його щелепи. Але вуста залишалися твердими. Проглядалися в них велика сила… і рішучість. У його словах відчувалася впевнена міць. «Я смію значно більше…» Так міг би сказати Дункан Айдаго. Невже тлейлаксу витворили цього гхолу краще, ніж самі розраховували? Чи це тільки видимість, частина його умовних рефлексів?

— Поясни мені себе, гхоло, — наказала вона.

— «Пізнай себе» — се ж заповідь твоя? — спитав він.

Вона знову відчула, що він розважається.

— Не грайся зі мною словами, ти… ти, предмет, — промовила вона, відтак торкнулася долонею крис-ножа в піхвах, що висіли на грудях. — Навіщо тебе подарували моєму братові?

— Ваш брат казав мені, що ви спостерігали за прийомом Посла, — відповів він, — тому мали б чути мою відповідь на це його запитання.

— Повтори її ще раз… для мене.

— Моїм призначенням є знищити його.

— Це каже ментат?

— Ви наперед знаєте відповідь, — дорікнув він їй. — Знаєте, що цей подарунок зайвий. Ваш брат і без того прекрасно нищить себе сам.

Вона обмірковувала ці слова, тримаючи долоню на руків’ї ножа. Каверзна відповідь, але його голос був щирим.

— Навіщо ж тоді подарунок? — спитала вона.

— Можливо, тлейлаксу зробили це для власної розваги. Що теж правда, Гільдія просила в них як подарунок саме мене.

— Чому?

— Відповідь та сама.

— У чому полягає моя необачність у поводженні з власними силами?

— А як ви їх використовуєте? — відрізав він.

Його відповідь вразила її, змусивши засумніватись у власних силах. Забравши долоню з ножа, вона запитала:

— Чому ти сказав, що мій брат сам себе нищить?

— Ох, годі, дитино! Де ж ця славетна сила? Невже ви неспроможні поміркувати?

Стримуючи свій гнів, вона відповіла:

— Поміркуй для мене, ментате.

— Гаразд.