— Дивно все це, — прокоментував Стілґар, ні до кого зокрема не звертаючись.

Коли вартовий зачинив двері за Едріком та його свитою, Пол підвівся з дивана.

— Дивно, — повторив Стілґар. На його скроні пульсувала жилка.

Пол пригасив лампи салону й підійшов до вікна, що виходило на кут поміж двома скелями його Твердині. Далеко внизу виблискували вогні, і люди звідси здавалися пігмеями. Це снували робітники, що несли величезні блоки пласталі для ремонту фасаду храму Алії, пошкодженого примхливим вихором піщаної бурі.

— Нерозумно було, Усулю, запрошувати оте створіння в ці кімнати, — промовив Стілґар.

«Усуль, — подумав Пол. — Моє січове ім’я. Стілґар нагадує, що колись він командував мною, що врятував мене в пустелі».

— Навіщо ти це зробив? — спитав Стілґар, упритул підійшовши до Пола.

— Дані, — відповів Пол. — Потребую більше даних.

— Хіба це безпечно — протистояти цій загрозі лише як ментат?

«Добре помічено, — подумав Пол. — Обчислення ментата скінченні. Не можна висловити безмежне, залишаючись у межах будь-якої мови. А все-таки здібності ментата мають свою сферу використання».

Ці думки він і озвучив, провокуючи Стілґара спростувати його аргументи.

— Завжди щось залишається за межами, ззовні, — промовив Стілґар. — Деякі речі найкраще зберігати ззовні.

— Або всередині, — сказав Пол. На мить він змирився зі своїм провидницько-ментатським обмеженням. Ззовні так. І всередині: ось де справжній жах. Як він міг захиститися від себе самого? Вони, безперечно, налаштовували його на самознищення, але цей стан оточували ще приголомшливіші можливості.

Його задуму обірвали чиїсь швидкі кроки. У дверях виросла постать Квізари Корби, освітлена з-за спини блискучою ілюмінацією коридору. Він увійшов так стрімко, наче його вкинула якась невидима сила, і майже відразу зупинився, зіткнувшись із мороком салону. Квізара Корба тримав у долонях цілу жменю котушок шиґаструн. Вони виблискували в коридорному світлі, наче дивовижні крихітні перлини, і згасли, щойно в полі зору з’явилася рука охоронця та зачинила двері.

— Це ви, мілорде? — спитав Корда, вдивляючись у сутінки.

— Що це? — спитав Стілґар.

— Стілґаре?

— Ми обидва тут. Що це?

— Я занепокоєний цим прийомом гільдієра.

— Занепокоєний? — спитав Пол.

— Мілорди, люди кажуть, що ви вшановуєте наших ворогів.

— І це все? — промовив Пол. — Це ті котушки, про які я просив тебе раніше?

Він указав на кільця шиґаструн у долонях Корби.

— Котушки… ох! Так, мілорде. Це все історичне. Переглядатимете тут?

— Я вже їх переглядав. Вони тут для Стілґара.

— Для мене? — спитав Стілґар. Його все сильніше ображало те, що він вважав примхою Пола. Історичне! Стілґар іще раніше шукав Пола, щоб обговорити з ним логістику завоювання Забулона. Йому перешкодила поява Посла Гільдії. А тепер Корба зі своїми історіями!

— Наскільки добре ти знаєш історію? — уголос задумався Пол, придивляючись до темної постаті біля себе.

— Мілорде, я назву кожен світ, де лишень опинявся мій народ у своїй мандрівці. Я знаю обшир Імперії…

— Ти колись вивчав Золотий Вік Землі?

— Землі? Золотий Вік? — Стілґар був роздратований і заінтригований. Чому Пол хотів обговорювати міфи, створені на світанку часів? Думки Стілґара все ще були зайняті даними на тему Забулона — розрахунками штабних ментатів: двісті п’ять атакуючих фрегатів із тридцятьма легіонами, допоміжні підрозділи, пацифікаційні кадри, квізаратські місіонери… продовольче забезпечення (усі цифри він тримав у голові)… меланж… зброя, уніформи, медалі… урни для праху загиблих… кількість спеціалістів: людей для продукування первинних пропагандистських матеріалів, клерків, бухгалтерів… шпигунів… шпигунів за шпигунами…

— Я приніс іще пульс-синхронізаційний пристрій, — ризикнув озватися Корба. Він виразно відчув напруження, що виникло між Полом і Стілґаром, і був ним занепокоєний.

Стілґар похитав головою. Пульс-синхронізатор? Навіщо Полові забаглося використати мнемонічну імпульс-систему до шиґаструнного проектора? Нащо сканувати історію, шукаючи специфічні відомості? Це заняття ментатів! Як зазвичай, Стілґар виявив, що не може позбутися глибокого упередження проти використання проектора й додаткових пристроїв. Ці знаряддя завжди занурювали його в тривожні відчуття, у приголомшливий потік даних, які його розум упорядковував пізніше, виловлюючи інформацію, про яку він раніше навіть не підозрював.

— Володарю, я прийшов із забулонськими розрахунками, — промовив Стілґар.

— На дегідрацію їх! — відрізав Пол, уживаючи грубу фрименську лайку, яка означала: тут є волога, якої жодна людина не торкнеться, не принизивши себе.

— Мілорде!

— Стілґаре, — сказав Пол, — ти конче потребуєш рівноваги, яка може базуватися лише на розуміння довгострокових ефектів. У нас мало відомостей про давні часи, жалюгідний мізер, зоставлений нам батлеріанцями. Корба приніс їх для тебе. Розпочни від Чингісхана.

— Ченгіс… хан? Це хтось із сардаукарів, мілорде?

— О, він жив значно раніше. Убив… десь так із чотири мільйони людей.

— Мусив мати потужну зброю, щоб убити стількох, володарю. Може, лазпромені чи…

— Він не сам їх убивав, Стіле. Убивав так само, як убиваю я: висилаючи свої легіони. Є ще один імператор, на якого я радив би кинути оком, — Гітлер. Той убив більше шести мільйонів. Дуже непогано, як на ті часи.

— Убив… силами своїх легіонів? — спитав Стілґар.

— Так.

— Не надто вражаюча статистика, мілорде.

— Гаразд, Стіле. — Пол глянув на котушки в руках Корби. Корба стояв із ними, наче волів би кинути їх на підлогу та втекти. — Трохи статистики: згідно з доволі помірними оцінками, я вбив шістдесят один мільярд осіб, знелюднив дев’яносто планет, повністю деморалізував п’ятсот інших. Знищив послідовників сорока релігій, що існували від…

— Невірні! — запротестував Корба. — Це все були невірні!

— Ні, — відповів Пол. — Вірні.

— Мій сюзерен зволить жартувати, — тремтячим голосом промовив Корба. — Джигад увів десять тисяч світів у сяйво ясності…

— У темряву, — промовив Пол. — Упродовж сотні поколінь видихуватимемо джигад Муад’Діба. Мені складно уявити, що хтось колись це перевершить.

З його горлянки вирвався хрипкий сміх.

— Що розважило Муад’Діба? — спитав Стілґар.

— Не розважило. Я зненацька побачив імператора Гітлера, який проголошує щось схоже. Без сумніву, він так і зробив.

— Жоден інший правитель не мав такої сили, — доводив Корба. — Хто зважиться кинути вам виклик? Ваші легіони контролюють увесь відомий Усесвіт і…

— Легіони контролюють, — промовив Пол. — Цікаво мені, чи вони це знають?

— Ти контролюєш свої легіони, володарю, — перебив його Стілґар. З тону його голосу ясно випливало: він раптово зрозумів власну позицію в цьому командному ланцюзі й те, що він власноруч керує всією цією армадою.

Налаштувавши Стілґарові думки в бажаному напрямку, Пол звернув усю увагу на Корбу.

— Поклади котушки отут на диван, — сказав він.

Коли Корба це виконав, спитав:

— Як іде прийом, Корбо? Моя сестра тримає все в руках?

— Так, мілорде, — тон голосу Корби був обережним. — А Чані спостерігає через шпигунське вічко. Підозрює, що в оточенні Посла Гільдії можуть бути сардаукари.

— Вона, без сумніву, має рацію, — промовив Пол. — Шакали збираються разом.

— Баннерджі[16], — сказав Стілґар, називаючи ім’я керівника Служби Безпеки Пола, — раніше побоювався, що дехто з них спробує пробратися до приватної частини Твердині.

— І пробралися?

— Ще ні.

— Але в палацових садах певне сум’яття, — озвався Корба.

— Яке сум’яття? — вимогливо спитав Стілґар.

Пол ствердно кивнув.

— Приходять і відходять чужаки, — сказав Корба, — витоптують рослини, шепочуться, — мені доповідали про обурливі висловлювання, які мене стурбували.