Запитання справді спантеличило Стернового, але він вдало викрутився, виголосивши довгий афоризм:

— Жодна розумна людина не ставить під сумнів факту ясновидіння, сір. Пророчі видіння відомі людям від найдавніших часів. Вони спроможні заплутати нас, коли ми найменше цього сподіваємося. На щастя, у нашому Всесвіті є інші сили.

— Могутніші за ясновидіння? — з натиском спитав Пол.

— Якби ясновидіння було єдиною й всесильною силою, сір, воно б самознищилося. Нічого іншого, крім ясновидіння? До чого його можна застосувати, за винятком його власних дегенераційних починань?

— Це типово для людей, — погодився Пол.

— Воно в кращому разі нестабільне, — промовив Едрік, — навіть якщо його не сплутують із галюцинаціями.

— Невже мої видіння — лише галюцинації? — спитав Пол з удаваним сумом у голосі. — Чи ти маєш на увазі, що галюцинують ті, хто мені поклоняється?

Стілґар, відчуваючи зростаюче напруження, на крок підійшов до Пола, зосередивши увагу на гільдієрі, котрий лежав у контейнері.

— Ви перекручуєте мої слова, сір, — запротестував Едрік. У його словах бриніло щось дивне, схоже на погрозу.

«Невже замах? — задумався Пол. — Не посміють! Хіба що, — він глянув на своїх охоронців, — використають для мого усунення сили, які повинні мене охороняти».

— Але ж ти звинувачуєш мене в змові задля витворення із себе бога, — промовив Пол, знизивши голос так, щоб його чули тільки Едрік і Стілґар. — Змові?

— Я, можливо, невдало висловився, мілорде, — сказав Едрік.

— Але знаменно, — відповів Пол. — Цей вислів твердить, що ти сподіваєшся від мене найгіршого.

Едрік вигнув шию й з острахом скосив очі на Пола.

— Люди завжди сподіваються найгіршого від багатих і могутніх, сір. Кажуть, що за цим можна розпізнати аристократа: він проявляє лише ті свої вади, які сприяють його популярності.

Обличчя Стілґара пересмикнулося.

Глянувши на старого фримена, Пол відчув думки й гнів, що тихо, але виразно промовляли в його свідомості: як сміє цей гільдієр казати таке Муад’Дібу?

— Очевидно, ти не жартуєш, — промовив Пол.

— Жартую, сір?

Пол раптом відчув, що в роті йому пересохло. У кімнаті нараз наче побільшало людей, бо повітря, яким він дихає, пройшло через надто вже багато легень. З Едрікового контейнера струменів нестерпний запах меланжу.

— І хто ж мої поплічники в цій змові? — невдовзі спитав він. — Чи ти вважаєш таким Квізарат?

Едрік знизав плечима, сколихнувши оранжевий газ довкола своєї голови. Зі Стілґаром, здається, усе гаразд, хоча фримен продовжував свердлити очима гільдієра.

— Ти натякаєш, що мої місіонери Святого Ордену, геть усі, виголошують хитромудрі брехні? — наполягав Пол.

— Це питання кожної окремої людини й залежить від її власних зацікавленості та щирості, — відповів Едрік.

Стілґар поклав руку на крис-ніж під одягом.

Хитнувши головою, Пол промовив:

— То ти звинувачуєш мене в нещирості?

— Я не певен, чи звинувачення є адекватним словом, сір.

«Цьому створінню не бракує відваги!» — подумав Пол, а вголос сказав:

— Звинувачення це чи ні, але ти твердиш, що я й мої єпископи не кращі за спраглих влади розбійників.

— Спраглих влади, сір? — Едрік знову глянув на Пола. — Влада має тенденцію до ізоляції тих, у кого її надто багато. Правителі з часом втрачають ясне уявлення про дійсність… і падають зі своїх тронів.

— Мілорде, — буркнув Стілґар, — ти страчував людей і за менше!

— Людей — так, — погодився Пол. — Але ж це Посол Гільдії.

— Він звинувачує тебе в безбожному ошуканстві!

— Мене цікавить його спосіб мислення, Стіле. Стримай свій гнів і зоставайся насторожі.

— Як накаже Муад’Діб.

— Поясни мені, Лоцмане, — промовив Пол, — як могли ми підтримувати це гіпотетичне ошуканство на таких величезних відстанях у просторі й часі, не маючи змоги спостерігати за кожним місіонером, щоб дослідити кожен нюанс у кожній квізаратській пріорії та храмі?

— Що для вас час? — спитав Едрік.

Спантеличений, Стілґар насупив брови. «Муад’Діб часто казав, що він проникає зором крізь завісу часу, — міркував він. — Що насправді хоче сказати цей гільдієр?»

— Невже структура такого ошуканства не явила б дірок? — спитав Пол. — Істотні непорозуміння, розколи… сумніви, розкаяння — безумовно, ошуканство не зможе придушити це все.

— Що не зможуть приховати релігія й егоїстичний інтерес, те приховає уряд, — відповів Едрік.

— Ти випробовуєш межі мого терпіння?

— Хіба мої аргументи не мають жодної вартості?

«Невже він домагається, щоб ми його вбили? — спитав себе Пол. — Едрік пропонує себе як жертву?»

— Я віддаю перевагу цинічному погляду, — промовив Пол, перевіряючи свій здогад. — Ти, очевидно, майстер у використанні копійчаних фокусів, двозначностей і мовних вивертів. Для тебе мова є зброєю, якою ти й випробовуєш мій захист.

— Цинічний погляд, — зауважив Едрік, розтягуючи в посмішка рот. — Правителі зазвичай цинічні, коли йдеться про релігію. Релігія — це теж зброя. Що вже казати про релігію, котра поріднилася з владою?

Пол відчув, як усе його єство завмерло, закликаючи до найвищої обережності. До кого промовляв Едрік? Диявольськи спритні слова, насичені маніпулятивними техніками: удавана добродушність, безмовна атмосфера спільної таємниці; його поведінка наводила на думку, наче вони з Полом — двоє хитрих софістів, перед якими відкриті широкі горизонти і які розуміють речі, недоступні загалу. З відчуттям шоку Пол усвідомив, що не він був головною ціллю цієї риторики. Це нещастя, яке відвідало двір, промовляло переважно до інших: до Стілґара, охоронців… можливо, навіть до здоровенного ад’ютанта.

— Релігійна мáна[15] була мені нав’язана, — сказав Пол. — Я її не домагався.

А сам подумав: «Гаразд! Нехай цей рибочоловік вважає, що переміг у нашій словесній битві!»

— Чому ж ви не зреклися її, сір? — спитав Едрік.

— Через мою сестру Алію, — відповів Пол, пильно дивлячись на Едріка. — Вона богиня. Дозволь тебе попередити: якщо Алію роздратувати, вона може вбити поглядом.

На вустах Едріка проступила зловтішна посмішка, а за мить її змінив шок.

— Я кажу це надзвичайно серйозно, — промовив Пол, спостерігаючи за шокованим Послом. Стілґар схвально кивнув.

Позбавленим виразу голосом Едрік сказав:

— Ви знищили мою повагу до вас, сір. Таким, без сумніву, і був ваш намір.

— Не будь надто певним, що знаєш мої наміри, — відповів Пол і дав Стілґарові знак, що аудієнція закінчена.

На Стілґарів питальний жест, чи слід потайки вбити Едріка, Пол зробив заперечливий знак рукою. А щоб Стілґарові не заманулося проявити ініціативу, він посилив наказ до імперативного рівня.

Скителі, Едріків ад’ютант, підійшов до заднього кута контейнера й штовхнув його в напрямку дверей. Опинившись навпроти Пола, він зупинився, глянув своїм насмішкуватим поглядом і сказав:

— Чи мій владар дозволить мовити слово?

— Так, у чому річ? — спитав Пол, помітивши, що Стілґар підійшов ближче, реагуючи на можливу загрозу з боку цього чоловіка.

— Дехто каже, — промовив Скителі, — що люди тримаються імператорського правління, бо космос нескінченний. Почуваються самотніми без символу, що їх об’єднує. Для самотніх людей Імператор є певним визначеним місцем. Можуть звернутися до нього й сказати: «Гляньте, ось Він. Він робить нас єдиними». Можливо, релігія слугує тій самій меті, мілорде.

Скителі чемно схилив голову й ліктем дав Едріковому контейнеру чергового штурхана. Так вони й вийшли із салону, Едрік покоївся у своєму контейнері із заплющеними очима. Стерновий мав виснажений вигляд, неначе вся його нервова енергія вичерпалася.

Пол дивився, як Скителі човгав ногами, і обмірковував його слова. «Своєрідний цей чоловік», — подумав він. Поки Скителі говорив, здавалося, що це не одна людина, а кілька — так, наче його генетичний спадок належав кільком особистостям.