З південного сходу віяв вітер, а радше незначні залишки вітру, втишеного Оборонною Стіною, яка високо здіймалася в цьому північному краю. Її обвід оранжево виблискував крізь тонку імлу куряви, підсвіченої пізнім надвечірнім сонцем. Гарячий вітер торкався щік Алії, і вона затужила за піском, за безпекою відкритих просторів.

Залишки сьогоднішнього натовпу почали спускатися широкими, зробленими із зеленого каменю сходами до нижчого портика. Ішли поодинці й групками, кілька затрималося, щоб глянути на сувеніри та святі амулети на розкладках вуличних крамарів, дехто радився з тими дрібними ворожбитами, які ще зоставалися. Прочани, прохачі-супліканти, міщухи, фримени, крамарі, котрі позамикали свої ятки, — усі вони творили довгу безладну вервечку, яка тяглася обсадженою пальмами алеєю до центру міста.

Очі Алії вибирали з натовпу фрименів, помічаючи застиглий вираз забобонного страху на їхніх обличчях, напівдикунську звичку триматися осторонь інших. Вони були її силою, а водночас загрожували їй. Фримени все ще ловили величезних хробаків для їзди, розваги й жертвоприношень. Не терпіли чужосвітських прочан, насилу витримували городян із грабенів та суходолів, ненавиділи цинізм, який бачили на обличчях вуличних крамарів. Ніхто не зачіпався з диким фрименом навіть у такому натовпі, що юрмився у Святилищі Алії. На Святому Майдані не було жодних ножів, але тіла знаходили… пізніше.

Розходячись, натовп здіймав куряву. До ніздрів Алії долинув запах кременю, викликавши черговий напад туги за відкритими бледами. Вона усвідомила, що її відчуття минулого загострилося після появи гхоли. Скільки було радощів за тих нескутих днів, перш ніж її брат сів на трон, скільки було часу для жартів, для дрібниць, часу для втіхи з холодного ранку чи заходу сонця… часу… часу… часу… Навіть небезпека була тоді доброю — чиста небезпека з відомих джерел. Не треба було продиратися до меж ясновидіння, дивитися крізь щільні запони на бентежні проблиски майбутнього.

Добре висловили це дикі фримени: «Чотири є речі, яких неможливо приховати, — кохання, дим, вогненний стовп і людина, що йде відкритим бледом».

З раптовим відчуттям відрази Алія зійшла з помосту в затінок Святилища, пройшла вздовж балкона, який вів до сяючої опалесцентним блиском Пророчої Зали. Пісок на плитах скрипів їй під ногами. Прохачі завжди наносять піску до Святих Кімнат! Не зважаючи на слуг, охоронців, послушників, уусюдисущих жерців-сикофантів Квізарату, вона заглибилась у спіральний коридор, що звивався до її особистих кімнат. Там, серед канап, ворсистих килимів, наметових завіс і пам’яток із пустелі, вона відіслала фрименських амазонок, яких Стілґар призначив її особистими охоронницями. Радше сторожовими псами! Відходячи, ті бурчали й опиралися, але боялися її більше, ніж Стілґара. Залишившись на самоті, зняла із себе все, залишивши тільки повішений на шиї крис-ніж у піхвах, а тоді кинула одіж на підлогу й пішла у ванну.

Знала, що він близько, — туманна постать чоловіка, якого відчувала у своєму майбутньому, але не бачила його. Її дратувало, що жодна провидча сила не могла зробити цю постать тілесною. Відчувала його лише несподівано, на мить, коли читала життя інших. Або ж натикалася на його тінь у самотній напівтемряві, де її невинність лучилася із жагою. Він ховався десь за неусталеним обрієм, і вона відчувала, що коли понад силу напружить свої здібності, зуміє його побачити. Він був там, безперервно штурмуючи її свідомість: шалений, небезпечний, аморальний.

У ванні її огорнуло вологе й тепле повітря. Ось звичка, якої вона навчилася від сутностей у пам’яті — незліченних Превелебних Матерів, нанизаних на її свідомість, як перли у сяючому намисті. Вода, тепла вода в заповненій ванні прийняла її тіло, коли вона прослизнула всередину. Воду оточували зелені плиточки з фігурками червоних риб. У цьому приміщенні було стільки води, що старі фримени обурилися б, довідавшись, що вся ота вода призначена лише для миття людської плоті.

Він близько…

Вона подумала, що це її хіть бореться з цнотливістю. Її плоть прагнула коханця. Секс не мав жодної таємничості для Превелебної Матері, котра керує січовими оргіями. Інші її свідомості, що пізнали тау, могли задовольнити її цікавість аж до найменших дрібниць. Це відчуття близькості було лише плотською забаганкою. Тіло шукало іншого тіла.

Потреба дій переборола викликану теплою водою сонливість.

Зненацька Алія вистрибнула з купелі та пішла, як була, мокра й гола, до тренувальної кімнати, що примикала до її спальні. Кімната, простора й світла, містила розмаїті хитромудрі пристосування, що допомагали адептці Бене Ґессерит налаштовуватися на повну фізичну та духовну готовність. Мнемонічні підсилювачі, цифрові млинки з Ікса, призначені для збільшення сили та чутливості пальців рук і ніг, синтезатори запахів, тактильні сенсибілізатори, поля температурного градієнта, зрадосхеми, що не дають усталитися непотрібним звичкам, які можна виявити, тренажери альфа-ритму, кліпсинхронізатори, щоб удосконалити сприйняття світла, темряви й кольорів спектра.

На одній зі стін її власною рукою була написана десятисантиметровими літерами й мнемонічною фарбою ключова пам’ятка з бене-ґессеритського «Кредо»: «До нас усі методи навчання спотворювалися інстинктом. Ми навчилися навчатися. До нас інстинкт, що гнав уперед науковців, мав обмежений обшир уваги — часто не довше одного життя. Їм були недоступні проекти тривалістю в п’ятдесят чи більше поколінь. Їхня свідомість не містила концепції тотального тренування м’язів і нервів».

Увійшовши в тренувальну кімнату, Алія піймала власне відображення, тисячократно помножене кришталевими призмами фехтувального дзеркала, що погойдувалося в центрі цільового манекена. Побачила довгу шпагу, яка чекала на підпорці навпроти пристрою, і подумала: «Так! Працюватиму до знемоги — висушу тіло й очищу розум».

Шпага добре лягла в руку. Вона вийняла крис-ніж із піхов на грудях, узяла його в ліву руку, кінчиком шпаги вдарила по кнопці активації. Увімкнене поле щита цільового пристрою почало розростатися, повільно й твердо відпихаючи її зброю.

Призми блищали. Пристрій пересунувся вліво.

Алія повела за ним кінчиком довгої шпаги; інколи вона навіть думала, що пристрій ось-ось оживе. Але це були лише сервомотори й складні ланцюги рефлекторів, запроектовані так, щоб відволікти її погляд від небезпеки, заплутати й тим самим навчити. Це був інструмент, що віддзеркалював її реакції, анти-я, котре рухалося, як вона, балансуючи світлом на призмах, пересуваючи ціль, відповідаючи своїм уколом на її укол.

З призм назустріч їй нараз вдарило багато клинків, але справжнім був лише один. Вона відбила удар справжнього клинка, ковзнула шпагою за щит пристрою, торкнувшись цілі. Ожив світловий маркер: він був червоний і яскраво мерехтів серед призм… щоб сильніше відволікати увагу.

Манекен знову атакував, рухаючись зі швидкістю одної поділки — тепер трохи швидше, ніж раніше.

Вона відбила удар і, забувши про обережність, пересунулася до небезпечної зони. Здобула очко, скориставшись крис-ножем.

З призм засвітили два вогники.

Пристрій знову збільшив швидкість, під’їхавши на своїх роликах уперед, притягнутий, наче магнітом, рухами її тіла й кінчиком її клинка.

Атака-парад[14]-контрудар.

Атака-парад-контрудар…

Тепер світили вже чотири вогники, а пристрій ставав усе небезпечнішим, з кожним вогником рухаючись усе швидше, утворюючи все більше зон дезорієнтації.

П’ять вогників.

На її голій шкірі блищав піт. Зараз вона існувала у всесвіті, виміри якого були накреслені грізним вістрям: ціль, босі стопи на підлозі тренувальної кімнати, відчуття / нерви / м’язи / рух проти руху.

Атака-парад-контрудар.

Шість вогників… сім.

Вісім!

Вона ніколи раніше не ризикувала з «вісімкою».

У глибині її свідомості наростало почуття тривоги, вимагаючи припинити це шаленство. Пристрій, що складався з призм і цілі, не міг мислити, щадити чи жаліти когось. Та й клинком він обладнаний справжнім. Заміна його чимось безпечнішим позбавила б це тренування сенсу. Це атакуюче вістря може поранити й убити. Але найкращі фехтувальники Імперії припиняли тренування, коли засвічувався сьомий вогник.