— Очищений розум, — промовив Пол. — Як може очищений розум віддати себе нам у неволю?

— Неволю, мілорде? Очищений розум вирішує, перебуваючи в оточенні невідомих величин і без знання причин і наслідків. Хіба це неволя?

Пол насупився. Це було дзен-сунітське висловлювання: загадкове, влучне, повністю занурене у віру, яка заперечувала об’єктивність будь-якої розумової діяльності. Без знання причин і наслідків? Такі думки шокували. Невідомих величин? Кожне рішення, навіть і ясновидче, містить невідомі величини.

— І все ж таки чи ти вважав би за краще, якби ми називали тебе Дунканом Айдаго? — спитав Пол.

— Ми живемо завдяки відмінностям, мілорде. Виберіть ім’я для мене.

— Нехай тоді твоїм ім’ям зостається тлейлаксанське. Гайт — це ім’я, що схиляє до обережності.

Гайт схилився й відійшов на крок назад.

Алія здивувалась: «Як він довідався, що розмову закінчено? Я знала це, бо знаю мого брата. Але ж там не було жодного знаку, який міг би прочитати чужий. Невже це знав Дункан Айдаго в ньому?»

Пол повернувся до Посла й сказав:

— Для вашого посольства було відведено приміщення. Нашим бажанням є якомога швидше приватно проконсультуватися з вами. Ми пошлемо за вами. Дозвольте вас поінформувати, перш ніж почуєте це з невідповідного джерела, що Превелебну Матір Сестринства, Ґая Єлену Могіям, було усунуто з гайлайнера, яким ви прилетіли. Це було зроблено за нашим наказом. Її присутність на вашому кораблі буде однією з тем наших переговорів.

Помахом лівої руки Пол відіслав посланця.

— Гайте, — сказав Пол, — залишися тут.

Обслуга Посла віддалилася, тягнучи на буксирі контейнер. Едрік перетворився на оранжевий силует в оранжевому газі — очі, рот, плавний помах кінцівками.

Пол дивився їм услід, аж поки масивні двері не зачинилися за останнім гільдієром.

«Ось я й зробив це, — думав Пол. — Я прийняв гхолу». Без сумніву, тлейлаксанське творіння було наживкою. Дуже ймовірно, що таку ж роль відіграла ця стара відьма, Превелебна Матір. Але це був час Таро, що його він передбачив в одному зі своїх найперших видінь. Кляте Таро! Воно каламутило води Часу, аж доки ясновидець насилу міг розгледіти майбутнє на годину вперед. «Чимало риб заковтнуло наживку й урятувалося», — нагадав він собі. А Таро працювало і на нього, так само як і проти нього. Того, чого не бачив він, інші теж можуть не побачити.

Гхола стояв, повернувши голову вбік, і чекав.

Стілґар, ідучи сходами, затулив собою гхолу від погляду Пола й промовив чакобса — мисливською мовою їхнього січового минулого:

— Це створіння в контейнері довело мене до дрожі, володарю, але цей дарунок! Відішли його геть!

Тією ж мовою Пол відповів:

— Я не можу.

— Айдаго помер, — наполягав Стілґар. — Це не Айдаго. Дозволь мені взяти його воду для племені.

— Гхола — це моя проблема, Стіле. Твоя проблема — наш в’язень. Я хочу, щоб Превелебну Матір якомога пильніше охороняли люди, яких я натренував протистояти підступам Голосу.

— Мені це не подобається, володарю.

— Я стерегтимуся, Стіле. Дивися, щоб і ти теж був обережним.

— Гаразд, володарю, — Стілґар зійшов зі сходів на підлогу зали, пройшов поруч із Гайтом, понюхав його й вийшов.

«Зло розпізнається за запахом», — подумав Пол. Стілґар здійняв зелено-білий стяг Атрідів над дюжиною світів, але зостався забобонним фрименом, непідвладним жодним філософським тонкощам.

Пол вивчав дарунок.

— Дункане, Дункане… — прошепотів він, — що вони з тобою зробили?

— Дали мені життя, мілорде, — відповів Гайт.

— Але навіщо вони навчили тебе й передали нам? — спитав Пол.

Гайт стиснув губи, а потім сказав:

— Щоб я вас знищив.

Відвертість цієї фрази вразила Пола. Але як іще міг відповісти дзен-сунітський ментат? Навіть бувши гхолою, ментат не міг казати нічого, крім правди, тим паче ментат із внутрішнім спокоєм дзен-суніта. То був людський комп’ютер, розум і нервова система, пристосовані до виконання завдань, які колись давно давали ненависним машинам. А те, що він заодно ще й дзен-суніт, гарантувало подвійну чесність… якщо тільки тлейлаксу не вбудували в цю плоть чогось іще дивнішого.

Чому, наприклад, у нього механічні очі? Тлейлаксу вихвалялися механічними очима свого виробництва, запевняючи, що вони перевершують оригінал. Дивно лише, що самі вони їх не використовують.

Пол глянув на шпигунське вічко Алії. Він прагнув її присутності та порад, адже ці поради не були б затуманені почуттям відповідальності й обов’язку.

Він іще раз подивився на гхолу. Такий подарунок не жарт. Чесний у найнебезпечніших запитаннях.

«Я знаю, що це спрямована проти мене зброя, — подумав Пол, — але це нічого не змінює».

— Що я маю робити, аби захиститися від тебе? — спитав він. Це була пряма мова, без імператорського «ми»: просто запитання, яким він міг би заморочити давнього Дункана Айдаго.

— Відішліть мене геть, мілорде.

Пол заперечно похитав головою.

— Як ти мене знищиш?

Гайт глянув на вартових, які після відходу Стілґара пересунулися ближче до Пола. Обернувся, обвів залу поглядом, перевів свої металеві очі на Пола, кивнув.

— Це місце, де людина віддаляється від інших людей. І воно свідчить про таку потугу, яку можна споглядати, лише пам’ятаючи про скінченність усіх речей. Чи мій пан здобув це становище завдяки своїм талантам провидця?

Пол забарабанив пальцями по підлокітниках трону. Ментат шукав даних, але запитання його стривожило.

— Я здобув це становище завдяки сильним рішенням… які не завжди випливали з інших моїх… здібностей.

— Сильні рішення… — промовив Гайт. — Це гартує людське життя. Але, нагріваючи шляхетний метал і даючи йому повільно остигати, без занурення в холодну воду, його можуть зробити м’яким.

— Ти хочеш замилити мені очі дзен-сунітським лепетом? — спитав Пол.

— Дзен-суніти знають інші шляхи дослідження, ніж замилювання очей.

Пол провів язиком по губах, глибоко вдихнув і привів свої думки до притаманної ментатам рівноваги. Довкола нього кружляли заперечні відповіді. Ніхто не сподівався, що він бігцем мчатиме за гхолою, занедбавши інші обов’язки. Ні, це не так. Чому він ментат-дзен-суніт? Філософія… слова… споглядання… внутрішній пошук… Йому також бракувало вихідних даних.

— Потребуємо більше даних, — пробурмотів він.

— Потрібні ментатові факти не можна намести мітелочкою, як ото мимоволі збирають пилок на одязі, коли проходять через квітуче поле, — сказав Гайт. — Пилок слід уважно збирати й аналізувати під багаторазовим збільшенням.

— Мусиш навчити мене дзен-сунітської риторики, — промовив Пол.

Металеві очі Гайта на мить сяйнули в його бік, а тоді він промовив:

— Мілорде, так, можливо, і було задумано.

«Притупити мою волю словами й ідеями?» — спитав себе Пол.

— Ідей найбільше слід боятися, коли вони стають діями, — сказав він уголос.

— Відішліть мене від себе, сір, — озвався Гайт голосом Дункана Айдаго, який непокоївся за свого «юного пана».

Пол відчув, що потрапив у пастку цього голосу. Не міг відіслати його від себе, навіть коли це був голос гхоли.

— Залишишся, — сказав він, — і ми обоє будемо обережними.

Гайт уклонився, скоряючись.

Пол глянув на шпигунське вічко, благаючи очима, щоб Алія взяла дарунок у свої руки та витягла з нього всі таємниці. Гхоли були примарами, якими лякали дітей. Ніколи не думав, що познайомиться з одним із них. Щоб його збагнути, мусив вивищитися над співчуттям… і не був певен, що зможе це зробити. Дункан… Дункан… Чи була хоча б часточка Айдаго в цій скроєній до ладу плоті? Та й не плоть це насправді… це саван у формі тіла. Айдаго вічно лежатиме мертвим на долівці Арракінської печери. З металевих очей дивився його привид. У цій воскреслій плоті поруч жили дві істоти, і одна з них була загрозливою, ховаючи свою силу та справжню суть за єдиною й неповторною зовнішністю.