Це був Дункан.

Алія здригнулася. Існувало лише одне пояснення: це був тлейлаксанський гхола, реконструйований із мертвої плоті оригіналу. Оригінал загинув, рятуючи Пола. Це лише витвір аксолотлевих резервуарів.

Гхола крокував, високо, по-півнячому підіймаючи ноги, з настороженістю майстра-мечника. Коли контейнер із Послом завмер за десять кроків від помосту, він різко зупинився.

За методикою Бене Ґессерит, якої вона не могла позбутися, Алія відчула неспокій Пола. Він більше не дивився на постать зі свого минулого. Проте, і не дивлячись, бачив його усім своїм єством. М’язи Пола були напружені так, наче він переборював опір. Кивнувши Послові Гільдії, він промовив:

— Мені сказали, що ваше ім’я — Едрік. Вітаємо вас у нашому дворі в надії, що ця зустріч принесе нам нове взаєморозуміння.

Перш ніж глянути на Пола, Стерновий по-сибаритськи розлігся у своєму оранжевому газі й укинув до рота меланжеву капсулу. Крихітний транслятор, який крутився довкола контейнера з гільдієром, відтворив звуки кашлю, а відтак і тріскучий байдужий голос:

— Схиляюся перед моїм Імператором. Я хотів би вручити йому мої вірчі грамоти, а ще — скромний дарунок.

Службовець передав сувій Стілґару, той прочитав його, насупившись, тоді кивнув Полу. Обидва, Стілґар і Пол, повернулися до гхоли, котрий терпляче стояв унизу під помостом.

— Мій Імператор воістину розпізнав дарунок, — промовив Едрік.

— Ми раді прийняти ваші вірчі грамоти, — сказав Пол. — Поясніть нам значення дарунка.

Едрік перевернувся в контейнері, зосередивши увагу на гхолі.

— Цього чоловіка звати Гайтом, — він побуквено вимовив ім’я. — Згідно з нашими дослідженнями, у нього дуже незвична історія. Був убитий тут, на Арракісі… жахлива рана голови, що потребувало багатьох місяців регенерації. Тіло продано Бене Тлейлакс як тіло майстра-мечника, адепта Школи Ґіназ. Дійшло до нашого відома, що це мусить бути Дункан Айдаго, довірений оборонець вашої родини. Ми придбали його як подарунок, гідний Імператора. — Едрік глянув на Пола: — Хіба це не Айдаго, сір?

Самоконтроль і обережність стримали голос Пола:

— У нього є деякі ознаки Айдаго.

«Невже Пол бачить щось таке, чого не бачу я? — дивувалася Алія. — Ні! Це Дункан!»

Чоловік на ім’я Гайт стояв спокійно, металеві очі дивилися перед собою, тіло було розслаблене. Жодним знаком не показував свого розуміння, що це він є предметом обговорення.

— Згідно з нашими найточнішими відомостями, це Айдаго, — сказав Едрік.

— Тепер він зветься Гайтом, — промовив Пол. — Цікаве ім’я[12].

— Сір, невідомо, як або чому тлейлаксу дають імена, — відповів Едрік. — Але імена можна змінювати. Тлейлаксанське ім’я неважливе.

«Це тлейлаксанська річ, — думав Пол. — У цьому й проблема».

Бене Тлейлакс не надто переймалися природою речей. Добро й зло мали в їхній філософії дивні значення. То що ж вони вбудували в плоть Айдаго — із заміром чи задля примхи?

Пол глянув на Стілґара, зауваживши забобонний острах фримена. Схоже, що фрименській гвардії передалося відлуння цього почуття. Напевне, Стілґар зараз розмірковує про непотребні звичаї гільдієрів, тлейлаксу й гхол.

Повернувшись до гхоли, Пол спитав:

— Гайт — це єдине твоє ім’я?

На темному обличчі гхоли з’явилася спокійна усмішка. Металеві очі піднялися, сфокусувалися на Полові, але їхній погляд зоставався механічним:

— Так мене називають, мілорде: Гайт.

Алія затремтіла у своєму темному шпигунському закутку. Це був голос Айдаго, тембр звуку цілком відповідав тому, що був записаний у кожній клітинці її тіла.

— Чи буде приємно мілордові, — додав гхола, — якщо я скажу, що його голос приносить мені задоволення? Бене Тлейлакс кажуть, що це свідчення того, що я вже чув цей голос… раніше.

— Але ти не знаєш цього напевне, — промовив Пол.

— Я нічого не знаю напевне про моє минуле, мілорде. Мені було пояснено, що я не можу нічого згадати про моє колишнє життя. Усе, що в мене зосталося від минулого, — це схеми, вбудовані в гени. Існують, однак, ніші, до яких можуть припасуватися колись знайомі речі. Голоси, місця, їжа, обличчя, звуки, дії — меч у моїй руці, панель керування ’топтером.

Відмітивши, як пильно гільдієр дивиться на цей обмін фразами, Пол спитав:

— Ти розумієш, що тебе подарували?

— Це було мені пояснено, мілорде.

Пол відкинувся назад, спершись руками об підлокітники трону.

«Хіба я щось заборгував тілу Дункана? — питав він себе. — Цей чоловік помер, рятуючи моє життя. Але ж це не Айдаго, це гхола».

А все-таки були це тіло й розум, що навчили Пола літати на ’топтері так, наче на власних крилах. Пол знав, що він не міг би орудувати мечем без суворого вишколу, який дав йому Айдаго. Гхола. Тіло, багато вражень від якого можуть виявитися фальшивими, стосовно якого легко помилитися. Старі асоціації зберігатимуться. Дункан Айдаго. Це не стільки маска, яку носив гхола, скільки вільний одяг, що мав би приховувати особистість. На вигляд ця особистість відрізнялася від того, що тлейлаксу в ній приховали.

— Як ти можеш служити нам? — спитав Пол.

— Згідно з побажаннями мілорда та моїми можливостями.

Алія, заглядаючи зі свого потаємного сховку, була зворушена аурою сором’язливості, що витала довкола гхоли. Вона не помітила жодного фальшу. Цей новий Дункан Айдаго аж світився абсолютною невинністю. Оригінал був дитям цього світу, небезгрішним паливодою. Але це тіло було очищеним від усього такого. Вийшла чиста дошка, на якій тлейлаксу написали… що саме?

Вона відчувала приховані загрози в цьому подарунку. Це була тлейлаксанська річ. Тлейлаксу завжди проявляли небезпечну відсутність моральних застережень. Їхніми діями могла керувати необмежена цікавість. Вони хвалилися, що з відповідної людської сировини могли зробити що завгодно — як демонів, так і святих. Продавали ментатів-убивць. Створили вбивцю-лікаря, подолавши при цьому кондиціонування Сукської школи, яке позбавляє людину здатності відбирати чуже життя. До числа їхніх витворів входили щонайдогідливіші слуги, піддатливі сексуальні іграшки для будь-яких забаганок, солдати, генерали, філософи, а за потреби — навіть моралісти.

Пол ворухнувся й глянув на Едріка:

— Чого навчений цей дарунок? — спитав він.

— Якщо мілорд буде ласкавий, — відповів Едрік, — тлейлаксу для власної розваги витренували цього гхолу як ментата й дзен-сунітського філософа. Так вони хотіли підсилити його таланти мечника.

— Вони досягли успіху?

— Не знаю, мілорде.

Пол зважував відповідь. Правдочуття казало йому: Едрік щиро вірить, що гхола — Айдаго. Але було ще щось. Води Часу, крізь які рухався цей Стерновий-провидець, натякали на загрози, не розкриваючи їх. Гайт. Тлейлаксанське ім’я натякало на небезпеку. Пол відчув спокусу відмовитися від подарунка. Але навіть будучи під впливом спокуси, він знав, що вибере інший шлях. Дім Атрідів має зобов’язання перед цим тілом — факт, добре відомий ворогові.

— Дзен-сунітський філософ, — задумався Пол, іще раз поглянувши на гхолу. — Ти дослідив свою роль і мотиви?

— Я зі смиренністю сприймаю свою службу, сір. Я очищений розум, звільнений від імперативів мого людського минулого.

— Ти волів би, щоб ми називали тебе Гайтом чи Дунканом Айдаго?

— Мілорд може називати мене, як забажає, бо я не є іменем.

— Але тобі подобається ім’я «Дункан Айдаго»?

— Гадаю, що таким було моє ім’я, сір. Воно личить мені. Але… це викликає дивні відчуття. На мою думку, кожне ім’я несе в собі стільки ж неприємного, скільки й приємного.

— А що приносить тобі найбільше задоволення? — спитав Пол.

Гхола несподівано засміявся, відповідаючи:

— Знаходити в інших знаки, які розкривають моє колишнє «я».

— І ти бачиш тут такі знаки?

— О, так, мілорде. Ваш помічник Стілґар вагається між підозрою та захопленням. Він був другом мене колишнього, але це тіло гхоли відштовхує його. Ви, мілорде, захоплювалися тим, ким я був колись… і ви йому довіряли.