— Добре.
Дівчата, які прямували до павільйону, помітили мене, і тепер махали руками і гукали. Я помахала їм у відповідь і сказала Томмі:
— Я краще піду. Поговоримо про це якось іще.
Але Томмі знехтував мої слова.
— Є ще дещо, — продовжив він. — Вона сказала мені таке, чого я не можу збагнути. Я збирався тебе про це запитати. Вона сказала, що нас навчають недостатньо — якось так.
— Навчають недостатньо? Тобто вона думає, що ми повинні вчитися ще старанніше?
— Ні, не думаю, що вона мала на увазі це. Розумієш, вона говорила про нас. Про те, що трапиться з нами котрогось дня. Виїмки і все таке.
— Але ж нас цього вчили, — сказала я. — Цікаво, що це вона мала на увазі. Невже вона думає, що від нас щось приховують?
Томмі на якусь мить замислився, тоді похитав головою.
— Не думаю, що йшлося про це. Вона просто вважає, що нам пояснювали недостатньо. Сказала, що й сама не дуже хотіла б нам про це розповідати.
— Про що саме?
— Сам не знаю. Може, я все неправильно зрозумів, Кет, не знаю. Мабуть, вона мала на увазі щось цілковито інше, щось про мою недостатню схильність до творчості. Я не зовсім усе це розумію.
Томмі дивився на мене так, ніби сподівався на мою відповідь.
Я на кілька секунд замислилась, а тоді мовила:
— Томмі, ну ж бо ще раз пригадай. Ти сказав, що вона розізлилась…
— Принаймні так мені здалося. Вона мовчала, але аж трусилась уся.
— Ну добре. Скажімо, вона була зла. А про всі ці речі вона почала говорити після того, як розізлилась? Про те, що нам недостатньо розповідають про виїмки і все інше?
— Здається, так…
— Ну ж бо, Томмі, думай. Чому вона про це заговорила? Вона говорить про тебе і про те, що ти не творчий. Тоді раптом починає закидати щось на іншу тему. Який зв’язок? Чому вона приплела виїмки? Як вони пов’язані з тим, що ти — не творчий?
— Не знаю. Гадаю, мусить бути якась причина. Може, одне нагадало їй про друге. Кет, ти тепер і сама через це розпалилась.
Я засміялась, тому що він був правий: я супилася, цілковито заплутавшись у думках. Насправді мій розум рухався в різних напрямках одночасно. Розповідь Томмі про розмову з міс Люсі дещо мені нагадала — можливо, навіть цілий ланцюжок обставин, дрібних випадків із минулого, пов’язаних із міс Люсі, які мене збентежили.
— Просто… — я замовкла і зітхнула. — Не можу все це як слід сформулювати, навіть для себе самої. Але те, що ти кажеш, перегукується з іншими бентежними обставинами. Я весь час про них думаю. Наприклад — навіщо Мадам приходить і забирає наші найкращі картини. Для чого саме вона це робить?
— Вона відбирає їх до Галереї.
— Але що це за галерея? Вона весь час приходить і відбирає наші найкращі роботи. На цю мить у неї вже, мабуть, цілі скирти цих робіт. Я запитала якось міс Джеральдін, як довго Мадам цим займається, і вона відповіла, що з часу існування Гейлшема. Що це за галерея? Навіщо їй потрібна галерея з нашими виробами?
— Може, вона їх продає. Там, назовні, продають геть усе.
Я похитала головою.
— Не може бути. Це якось пов’язано з тим, що тобі сказала міс Люсі. Про нас, про те, як одного дня нас почнуть піддавати виїмкам. Не знаю, чому, але з певного часу мене переслідує відчуття, що все це пов’язано між собою, хоча я й не розумію, яким чином. Мені вже час іти, Томмі. Давай поки що не будемо нікому розповідати про нашу розмову.
— Не будемо. І не кажи нікому про міс Люсі.
— Але ти розповіси мені, якщо вона тобі казатиме щось таке?
Томмі кивнув, тоді знову роззирнувся навколо.
— Краще тобі вже піти, Кет, ти права. Хтось може нас почути.
Ми виростали з думками про Галерею. Її згадували так, ніби вона існувала насправді, хоча ніхто з нас точно цього не знав. Не сумніваюся, що мій випадок був типовим: ніхто не міг би пригадати, коли вперше почув про Галерею. Звичайно, вихователі нам про неї не розповідали: вони ніколи не згадували її, оскільки існувало неписане правило, що цієї теми в їхній присутності торкатись не можна.
Тепер мені здається, що це знання передавали із покоління в покоління учні Гейлшема. Пам’ятаю день, коли я мала всього п’ять чи шість років і сиділа за низьким столиком поруч з Амандою К., а наші руки були липкі від глини для ліплення. Не пригадую, хто ще з дітей був із нами і хто з вихователів за нами наглядав. Все, що пам’ятаю — це як Аманда К. (старша від мене на рік) поглянула на те, що я виліпила, і вигукнула:
— Це дуже-дуже гарно, Кеті! Так гарно! Впевнена, це потрапить до Галереї!
На ту мить я вже мусила знати про Галерею, тому що пам’ятаю відчуття захоплення і гордості від її слів. А наступної миті я подумала: «Це сміховинно. Ніхто з нас ще не може потрапити до Галереї».
Стаючи старшими, ми і далі розмовляли про Галерею. Якщо хотілось похвалити чиюсь роботу, ти казав: «Це підійшло б для Галереї». А після того, як ми навчились іронії, щоразу натрапляючи на жалюгідний і невправно виконаний виріб, ми казали: «О так! Цю штуку треба негайно відправляти до Галереї!».
Але чи вірили ми в Галерею насправді? Сьогодні я вже не впевнена. Як я вже казала, ми ніколи не згадували про неї при вихователях, і тепер, озираючись назад, мені видається, що це правило ми встановили собі самі — так же суворо, як і все, чого вимагали вихователі. Ось як той випадок, який я пригадую, — нам було тоді років одинадцять. Сонячного зимового ранку ми були в класі № 7. Щойно закінчився урок містера Роджера, і дехто з нас залишився, щоб із ним побазікати. Ми сиділи на партах, і я точно не пам’ятаю, яка була тема розмови, але містер Роджер, як завжди, знову і знову змушував нас реготати. Тоді Керол Г., давлячись сміхом, мовила:
— Та це можна навіть до Галереї подати!
Вона тут же прикрила долонею рот, проказавши «ой-ой», і атмосфера залишилась невимушеною. Але всім було відомо — і містерові Роджеру зокрема, — що вона допустила помилку. Катастрофи не сталось: це було приблизно так само, якби хтось із нас вимовив погане слово або назвав при вихователеві його прізвисько. Містер Роджер усміхнувся поблажливо, наче кажучи: «Не страшно, ми вдамо, ніби ти цього не казала», — і ми продовжували як раніше.
Якщо Галерея залишалась для нас непевною цариною, то поява Мадам двічі, іноді — три або чотири рази на рік для відбору наших найкращих робіт була безсумнівним фактом. Ми називали її «Мадам», тому що вона була француженка чи бельгійка (щодо цього ми постійно сперечались), але й вихователі називали її саме так. Це була висока худа жінка з короткою стрижкою, імовірно, досі ще досить молода, хоча в той час ми про неї в такий спосіб не думали. Вона завжди мала на собі строгий сірий костюм і, на відміну від садівників або водіїв, які привозили провізію, на відміну від фактично будь-кого із зовнішнього світу, вона з нами не розмовляла і тримала від себе на відстані своїм крижаним поглядом. Багато років ми вважали її «зарозумілою», але якось, певного вечора, коли нам було по вісім, Рут висловила іншу теорію.
— Вона нас боїться, — заявила Рут.
Ми лежали в нашій спальні, у темряві. У молодших класах в одній спальні нас було п’ятнадцятеро, тому ми не провадили довгих інтимних бесід, як робили згодом, у старших класах. Але ліжка більшості дівчат, які становили нашу «групу», на ту мить вже були зсунуті докупи, і ми вже починали призвичаюватись до звички розмовляти до пізньої ночі.
— Що ти маєш на увазі: боїться? — запитала котрась із нас. — Як вона може нас боятись? Що ми могли б їй заподіяти?
— Не знаю, — мовила Рут. — Я не знаю, але впевнена, що вона боїться. Мені здавалося, вона зарозуміла, але річ у чомусь іншому, тепер я в цьому впевнена. Мадам нас боїться.
Протягом наступних кількох днів ми сперечались на цю тему знову і знову. Більшість із нас із Рут не погоджувались, але це тільки ще дужче додавало їй рішучості у бажанні довести свою правоту. Тож врешті-решт ми склали план, щоб наступного разу, коли Мадам приїде до Гейлшема, перевірити її теорію.
