— Ти була тоді набагато молодша, — сказала вона. — Але так, це ти.

— Можете не відповідати, якщо не хочете, — сказала я. — Але це завжди мене бентежило. Можна запитати?

— Ти читаєш мої думки. А я твоїх читати не вмію.

— Ви були… засмучені того дня. Ви на мене дивились, і коли я це усвідомила і розплющила очі, ви за мною спостерігали, і мені здалося, що плакали. Насправді я знаю: ви плакали. Ви на мене дивились і плакали. Чому?

Вираз обличчя Мадам не змінився, вона не зводила з мене погляду.

— Я ридала, — раптом сказала вона дуже тихо, немов боялась, що можуть підслухати сусіди, — тому що, ввійшовши, почула твою музику. Я подумала, що якась дурна учениця забула вимкнути. Але ввійшовши до твого гуртожитку, побачила тебе, саму, маленьку дівчинку. Ти танцювала. Заплющивши очі, десь далеко-далеко, з тужливим виразом на обличчі. Ти танцювала так співчутливо. А та музика, та пісня. Там ще було щось у словах. Сповнене смутку.

— Та пісня, — сказала я, — називалась «Не відпускай мене».

І я тихо, пошепки, заспівала кілька рядків: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…»

Вона кивнула, немов погодившись.

— Так, ця пісня. Мені доводилось її потім чути раз чи двічі. По радіо, по телевізору. І це знову повертало мене до маленької дівчинки, яка танцювала сама з собою.

— Ви кажете, що не вмієте читати думки, — сказала я. — Але, можливо, того дня вам це вдалося. Можливо, саме тому ви й почали плакати, коли мене побачили. Тому що, незважаючи на справжній сенс пісні, танцюючи, я по-своєму її розуміла. Розумієте, я уявляла, що ця пісня про жінку, якій сказали, що в неї не може бути дітей. Але потім у неї таки народилась дитина, і вона так зраділа, і тому пригортала дитину до грудей міцно-міцно, і страшенно боялась, що їх може щось розлучити, і співала: серденько, серденько моє, не відпускай мене. Пісня зовсім не про це, але я тоді так уявляла. Може, ви прочитали мої думки, і тому пісня здалася вам такою сумною. Тоді мені не здавалось, що це сумно, але тепер, пригадуючи, я з вами погоджуюсь.

Я говорила з Мадам, але відчувала Томмі поруч, відчувала текстуру його одягу, геть усе в ньому.

Мадам сказала:

— Страшенно цікаво. Але я й тоді не вміла читати думок. Я ридала зовсім з іншої причини. Того дня, коли я спостерігала, як ти танцюєш, я бачила дещо інше. Бачила, як надходить новий світ. Більш розвинений, продуктивний, так. У ньому було більше ліків від давніх захворювань. Це чудово. Але це жорстокий, немилосердний світ. І я бачила маленьку дівчинку, з міцно заплющеними очима, вона притискала до грудей світ минулого і знала в душі, що світ цей неможливо вберегти, вона пригортала його до себе і благала не відпускати її. Ось що я бачила. Я знаю, що ти робила не це. Але я бачила таке, і в мене стискалось серце. І я так і не змогла цього забути.

Вона наблизилась, зупинившись на відстані кроку чи двох від нас.

— Ваші сьогоднішні розповіді дуже мене зворушили.

Вона поглянула на Томмі, потім знову на мене.

— Бідолашні створіння. Як би я хотіла вам допомогти. Але тепер ви полишені на себе.

Вона випростала руку і, продовжуючи дивитись мені в обличчя, торкнулась моєї щоки. Я відчувала, що все її тіло тремтить, але вона не забирала руки, а з очей її знову котились сльози.

— Бідолашні створіння, — повторила вона майже пошепки. Тоді розвернулась і рушила до будинку.

На зворотній дорозі ми практично не обговорювали зустрічі з міс Емілі і Мадам. А якщо й говорили, то про якісь другорядні речі: наприклад, як вони обидві постарішали або про меблі в будинку.

Я вела машину найбільш неосвітленими дорогами, де тільки наші фари розсіювали темряву. Час від часу світло нашої машини зустрічалось із світлом зустрічних машин, і тоді я думала, що то опікуни, які повертаються самотою додому, або, можливо, з ними поруч, як зі мною, сидить їхній донор. Звичайно, я знала, що цими дорогами їздять і інші люди, але того вечора мені здавалось, що ці темні бічні траси країни існують тільки для таких, як ми, а широкі освітлені шосе з величезними знаками і чудесними кафе — для решти. Не знаю, чи Томмі думав про щось подібне. Можливо, думав, тому що раптом зауважив:

— Кет, ти знаєш такі дивні шляхи.

Сказавши це, він засміявся, але відразу поринув глибоко в думки. Потім, коли ми їхали дуже темною дорогою просто посеред невідомої пустки, він несподівано промовив:

— Думаю, міс Люсі права. Не міс Емілі.

Не пам’ятаю, чи я відповіла йому щось. Якщо й відповіла, то вже напевно щось не надто глибоке. Але цієї миті я зауважила вперше щось в його голосі чи в манері, від чого в мені ввімкнулись тривожні сигнали. Пам’ятаю, я відірвала погляд від звивистої дороги і зиркнула на нього, але він просто тихо сидів собі, дивлячись перед собою в ніч.

За кілька хвилин він запитав:

— Кет, ми можемо зупинитись? Вибач, мені треба вийти на хвилинку.

Подумавши, що його знову нудить, я негайно різко загальмувала перед самим живоплотом. Місцина була зовсім неосвітлена, і навіть із ввімкненими фарами я хвилювалась, що інша машина може проминути поворот і врізатися в нас. Ось чому, коли Томмі вийшов і зник у темряві, я не пішла слідом за ним. До того ж він рушив геть так цілеспрямовано, що мені стало зрозуміло: навіть якщо йому погано, він воліє давати собі раду сам. Тому я сиділа в машині і думала, чи не виїхати мені трохи вище на пагорб — коли почула перший крик.

Спершу я навіть не подумала, що це він. Мені здалося, це якийсь маніяк, що ховається в кущах. Коли долинули другий і третій крики, я вже вистрибнула з машини, і тоді вже зрозуміла, що це голос Томмі, хоча це й не змусило мене збавити темп. В ту мить я, мабуть, була близька до паніки, адже уявлення не мала, де він. Я нічого не бачила, а коли кинулася бігти на його крик, наткнулась на непроникну гущавину. Тоді знайшла прохід, переступила рівчак і дійшла до огорожі. Мені вдалося перелізти через неї і зістрибнути в м’яке болото.

Тепер я набагато краще бачила все, що навколо. Я стояла посеред поля, яке полого спускалося вниз, а внизу, в долині, можна було розгледіти вогні якогось села. Тут віяв по-справжньому сильний вітер, і мене так штовхнуло його поривом, що довелось вхопитися за стовпчик огорожі. Місяць був не повний, але світив яскраво — я розгледіла на відстані, де поле починало сходити вниз, постать Томмі. Він лютував, кричав, розмахував кулаками і копався.

Я кинулась до нього бігти, але мої ноги засмоктувало болото. Болото заважало йому також, і одного разу, копаючи ногами, він послизнувся і зник з мого поля зору в темряві. Однак злива проклять не припинялась, тож я змогла дістатись до нього якраз тоді, коли він звівся на ноги. Я розгледіла його обличчя у світлі місяця — замащене болотом, перекошене від люті, — а тоді вхопила за неспокійні руки і міцно стиснула. Він намагався мене струсити, але я і далі його тримала, аж доки він не перестав кричати, і я відчувала, що боротьба в ньому вщухає. Тоді я зрозуміла, що він обійняв мене. Так ми стояли разом, на початку поля, і це тривало, здавалось, цілі сторіччя. Ми нічого не говорили, просто обіймали одне одного, а вітер дмухав і дмухав на нас, тріпав нашим одягом, і могло навіть здатися, що ми тримались одне за одного тому, що це був єдиний спосіб, щоб нас не знесло кудись у глупу ніч.

Коли ми нарешті розімкнули обійми, він пробурмотів:

— Мені дуже шкода, Кет.

Тоді засміявся тремтячим голосом і додав:

— Добре, хоч корів на полі не було. Всіх би перелякав.

Я бачила, як він старається запевнити мене, що тепер все в порядку, але його груди досі здіймались, а ноги тремтіли. Ми повернулися разом до машини, намагаючись не послизнутись.

— Ти смердиш коров’ячим лайном, — нарешті мовила я.

— О Боже, Кет. Як мені це пояснити? Нам доведеться прослизнути через чорний вхід.