Звичайно, не все було, як раніше. Наприклад, ми з Томмі нарешті почали займатись сексом. Не знаю, як довго Томмі думав про секс між нами, перш ніж це сталося. Зрештою, він усе ще як слід не одужав, тому, можливо, думав насамперед не про це. Я не хотіла йому нічого нав’язувати, але, з іншого боку, вирішила, що якщо ми надто довго відкладатимемо справу навіть тепер, коли ми знову разом, з часом буде тільки складніше зробити секс природною частиною наших стосунків. А ще я думала, що якщо ми збираємось послухатися Рут і попросити про відтермінування, той факт, що у нас не було сексу, може загальмувати рішення. Не те щоб я думала, що вони обов’язково нас про це запитуватимуть. Але я хвилювалась, що це може якось вийти на поверхню, як вияв недостатньої близькості.
Тож я вирішила спробувати одного дня в його кімнаті, щоб він міг прийняти мене або відмовити. Він лежав на ліжку, як зазвичай, і дивився на стелю, поки я йому читала. Закінчивши читати, я наблизилась, сіла на край ліжка і просунула долоню йому під футболку. Невдовзі моя рука вже торкалась його добра внизу, і хоча він не відразу став твердий, я точно знала, що Томмі щасливий. Того першого разу нам доводилося зважати на шви, до того ж так довго знаючи одне одного і жодного разу не займаючись сексом, ми потребували проміжної стадії, перш ніж дійдемо до повноцінного процесу. Тож я зробила йому приємне руками, а він просто лежав умиротворено, не роблячи жодних спроб до мене приставати, не видаючи жодних звуків.
Але навіть того першого разу, крім відчуття початку, спільного вступання у нове, відчувалося ще щось інше. Я довго не хотіла на це зважати, а згодом навіть переконувала себе, що це «щось» мине разом з нашими болями і турботами. Я кажу про скимний, себто терпкий, смуток, що пронизував Томмі від нашого найпершого разу. Здавалось, він промовляє: «Так, ми це робимо тепер, і я радий, що ми це робимо тепер. Але як шкода, що ми так довго відкладали».
І в наступні дні, коли ми займалися справжнім сексом і почувалися від цього по-справжньому щасливими, навіть тоді щимке відчуття нас не полишало. Я робила все, щоб його не допускати. Я намагалася зняти всі перепони, намагалась зробити так, щоб ми впадали в стан розмитості й марева, щоб більше не залишалося простору для чогось іншого. Якщо він був на мені, я якнайвище піднімала коліна. Хоч в якій би ми не були позі, я робила все і казала все, щоб принести йому більше задоволення, щоб розпалювати пристрасть — але те скимне відчуття повністю не розвіювалось.
Можливо, все пояснювалось особливостями кімнати — сонце проникало туди крізь матове скло, тому навіть на початку літа складалось враження, що кімнату наповнює осіннє світло. А може, випадковими звуками, що час від часу долинали до нас, коли ми лежали — кроками донорів, які займались навколо своїми справами, замість голосів учнів, що розташувались на траві посеред поля і сперечались про романи й поезію. Чи, можливо, це було пов’язано з тим, що іноді, навіть коли нам вдавалось зробити все по-справжньому чудово і ми лежали обійнявшись, і деякі кадри того, що відбулося, досі виринали в наших думках, Томмі міг сказати щось на зразок: «Раніше я міг легко робити це двічі поспіль. Але більше не можу». І тоді скимне відчуття наповнювало простір навколо нас, тож мені доводилось прикрити йому долонею рот, коли він щось подібне говорив, щоб ми просто могли полежати спокійно. Не сумніваюсь, що Томмі це також відчував, тому що в такі миті ми дуже міцно одне одного пригортали, наче намагалися таким чином відігнати нестерпне відчуття.
Протягом перших кількох тижнів ми майже не торкалися теми Мадам чи розмови з Рут у машині. Але сам той факт, що я стала його опікункою, служив нагадуванням: не слід відтягувати час. Таким же нагадуванням служили й намальовані тварини Томмі.
Я багато років думала про тварин Томмі. І навіть того дня, коли ми їздили дивитися на човен, мені хотілось його про них запитати. Чи продовжував він малювати? Чи зберіг ті, які малював у Котеджах? Але історія, яка була з цим пов’язана, заважала мені ставити ці запитання.
Тоді одного дня, можливо, за місяць після того, як я взялася до обов’язків, я ввійшла до його кімнати і виявила, що він сидить за партою, старанно малюючи і мало не торкаючись обличчям паперу. Зазвичай він запрошував мене ввійти, коли я стукала, але тепер навіть голови не підвів і не припинив свого заняття, лише його погляд повідомив мені, що він створює своїх вигаданих істот. Я завмерла на порозі, непевна, чи слід мені заходити, але він урешті підвів голову і згорнув блокнот — ідентичний із тими чорними книжечками, які Томмі колись отримував від Кефферса. Я ввійшла, і ми почали розмовляти про щось цілковито відсторонене, а за якийсь час він зовсім заховав блокнот, і ми зовсім його не торкнулися в розмові. Але після цього, коли я приходила, то часто бачила його на столі або під подушкою.
Одного дня ми сиділи у нього в кімнаті, за кілька хвилин нам слід було йти на аналізи, і я зауважила в його манері щось незвичне: сором’язливе і нарочите — тож я припустила, що він натякає на секс. Але Томмі сказав:
— Кет, я хотів би, щоб ти сказала свою думку. Тільки чесно.
Він вийняв зі столу чорний блокнот і показав три окремі ескізи короля жаб, який, проте, мав довгого хвоста, ніби частково залишився пуголовком. Принаймні таке складалось враження про зображення, якщо тримати його від себе на певній відстані. При наближенні ескіз виявлявся різноманіттям дрібних деталей, точнісінько як ті істоти, яких мені довелось побачити багато років тому.
— Оцих двох я уявляв зробленими з металу, — сказав він. — Бачиш, тут всюди лискучі поверхні. Але оцього я хотів зробити еластичним. Бачиш? Який безформний. Тепер хочу намалювати повноцінну версію, по-справжньому хорошу, тільки не можу вибрати. Кет, скажи чесно, що ти думаєш?
Не можу пригадати, що я відповіла. Пам’ятаю, що в ту мить мене охопили найрізноманітніші емоції. Я негайно зрозуміла, що в такий спосіб Томмі залишив позаду все, пов’язане з його малюнками, що відбулось у Котеджах, і відчула полегшення, вдячність, чисту радість. Але також я усвідомлювала, чому ці тварини виникли знову, всі можливі значення, що стояли за начебто буденним запитанням Томмі. Щонайменше, я розуміла: він демонструє, що не забув нічого, хоча ми не обговорювали нічого відкрито; він хотів сказати, що не розслабляється, що він постійно працює над своєю частиною підготовки.
Але це ще були не всі мої почуття, пов’язані того дня з конкретною намальованою жабою. Тому що той стан виринув знову, спершу слабкий, десь на задньому тлі, але дедалі потужніший, і згодом я не могла припинити про нього думати. Я не могла його позбутися, ця думка не покидала мене, поки я дивилась на аркуші. Я нічого не могла вдіяти, хоч як старалася відкласти її набік. Я бачила, що роботи Томмі втратили свіжість. Так, із багатьох оглядів вони були схожі на ті, які мені доводилось оглядати в Котеджах. Але чогось явно не вистачало, вони здавались вимученими, немов копії. Це відчуття з’явилося знову, хоч я намагалась його не допускати: що ми робимо все занадто пізно; що раніше можливість була, але ми її втратили, і в тому, як ми тепер плануємо все і як про це думаємо, начебто було щось сміхотворне і навіть гідне осуду.
Тепер, коли я знову прокручую це в голові, до мене доходить, що саме з цієї причини ми, можливо, так відтягували відкриту розмову про наші плани. До цього додавалося ще й те, що ніхто з інших донорів у Кінґсфілді ніколи не говорив про відтермінування чи на якісь такі теми, тож ми, мабуть, страшенно ніяковіли, немов приховували якусь непристойну таємницю. Можливо, нас навіть лякала ймовірність того, що про це довідаються інші.
Але кажу вам: я не хочу надавати тому періодові в Кінґсфілді надто понурого забарвлення. Тому що в основному, особливо після того дня, коли він запитав про тварин, від минулого, здавалось, не залишилося жодної тіні, і ми по-справжньому пристосувались до товариства одне одного. І хоча він більше ніколи не запитував моєї думки про свої роботи, він радісно працював над ними поруч зі мною, і ми часто проводили наші дні саме так: я на ліжку, часто читаючи вголос, а Томмі за столом, малюючи.
