Підставова ідея, що стояла за теорією «ймовірних я», була проста і не викликала суперечок. Її можна переказати приблизно так. Оскільки кожного з нас було в якусь мить скопійовано зі звичайної людини, у всіх нас мусить бути десь модель, яка проживає власне життя. Це означало — принаймні теоретично, — що ви могли розшукати особу, за подобою якої вас було створено. Ось чому, коли ви самі виходили в зовнішній світ — бували в містах, торговельних центрах, придорожніх кафе — ви виглядали «імовірних я», тобто людей, які могли бути моделями для вас чи ваших друзів.
Однак щодо всього іншого, крім цих найважливіших підстав, згоди ми не доходили. По-перше, ми ніяк не могли погодитись щодо того, на що слід звертати увагу, розглядаючись за «ймовірними я». Дехто з учнів вважав, що дивитись треба на людей, старших від нас років на двадцять-тридцять — тобто приблизно у віці, в якому ми могли б мати батьків. Інші стверджували, що це надто сентиментально. Чому нас і наших моделей мусить відділяти ціле «природне» покоління? Для створення нас могли використовувати немовлят, старих людей — яку це робило різницю? На це відповідали, що за моделей використовували людей, які перебували на піку свого здоров’я, і саме тому це збігалося з віком «звичайних батьків». Але десь на цьому моменті ми відчували, що підходимо до території, на яку не хочемо ступати, тож суперечка закінчувалась нічим.
Поставали також запитання, навіщо нам узагалі вистежувати наших моделей. Одна з імовірних відповідей — мовляв, якщо тобі вдасться це зробити, ти побачиш своє майбутнє. Я не маю на увазі, начебто ми вірили, що якщо твоя модель виявилась би, скажімо, працівником залізничної станції, то ти й сам врешті-решт почнеш там працювати. Ми усвідомлювали, що це не так просто. Однак всі ми, тільки різною мірою, вірили, що якщо тобі вдасться побачити особу, з якої тебе скопійовано, ти отримаєш певне розуміння того, ким ти є глибоко в основі, і, можливо, якесь уявлення, що зберігається в коморах твого життя.
Дехто вважав, що думати про «ймовірних я» взагалі тупо. Наші моделі були до нас безвідносні, просто технічною потребою, яка дала можливість привести нас на цей світ, і не більше. Тільки від нас залежало, що саме ми зробимо зі своїми життями. До цього табору завжди належала Рут, і я, швидше за все, також. І все одно, щойно почувши, начебто хтось бачив «імовірного я» — хоч чиїм би він був, — ми не могли впоратись із зацікавленням.
Як я пригадую, коли хтось бачив «імовірного я», це викликало ланцюгову реакцію. Могли минати тижні, протягом яких ніхто про них і не згадував, а тоді одне повідомлення спричиняло цілий наплив інших. Більшість із них цілком очевидно не були варті пошуків: хтось бачив когось у машині, що проїздила повз — речі такого типу. Але час від часу траплялись випадки конкретніші — як, наприклад, той, про який мені того вечора розповіла Рут.
За словами Рут, Кріссі й Родні були зайняті дослідженням прибережного міста, до якого вирушили. Досліджуючи, вони на деякий час розділились, а коли зустрілися знову, Родні був страшенно схвильований і розповів Кріссі, як він блукав бічними вуличками від Гай-Стрит і як проминув офіс з великим скляним фасадом. Всередині Родні побачив повно людей, деякі сиділи за столами, інші — ходили і розмовляли. І серед них Родні побачив «імовірне я» Рут.
— Кріссі прийшла до мене, щойно вони повернулись. Вона змусила Родні все переповісти, і він щосили старався, але це було неможливо. Тепер вони постійно кажуть, що відвезуть мене туди, але я навіть не знаю. Не знаю, наскільки мені це потрібно.
Я точно не пригадую, що саме я тоді їй відповіла, але в ту мить налаштована я була дуже скептично. Насправді, якщо бути щирою, я думала, що Кріссі й Родні просто все вигадали. Я не хочу ствердити, начебто Кріссі й Родні були поганими людьми — це було б нечесно. Вони подобались мені з багатьох причин. Але річ у тому, що до новоприбулих — а Рут насамперед — вони ставились анітрохи не прямолінійно.
Кріссі була висока, і якщо випростовувалась на весь свій зріст, її можна було назвати красивою, але вона, здавалось, цього не усвідомлювала і майже постійно сутулилась, щоб видаватись такою, як інші. Тому найчастіше вона більше скидалась на Бабу Ягу, ніж на кінозірку, і це враження було підсилене її неприємною манерою тицяти в тебе пальцем, перш ніж звернутись. Переважно вона одягала не джинси, а довгі спідниці, і маленькі окуляри, надто високо втиснуті в її обличчя. Вона належала до тих ветеранів, які тепло прийняли нас того літа, коли ми щойно прибули, і спочатку я була нею захоплена і зверталась до неї за підтримкою. Але з плином часу в мене почали з’являтись перестороги. Дивно, як вона постійно посилалась на той факт, що ми походимо з Гейлшема, наче це пояснювало про нас усе. Вона постійно розпитувала нас про Гейлшем, про найдрібніші деталі, як тепер роблять мої донори, і, хоча й намагалась робити це буденно, я бачила, що її зацікавлення має підтексти. Ще одна річ, яку я в ній зауважила — її намагання постійно нас розлучати: вона постійно відводила когось із нас набік, поки решта спільно чимось займались, або двох запрошувала до чогось приєднатись, а інших двох ігнорувала — такі штуки.
Кріссі рідко можна було побачити без її хлопця, Родні. Він зав’язував волосся в тугий кінський хвіст, як рок-музикант сімдесятих років, і багато говорив про такі речі, як, скажімо, реінкарнація. Він мені навіть подобався, якби не те, що настільки перебував під впливом Кріссі. В будь-якій розмові від без варіантів підтримував погляд Кріссі, а якщо Кріссі казала щось бодай трохи кумедне, він чмихав і хитав головою, ніби просто-таки повірити не міг у таку сміхоту.
Гаразд, я, можливо, надмірно сувора до цієї парочки. Коли ми з Томмі не так давно пригадували їх, він казав, що, на його думку, вони обоє — достойні люди. Але зараз я розповідаю вам це, щоб пояснити, чому я так скептично поставилась до їхнього повідомлення про «ймовірне я» Рут. Як я вже сказала, моєю першою реакцією стала недовіра: я припустила, що Кріссі щось замислила.
Інший момент, який викликав у мене сумніви, стосувався безпосереднього опису: Кріссі й Родні малювали картинку, на якій ця жінка працювала в гарному офісі зі скляним фасадом. У той час мені це видавалось занадто близьким до «майбутнього мрії» Рут, як ми його уявляли.
Мабуть, це ми, новоприбулі, здебільшого розмовляли тієї зими про «майбутнє мрії», хоча і дехто з ветеранів нас підтримував. Дехто зі старшаків — особливо ті, в яких уже розпочалась підготовка — просто тихо зітхав і виходив з кімнати, коли такі розмови починались, але впродовж тривалого часу ми цього навіть не помічали. Не знаю, що там відбувалось у наших головах під час цих розмов. Можливо, ми знали, що вони несерйозні, але знову-таки — фантазіями ми їх також не вважали. Можливо, відколи Гейлшем залишився позаду, це був шанс бодай цих півроку — ще до розмов про опікунство, до уроків водіння, до всіх тих речей — іноді забувати, ким ми насправді були; забувати слова наших вихователів; забути про вибух міс Люсі того дощового дня в павільйоні, так само як про інші теорії, які ми розвинули протягом усіх цих років. Звичайно, це не могло тривати довго, але, як я вже казала, бодай цих кілька місяців нам вдалося прожити в затишному підвішеному стані, обмірковуючи наші життя без звичних обмежень. Пригадуючи це тепер, мені здається, що ми сторіччя провели на задушливій кухні, після сніданку, або позгортавшись калачиками навколо напівзгаслого вогнища у передсвітанковий час, поглинуті бесідами про плани на майбутнє.
Уявіть собі, ніхто в цих розмовах не заходив надто далеко. Не пам’ятаю, щоб хтось стверджував, що стане кінозіркою чи кимось таким. Переважно всі казали, що стануть поштарями або працюватимуть на фермі. Багато учнів хотіло стати водіями одного чи другого типу, і часто, коли розмова повертала сюди, дехто з ветеранів починав порівнювати конкретні живописні шляхи, якими вони подорожували, улюблені придорожні кафе, складні роз’їзди тощо. Сьогодні, звісно, багатьох із них я переговорила б на ці теми. Але тоді я переважно слухала, не вимовляючи і слова, впиваючись їхньою розмовою. Іноді, якщо було пізно, я заплющувала очі, спершись об бильце дивана — або об хлопця, якщо це діялось під час однієї з коротких фаз, коли я офіційно була «з кимось»; я виринала й западала в дрімоту, дозволяючи образам доріг пропливати в моїй уяві.
