Але коли я думаю про це тепер, мені вдається поглянути на речі з кута зору Рут. Наприклад, я розумію, чому їй могло здатись, що це саме я перша порушила наше взаєморозуміння і що її маленький стусан був просто ударом у відповідь. Тоді я цього не бачила, але тепер усвідомлюю цю ймовірність, це пояснює все, що сталось. Зрештою, перед тим, як вона зробила своє зауваження, я говорила про той жест із постукуванням по руці. Тепер це не зовсім просто пояснити, але між нами насправді існувало порозуміння щодо поведінки Рут у присутності ветеранів. Гаразд, вона часто блефувала і вдавала те, чого не було насправді. Іноді, як я вже казала, вона говорила щось, щоб вразити ветеранів за наш кошт. Але мені видається, що Рут вірила, що певним чином робить усе це заради нас. І моя роль — як найближчої подруги — полягала в тому, щоб мовчки її підтримати, наче я сиджу в першому ряду серед публіки, поки вона виступає на сцені. Вона намагалась стати кимось іншим і, можливо, почувала більший тиск, ніж решта з нас, тому що, як я вже сказала, вона чомусь брала на себе відповідальність за нас усіх. У такому разі спосіб, у який я говорила про постукування по ліктю, вона могла сприйняти як зраду, і вона могла виправдовувати себе тим, що відповіла взаємністю. Це пояснення прийшло мені тільки недавно. У той час я не дивилась на всю ситуацію ширшим поглядом, не дивилась на свою участь у ній. Мабуть, я взагалі не оцінювала у той час того зусилля, яке робила Рут, щоб рухатися далі, щоб вирости і залишити Гейлшем позаду. Думаючи про це тепер, я пригадую те, що вона сказала мені якось, коли я опікувалась нею в центрі Давера. Ми сиділи в її кімнаті, милуючись заходом сонця, як ми часто робили, смакуючи бісквітами й мінеральною водою, які я принесла з собою, і я розповідала, що моя давня гейлшемська скринька з колекцією надійно схована у мене в кімнаті, в сосновому комоді. Тоді — не намагаючись ні до чого привести або щось ствердити — я просто запитала:

— У тебе ж після Гейлшема колекція не збереглася, правда?

Рут, яка сиділа на ліжку, досить довго мовчала. Сонячне світло падало на кахляну піч позаду неї. Тоді вона відповіла:

— Пам’ятаєш, як вихователі постійно нагадували нам перед від’їздом, що ми можемо взяти з собою колекції. Тож я вийняла все зі своєї скриньки і склала до сумки. Я збиралась знайти гарну дерев’яну скриньку для колекції в Котеджах. Але коли ми туди дістались, я побачила, що ніхто з ветеранів колекції не мав. Мали тільки ми, і це було ненормально. Здається, ми всі це зрозуміли, я була не єдина, але ми ж про це не говорили, правда? Тому я не шукала нової скриньки. Всі мої речі місяцями лежали в сумці, а тоді я їх викинула.

Я витріщилась на неї.

— Ти викинула свою колекцію разом зі сміттям?

Рут похитала головою, і наступних кілька митей, здавалось, перебирала в голові різні предмети зі своєї колекції. Нарешті вона сказала:

— Я склала їх у мішок для сміття, але потім не змогла примиритися із думкою, що вони будуть серед непотребу. Тому якось попросила старого Кефферса, коли він зібрався від нас їхати, чи не міг би він відвезти цей мішок у крамницю. Я знала, що бувають благодійні крамниці, я все про них довідалась. Кефферс трохи покопирсався в сумці, він не знав, яку цінність мали ті речі — та й звідки мав би знати? — тоді засміявся і сказав, що жодна крамниця не захоче цього прийняти. А я сказала: але ж це хороші речі, це дуже хороші речі. І він побачив, що я занадто емоційно сприймаю це, і тоді змінив тон. І сказав щось типу: «Ну добре, дівчино, я заберу це до Оксфама, віддам людям». Тоді він зробив величезне зусилля і додав: «Я придивився краще, і точно — ти права, це справді дуже хороші речі!». Він був, однак, не надто переконливий. Мабуть, він просто забрав мішок і викинув десь. Але я принаймні цього не знала.

Вона усміхнулась і сказала:

— Ти поводилась інакше. Я пам’ятаю. Ти ніколи не соромилась своєї колекції і зберігала її. Тепер я шкодую, що не зробила так само.

Я розповідаю це, щоб було зрозуміло: ми всі намагалися пристосуватись до нашого нового життя, і, гадаю, ми всі тоді робили щось таке, про що згодом шкодували. Тоді фраза Рут страшенно мене засмутила, але сьогодні немає сенсу судити її чи будь-кого іншого за поведінку в ті перші часи у Котеджах.

Коли надійшла осінь і я більше призвичаїлась до оточення, почала помічати те, чого не зауважувала раніше. Скажімо, існувало певне химерне ставлення до тих учнів, які недавно покинули Котеджі. Ветерани ніколи не лінувались розповідати смішні історії про персонажів, яких зустрічали в подорожах до Білого Двору чи Тополевої Ферми; натомість вони майже не згадували учнів, які ще зовсім незадовго до нашого прибуття були їхніми близькими друзями.

Інший момент, який я зауважила — і побачила зв’язок між цими речами, — це мовчанка, якою оточували деяких ветеранів, які їхали на «курси», про які нам відомо було, що це пов’язано з опікунством. Вони могли бути відсутні впродовж чотирьох чи п’яти днів, але протягом цього часу їх майже не згадували; і коли вони повертались, ніхто ні про що їх не розпитував. Можливо, вони розмовляли про це зі своїми найближчими друзями наодинці. Проте однозначно існувало розуміння того, що на ці теми вголос не говорять. Пам’ятаю, як одного ранку спостерігала крізь запітніле вікно нашої кухні, як двоє ветеранів вирушало на курси, і мені подумалось: цікаво, чи наступної весни або літа, коли вони поїдуть назовсім, ми перестанемо про них говорити?

Можливо, це й перебільшення, що згадування про учнів, які поїхали, було справжнім табу. Якщо треба було про них згадати, їх згадували. Зазвичай можна було почути, як про них говорилося непрямо, у зв’язку з якимось предметом чи рутиною. Наприклад, якщо починала протікати водостічна труба, точилось чимало суперечок про те, «як її лагодив Майк». А неподалік від Чорної Стодоли був пень, який усі називали «пеньком Дейва», тому що впродовж трьох років і аж до миті за кілька тижнів до нашого прибуття він сидів там, читаючи й пишучи, іноді навіть тоді, коли було холодно й падав дощ. Найпам’ятнішим був Стів. Нікому з нас не вдалось нічого вивідати про те, якою людиною був Стів — крім того, що він дуже любив порножурнали.

Час від часу в Котеджах можна було натрапити на порножурнал, закинутий за диван або загублений серед купи старих газет. Це були журнали з «м’якою порнографією», хоча в ті часи нам не було відомо про відмінності. Раніше нам ніколи не доводилось бачити чогось подібного, тож ми не знали, що про це думати. Ветерани зазвичай реготали, коли такий журнал десь з’являвся, проглядали його без живого зацікавлення, перш ніж відкинути набік — тож ми робили так само. Коли ми з Рут пригадували це кілька років тому, вона сказала, що таких журналів у Котеджах циркулювало кілька десятків.

— Ніхто не зізнавався, що журнали подобаються, — сказала вона. — Але ж ти пам’ятаєш, як це було. Якщо журнал з’являвся у кімнаті, всі вдавали смертельну нудьгу. А як зайдеш до кімнати за півгодини — журналу вже й близько там не буде.

У кожному разі, я розповідаю про те, що коли один із цих журналів десь виринав, то це називали залишком від «колекції Стіва». Іншими словами, Стів був відповідальний за всі порножурнали, які будь-коли з’являлися. Як я вже сказала, ми так нічого іншого про Стіва не довідались. Одначе навіть тоді розуміли, що в цьому є певний жарт, і коли хтось тицяв пальцем і казав: «О, дивіться — один із журналів Стіва», то вчували тут певну іронію.

Між іншим, ці журнали доводили до сказу Кефферса. Подейкували, що він був віруючим і що не визнавав не тільки порнографії, але й сексу взагалі. Іноді він доводив себе до ручки — обличчя під сірими бакенбардами вкривалося плямами люті, поки він гримів у всіх приміщеннях, зарулюючи без стуку до кімнат, поклавши собі зібрати всі до одного «журнали Стіва». Ми з усіх сил намагались вдавати, що він у такі миті дуже кумедний, але насправді в таких станах він по-справжньому лякав. Наприклад, несподівано припинялось його звичне бурчання, і тиша, що його супроводжувала, створювала тривожну атмосферу.