Вістан спрямував на нього дивний погляд. Він наче от-от збирався щось сказати, але потому похитав головою й відійшов на декілька кроків од дерева, так ніби чогось соромився. Едвінові ще ніколи не доводилося бачити воїна в такому настрої, тож він здивовано за ним спостерігав.

— Я охоче пробачу тобі твій обман, добродію Едвіне, — нарешті сказав Вістан, знову повертаючись обличчям до нього. — І будь-яку іншу дрібну неправду, яку ти мені сказав. Незабаром я відв’яжу тебе від дерева і ми вирушимо назустріч тому ворогові, до котрого ти нас приведеш. Але натомість я попрошу тебе дещо мені пообіцяти.

— Скажіть що, воїне.

— Якщо мені судилося стріти тут свою загибель, а ти виживеш, то пообіцяй мені ось що. Що ти нестимеш у серці ненависть до бритів!

— Що ви маєте на увазі, воїне? До яких бритів?

— До всіх бритів, юний товаришу. Навіть до тих, котрі ставитимуться до тебе добре.

— Не розумію, воїне. Мені потрібно ненавидіти брита, котрий розділяє зі мною свій хліб? Чи рятує мене від ворога, як-от нещодавно зробив добрий сер Ґавейн?

— Є такі брити, котрі схиляють нас до того, щоби почувати до них повагу чи навіть любов. Кому, як не мені, це знати! Але зараз на нас чекають важливі та невідкладні справи, і те, що ми один до одного почуваємо, просто дурниця. Це брити за часів Артура вирізали наш народ. Це брити забрали наших матерів. Наш обов’язок — ненавидіти кожного чоловіка, жінку та дитину, в кому тече бритська кров. Отож, пообіцяй мені ось що. Якщо мені судилося загинути до того, як я встигну передати тобі свою майстерність, обіцяй, що плекатимеш у серці цю ненависть. І, якщо вона колись похитнеться чи почне згасати, дбайливо її затули, поки полум’я розгориться знову. Ти пообіцяєш мені це, добродію Едвіне?

— Добре, воїне, обіцяю. Та зараз я чую клич матері, а ми занадто довго затримуємось у цьому похмурому місці.

— Тоді ходімо до неї. Та будь готовий до найгіршого, бо може статися так, що ми прийдемо надто пізно, щоби її врятувати.

— Що ви хочете сказати, воїне? Як таке можливо? Я ж навіть у цю хвилину чую її погук!

— Тоді поспішімо на нього. Лише запам’ятай одну річ, мій юний товаришу. Навіть коли вже запізно для порятунку — ще не запізно для помсти. Тож нехай я ще раз почую твою обіцянку. Пообіцяй, що ненавидітимеш бритів аж до того дня, коли впадеш від ран чи під тягарем літ.

— Я охоче обіцяю вам це ще раз, воїне. Та відв’яжіть мене від цього дерева, бо тепер я добре знаю, в який бік нам іти.

Коза, як спостеріг Аксель, почувалась у цій гірській місцевості зовсім як удома. Вона задоволено жувала колючу траву та верес, не звертаючи уваги на вітер чи на те, що ліва половина її тіла разом із ногами була значно нижче, ніж права. Тварина вміла несамовито шарпати навсібіч — у цьому не раз переконався Аксель під час сходження, — і надійно її прив’язати на той час, поки вони з Беатрис перепочивали, було непросто. Але він помітив засохле коріння, яке виступало зі землі, й старанно намотав на нього шворку.

З того місця, де вони сиділи, козу було видно як на долоні. Дві великі скелі, які прихилились одна до одної, мовби літнє подружжя, було видно ще знизу. Втім, Аксель сподівався, що їм пощастить знайти інше прикриття від вітру ще до того, як вони дістануться до тих скель. Одначе гірський схил був геть голий, і вони були змушені продовжувати шлях вузькою стежкою, а сіпання кози було таким самим несамовитим, як і пориви вітру. Діставшись нарешті до скель-близнюків, Аксель і Беатрис подумали, що сам Господь створив для них цей захисток, адже, хоч би як свистіли навколо шалені пориви вітру, вони відчували тільки легенькі порухи повітря. Незважаючи на це, вони все одно сіли близько одне біля одного, мов імітуючи скелі, які нависали над ними.

— Акселю, цілий цей край досі знизу перед нашими очима. Невже річка так нікуди нас і не винесла?

— Нас зупинило до того, як ми встигли заплисти далеко, принцесо.

— І ми знову піднімаємось угору.

— Саме так, принцесо. Боюся, дівчинка приховала від нас істинну складність цього завдання.

— Без сумніву, Акселю, вона говорила про це, як про легку прогулянку. Та хто ж її звинувачуватиме? Вона ще дитина, а турбот має більше, ніж можна витримати в такому віці. Акселю, глянь-но туди. Там, унизу, в долині, бачиш їх?

Приклавши долоню до лоба, Аксель спробував розгледіти, на що вказувала дружина, та врешті-решт похитав головою.

— Мій зір значно гірший за твій, принцесо. Я бачу долину за долиною там, гори спадають донизу, а крім того, нічого особливого.

— Отам, Акселю, стеж за моїм пальцем. Хіба це не солдати йдуть шеренгою?

— Так, тепер бачу. Тільки вони не рухаються.

— Вони рухаються, Акселю, і таки схоже на те, що це солдати, бо розтягнулись у довгу шеренгу.

— Принцесо, мої нещасні очі бачать лише те, що ті люди стоять на місці. І навіть якщо то солдати, вони надто далеко, щоби нас потурбувати. Мене більше тривожать грозові хмари, які пливуть на захід, адже вони принесуть біду швидше, ніж будь-які солдати на обрії.

— Твоя правда, муже, і мені цікаво, чи далеко нам іще йти. Дівчинка вчинила нечесно, сказавши, що дорога буде легка. Та хіба ми можемо її звинувачувати? Батьків нема, а вона мусить опікуватися молодшими братами. Вона, певно, була у відчаї, якщо вирішила попросити нас виконати її прохання.

— Сонце виглянуло з-за хмар, принцесо, і тепер мені їх видно вже ліпше. Це не солдати й узагалі не люди, а птахи, які сіли в ряд.

— Акселю, що за нісенітниця? Якби то були птахи, як ми взагалі змогли би їх звідси розгледіти?

— Вони ближче, ніж тобі здається, принцесо. Темні птахи розсілися рядком, як це часто буває в горах.

— Тоді чому, поки ми на них дивимося, жодна птаха не злетіла в повітря?

— Може, ще злетить, принцесо. І я, звичайно ж, не звинувачую ту дівчину, бо хіба ж вона не опинилась у великій біді? І що було би з нами, якби вона нам не допомогла, бо ми ж промокли до нитки і тремтіли від холоду, коли її зустріли? Крім того, принцесо, наскільки я пам’ятаю, не лише дівчинка хотіла, щоби ми відвели козу до каїрну велетня. Тобі ж також страшенно хотілося це зробити, й відтоді ще навіть години не минуло, хіба не так?

— Мені й досі хочеться, Акселю. Хіба ж не було би чудово, якби Квериґ убили, а імла розвіялася? Просто коли я дивлюся, як ця коза жує землю, то мені важко повірити, що таке дурне створіння може впоратися з великою драконкою.

Уранці, коли вони натрапили на маленький кам’яний будиночок, коза їла з таким самим апетитом. Будиночка, який заховався в тіні біля підніжжя загрозливої скелі, було легко не помітити, і, навіть коли Беатрис указала на нього, Аксель помилково подумав, що це — вхід до поселення, схожого на їхнє, виритого глибоко у схилі гори. Лише підійшовши ближче, він зрозумів, що це — окрема будівля, в якій і стіни, і дах було вимурувано з уламків темно-сірого каменю. Уздовж схилу з великої висоти спадала тоненька цівка води, збираючись неподалік будиночка в маленьке озерце, і звідти витікала вниз — туди, де земля різко спадала, зникаючи з очей. Неподалік від будиночка було маленьке обгороджене пасовище, яке зараз заливало яскраве ранкове сонце, і цим пасовищем походжала одна-єдина коза. Тварина, як і зазвичай, була перейнята їжею, та тієї миті перестала жувати і вражено глипала на Акселя з Беатрис.

Одначе діти й далі не помічали їхньої присутності. Дівчина та двоє її молодших братів стояли на краю канави, спиною до гостей, і зосереджено розглядали щось у себе під ногами. Один із хлопчиків присів і швиргонув щось у канаву, спонукавши дівчину хутко схопити його за руку й відтягнути назад.

— Акселю, що вони там таке роблять? — запитала Беатрис. — Вигадують якісь збитки, не інакше, а молодші ще такі малі, що можуть мимохіть упасти вниз.

Коли вони пройшли повз козу, а діти все ще їх не помічали, Аксель якомога м’якше гукнув: «Бог у поміч!» Усі троє стривожено повернулися.