— Але що такі малі діти, як ви, можуть знати про цей світ? — сказав Аксель. — Ви вірите, буцімто отруєна коза поверне вам батьків?

— Так сказала нам Бронвен, пане. І хоча вона і страхітлива старушенція, проте ніколи не обманює. Вона сказала, що драконка, котра живе там, угорі, змусила наших батьків про нас забути. Звісно, мама частенько гнівалася на нас через наші витівки, та Бронвен каже, що того дня, коли вона про нас згадає, вона чимдуж кинеться назад до нас і обійме всіх по черзі — отак.

Дівчинка раптом притиснула до грудей невидиму дитину, заплющила очі й почала плавно погойдуватися з боку в бік. Потому вона розкрила очі й продовжила:

— Та поки що драконка наслала якісь чари, щоби змусити наших батьків нас забути, тому вони й не вертаються. Бронвен каже, що драконка наклала прокляття не лише на нас, але й на всіх решту, і що швидше вона загине, то буде ліпше для всіх. Тому ми щосили старалися, пане, і годували обох кіз точнісінько так, як вона сказала: шість разів на день, кожної Божої днини. Будь ласка, зробіть те, що ми просимо, — інакше ми вже ніколи не побачимо своїх батьків. Ми ж не багато хочемо: просто прив’яжіть козу біля каїрну велетня, а тоді йдіть собі своєю дорогою.

Беатрис хотіла щось сказати, проте Аксель її випередив:

— Дитино, мені дуже шкода. Ми хотіли би вам допомогти, проте підніматися ще вище в ці гори нам не до снаги. Ми старі та, як бачите, виснажені далекою дорогою. Ми не маємо іншої можливості, крім як якнайшвидше вирушити далі в дорогу, поки з нами не трапилася ще якась біда.

— Але ж, пане, сам Господь спрямував вас до нас! Та й дорога туди недалека — стежка починається відразу тут, і вона зовсім не стрімка.

— Дорога дитино, — сказав Аксель, — ми щиро вам співчуваємо і попросимо про допомогу в найближчому селі. Та самі ми заслабкі, щоби виконати те, що ти просиш, а незабаром тут точно проходитиме ще хтось і охоче відведе вашу козу нагору. Нам, старим людям, це вже не до снаги, та ми молитимемося за повернення ваших батьків і за те, щоби Господь вас завжди охороняв.

— Старці, не йдіть! Ми не винні, що оґр отруївся!

Узявши дружину за руку, Аксель повів її геть від дітей. Він не озирався, аж поки вони не проминули козячу загороду, а тоді побачив, що діти стоять на тому самому місці, троє в ряд, і мовчки дивляться на них, а над дітьми нависають скелі. Аксель привітно помахав рукою, та щось, схоже на сором, — і ще, можливо, слід якогось давнього спогаду про день, коли він теж так прощався, — змусило його пришвидшити крок.

Але не встигли вони відійти далеко — болотиста земля пішла на спуск, і перед ними відкрився вигляд на долини, — як Беатрис шарпнула чоловіка за руку, щоби він уповільнився.

— Муже мій, я не хотіла перечити тобі при тих дітях, — сказала вона. — Та хіба ми і справді не можемо зробити того, що вони просять?

— Їм не загрожує невідворотна небезпека, принцесо, а нам і своїх клопотів вистачає. Як твій біль?

— Так, як і раніше. Акселю, подивися, як ці діти стоять там, де ми їх залишили, і не відводять очей, хоча ми й віддаляємося від них. Зупинімося принаймні за скелею і поговорімо про це, гаразд? Не втікаймо так, ніби нам геть байдуже.

— Не озирайся на них, принцесо, бо через це вони лише плекатимуть марну надію. Ми не повернемося назад і не забиратимемо їхньої кози, а спустимося донизу, в долину, до вогню та до їжі, якою тамтешні добрі люди зможуть із нами поділитись.

— Але, Акселю, подумай, про що вони нас просять! — Беатрис змусила чоловіка зупинитися. — Хіба нам іще колись випаде така нагода? Подумай лише! Ми випадково натрапили на це місце, так близько до лігва Квериґ. І ці діти пропонують нам отруйну козу, з допомогою якої навіть ми, двійко слабких стариганів, можемо вбити драконку! Акселю, ти лише подумай про це! Якщо Квериґ загине, імла відразу ж почне розсіюватися. Хто може з певністю сказати, що діти помилились і що нас не послав до них сам Господь?

Аксель якийсь час не говорив ані слова, борючись зі спокусою озирнутися назад на кам’яний будиночок.

— Невідомо, чи та коза взагалі зможе завдати Квериґ якоїсь шкоди, — врешті сказав він. — Той нещасний оґр — це одне, а драконка, здатна розтрощити цілу армію, зовсім інше. І хіба це мудро, щоби пара старих дурнів, як ото ми з тобою, блукала так близько біля її лігва?

— Акселю, нам не доведеться виходити з нею на бій — ми лише прив’яжемо козу й одразу ж накиваємо п’ятами. Можливо, мине декілька днів, перш ніж Квериґ прийде на те місце, і до того часу ми вже будемо у безпеці в синовому селі. Акселю, хіба ми не хочемо, щоби до нас повернулися спогади про довге життя, яке ми прожили разом? Чи ми станемо одне одному чужі, як незнайомці, котрі однієї ночі зустрілись у випадковому пристановищі? Ну ж бо, муже, скажи, що ми повернемося назад і зробимо те, про що нас попросили діти.

Отак вони й ішли, піднімаючись усе вище і вище, а вітер дедалі дужчав і дужчав. Наразі скелі-близнюки були для них хорошим прихистком, але ж не можна було залишатися тут назавжди. Аксель знову запитав себе, чи не зробив він дурниці, скорившись волі дітей і Беатрис.

— Принцесо, — нарешті сказав він. — Припустімо, що ми дійсно це зробимо. Припустімо, Господь дозволить нам успішно здійснити задумане і ми знищимо драконку. Тоді я хочу, щоби ти мені дещо пообіцяла.

Вона сиділа близько біля нього, хоча її очі й далі вдивлялись у далечінь на ряд маленьких силуетів.

— Що пообіцяла, Акселю?

— Ось що, принцесо. Якщо Квериґ і справді помре й імла почне розсіюватися... Якщо спогади повернуться і ти згадаєш про всі ті рази, коли я тебе розчарував... Чи навіть гірше: ти пригадаєш негідні вчинки, які я колись учинив, і через них опісля, дивлячись на мене, ти вже не бачитимеш того чоловіка, котрого бачиш зараз... Пообіцяй мені хоча би це... Пообіцяй, принцесо, що не забудеш тих почуттів до мене, які зараз живуть у твоєму серці. Бо який хосен із того, що спогади, які повернуться після зникнення імли, витіснять собою інші спогади? Пообіцяєш, принцесо? Пообіцяй назавжди берегти у своєму серці те, що зараз почуваєш до мене, хоч би що ти побачила, коли розсіється імла.

— Обіцяю, Акселю, це для мене анітрохи не складно.

— Не можу описати, принцесо, наскільки мене заспокоїли твої слова!

— Дивний у тебе настрій, Акселю. Та хтозна, скільки нам іще йти до каїрну велетня. Не гаймо часу, годі розсиджуватися серед цих каменів. Діти хвилювалися, проводжаючи нас, і вони чекатимуть на наше повернення.

Проклятий вітер! Це що, буря насувається? Горацій стерпить і вітер, і дощ, тільки от зараз у сідлі сидить не його старий господар, а незнайомка. «Це просто втомлена жінка, — кажу я йому, — котрій більше потрібно бути в сідлі, ніж мені. Тому поводься чемно і вези її». Тільки чому вона взагалі тут? Невже добродій Аксель не бачить, як вона ослабнула? Привести її на таку безжальну висоту — він що, взагалі розуму збувся? Та вона йде так само рішуче, як і він, і жодні мої слова не можуть переконати їх повернутись. От я і шкандибаю пішки, під вагою цієї поіржавілої вдягачки, тримаючи Горація за вуздечку. «Хіба ж ми не завжди ґречно поводилися з дамами? — прошепотів я Горацієві. — Хіба ми могли поскакати геть, залишивши напризволяще це добре подружжя та їхню норовливу козу?»

Коли я вперше їх побачив, вони були тільки крихітними силуетами далеко внизу, і я сприйняв їх за тих, інших. «Подивися-но туди, Горацію, — сказав я тоді. — Вони вже зустрілись. І вже тут як тут, наче той чолов’яга не зазнав од Бреннуса жодної рани».

І Горацій задумано глянув у мій бік, наче запитуючи: «Тоді, Ґавейне, чи може статися таке, що ми з тобою востаннє видряпуємося цим пустельним підйомом разом?» І я не знайшов іншої відповіді, крім як ласкаво погладити його шию, хоч у той час подумав собі: «Той воїн — молодий і страшний чоловік. Але, може, і я побив би його, хто знає? Я дещо помітив, ще коли він зарубав Бреннусового солдата. Хтось інший не звернув би на це уваги, проте не я. Невеличке слабке місце ліворуч... Для вправного супротивника... Та як наказав би мені вчинити зараз Артур? На цих землях усе ще лежить його тінь і не відпускає мене. Чи змусив би він мене причаїтися, наче звіра, що підстерігає свою здобич? Але ж де ховатися на цих голих схилах? Хіба ж самого лише вітру досить, аби заховатися? Чи мені потрібно вилізти на край якоїсь прірви і скинути на них великий камінь? Ледве чи так пасує робити лицареві Артура. Найкраще я відкрито вийду до нього, привітаюсь і ще раз спробую з ними домовитися. „Вертайтеся назад, пане. Ви наражаєте на небезпеку не лише свого невинного товариша, але й усіх добрих мешканців цих країв. Залиште Квериґ тому, хто знає її звички. Ви ж бачите, що я саме їду її вбивати“. Проте до таких моїх благань його вуха завжди були нечулі. Хіба послухає він мене тепер, коли вже добрався так близько до мети, а хлопчик із укусом веде його просто до її порога? Чи зробив я дурницю, врятувавши хлопчину? Втім, абат мене страшенно залякує, і я знаю, що Господь мені подякує за мій вчинок».