— Чому ви зовсім без укриття, пане? — закричав я. — Ваш меч і досі у піхвах? Принаймні підберіть із землі чийсь щит і прикрийтеся.

Та було видно, що його думки літали деінде, так наче він стояв посеред ромашкового поля в сонячну днину.

— Якщо Господь вирішить скерувати сюди стрілу, — відповів він, — я їй не перешкоджатиму. Сер Ґавейн, радий бачити вас живим і здоровим. Ви прибули нещодавно чи були тут зі самого початку?

Так, наче ми зустрілися на літньому ярмарку! І я знову був змушений закричати:

— Прикрийтеся, пане! На полі бою ще досі ворогами аж кишить.

А він усе знай оглядає собі місцевість. Я ж пригадав його запитання й почав відповідати:

— Я був тут на початку бою, та Артур вибрав мене як одного з п’ятьох, кому було доручено виконати місію надзвичайної ваги. Я щойно повернувся з того завдання.

Нарешті я привернув його увагу.

— Місію надзвичайної ваги? І чи успішно вона завершилася?

— На жаль, ми втратили двох товаришів, але добродій Мерлін залишився задоволений нашою роботою.

— Добродій Мерлін... Може, він і вчений, але від цього стариганя мене кидає у дрож.

Потому він іще раз озирнувся навсібіч і промовив:

— Мені шкода ваших полеглих товаришів. До закінчення дня не дорахуються ще багатьох...

— Але перемога обов’язково буде за нами, — сказав я. — Прокляті сакси! Навіщо так запекло битися, якщо їм ніхто за це не подякує, а попереду на них чекає лише смерть?

— Гадаю, вони це роблять лише з гніву та ненависті до нас, — мовив він. — Адже до їхніх вух уже мали дійти чутки про те, що сталося з невинними саксонськими сім’ями, які залишились у селі. Я сам щойно повернувся звідти, то чому ж цій новині не досягнути і саксонських лав?

— Про яку новину ви кажете, добродію Акселю?

— Про таку, що їхні жінки, діти й літні люди, котрі залишилися геть незахищеними, після того як ми дали клятву їх не зачіпати, всі безжально вбиті нашими ж руками! Навіть найменші немовлята. Якби таке зробили з нами, то хіба нашій ненависті колись настав би кінець? Хіба не билися би ми до останнього, як і вони, вважаючи кожну рану, завдану ворогові, бальзамом для власної?

— Навіщо роздумувати про це, добродію Акселю? Сьогоднішня перемога вже в наших руках, і вона принесе нам славу.

— Навіщо про це роздумувати? Сер, це ті самі села, чию прихильність я здобув в ім’я Артура. В одному з них мене називали Лицарем Миру, а сьогодні я на власні очі бачив, як дюжина наших-таки солдатів промчала селом без крихти милосердя, і виступити проти них могли тільки хлопчаки зростом заледве нам до плечей.

— Дуже сумно чути таку новину. Проте я знову прошу вас, пане: візьміть хоча би щита.

— Я їхав зі села в село і бачив одне й те саме. А наші власні люди вихвалялися тим, що накоїли.

— Пане, не звинувачуйте ні себе, ні мого дядька. Великий закон, який вдалося встановити за вашого посередництва, був дивовижним досягненням, поки він зберігав силу. Скільком невинним: і бритам, і саксам — поталанило завдяки йому за ці роки врятувати життя? У тому, що він не зберіг своєї сили назавжди, немає вашої провини.

— Та до сьогоднішнього дня сакси вірили в нашу домовленість. Це я здобув їхню довіру там, де раніше були тільки страх і ненависть. А сьогодні наші вчинки перетворили мене на брехуна й убивцю, тож Артурова перемога мене нітрохи не тішить.

— Пане, що за дикі слова ви кажете? Якщо ви задумали зраду, то негайно станьмо лицем до лиця!

— Сер, вашому дядькові нічого не загрожує з мого боку. Проте як вас, сер Ґавейн, може тішити перемога, здобута такою ціною?

— Добродію Акселю, зробити те, що сьогодні сталось у саксонських поселеннях, мій дядько наказав би лише з важким серцем, не бачачи іншого способу зробити так, аби запанував мир. Подумайте, пане! Через дуже короткий час ті саксонські хлопчаки, котрих ви оплакуєте, стали би воїнами і понад усе прагнули би помсти за своїх батьків, чиї голови сьогодні полягли. А маленькі дівчатка невдовзі виношували б у своїх лонах нових воїнів, і це коло різанини було би годі коли-небудь розірвати. Подивіться, яке глибоке буває прагнення помсти! Ось погляньте на цю чарівну панну, котру я сам сюди привіз: дивіться, вона все ще за роботою! Проте завдяки сьогоднішній великій перемозі ми маємо рідкісний шанс. Ми можемо раз і назавжди розрубати це замкнене коло зла, і для цього великий король мусить діяти без вагань. Тож нехай сьогоднішній день, добродію Акселю, стане тим днем слави, від якого на наших землях на багато років запанує мир!

— Сер, я не розумію вас. Хоча ми сьогодні й убили ціле море саксів: і воїнів, і немовлят, — але ж на іншому березі їх іще сила-силенна. Вони прибувають зі сходу, пришвартовують кораблі до наших берегів і щодня будують нові й нові села. Після того, що ми зробили сьогодні, сер, кола ненависті не розірвано, а обкуто його залізом! А зараз я піду до вашого дядька і повідомлю його про події, свідком яких я став. І я побачу з виразу його обличчя, чи вірить він у те, що Господь усміхнеться у відповідь на такі наші вчинки.

Убивці дітей. Ось, виходить, ким ми були того дня? А та, котру я привіз на поле бою, — яка доля спіткала її? Вона зараз посеред вас, пані? Навіщо так оточувати мене зі всіх боків, коли я поспішаю виконати свій обов’язок? Відпустіть старого чоловіка з миром. Убивця дітей... Але мене там не було, а навіть якби і був, то хіба я міг би собі дозволити сперечатися з великим королем, котрий до того всього ще й доводиться мені дядьком? Тоді я був звичайним молодим лицарем, а крім того, хіба Артурова рація не стає дедалі очевиднішою з кожним роком? Хіба не в мирний час ви всі жили і зустріли свою старість? Отож, дайте нам поїхати геть і не обсипайте нас прокльонами навздогін. Закон про невинних — це дійсно великий закон, який наближає людей до Господа. Чи то сам Артур так завжди казав, чи то добродій Аксель так називав цей закон? Тоді ми кликали його Акселюм або Акселюс, але тепер усі зовуть його Акселем і він має чудову дружину. Чому ви дорікаєте мені, пані? Хіба я винен у вашому горі? Уже незабаром настане і моя година, та я не повернуся назад блукати цими землями, як ви. Я радо привітаюся з човнярем, сяду в його човен, який хитатиметься на хвилях, навколо мене плюскатиме вода, і, можливо, я ненадовго задрімаю під сплески його весла. І дрімота моя перейде в напів’яву, і я побачу, що сонце вже повиснуло над самою водою, а берег ген-ген віддалився, і знову порину в сни, аж поки мене легенько потривожать слова човняра. І якщо він, якщо вірити пліткам, ставитиме мені запитання, я відповідатиму чесно, бо ж що мені приховувати? Дружини я не мав, хоч інколи й дуже хотів її мати. Але зате я був благородним лицарем, котрий виконав свій обов’язок до кінця. Так я йому і скажу, й він побачить, що я не кривлю душею. Я не матиму нічого проти нього. У теплому заході сонця на мене падатиме його тінь, коли він переходитиме від одного кінця човна до іншого... Та це ще зачекає. А сьогодні ми з Горацієм під цими сірими небесами повинні піднятися пустельним схилом до наступної вершини, бо справи нашої ще не завершено і Квериґ на нас чекає.

Він не мав ані найменшого наміру обманювати воїна. Це сталося так, наче обман непомітно підкрався до них полем і накрив із головою.

Бондареву хижу було поставлено всередині глибокого рову, і її солом’яний дах був так близько до землі, що Едвінові, який пригнув голову, щоби пройти під ним, здалося, наче він залізає в нору. Тому до темряви він уже був готовий, але задушливе тепло та густий деревний дим застали його зненацька, й він повідомив про своє прибуття нападом кашлю.

— Радий бачити тебе цілим і неушкодженим, мій юний товаришу.

Вістанів голос долинав із темряви з-поза вогню, що тлів і димів, тож Едвін лише поступово розгледів воїнів силует на ліжниці з дерну.

— Воїне, вас важко поранено?

Коли Вістан сів, повільно присуваючись ближче до світла від вогню, Едвін побачив, що його обличчя, шию та плечі вкривав піт. Але руки, які воїн простягнув до вогню, тремтіли, наче від холоду.