— Рани — дріб’язкові. Та через них почалася гарячка. Спочатку було гірше, і я погано пам’ятаю, як дійшов сюди. Добрі ченці сказали, що прив’язали мене до спини кобили, і думаю, що я цілу дорогу белькотів собі щось під ніс, як і тоді в лісі, коли вдавав зі себе недоумкуватого з відвислою щелепою. А як ти, товаришу? Сподіваюся, ти не маєш інших ран, окрім тієї, якої зазнав раніше?
— Я при чудовому здоров’ї, воїне, та стою перед вами, згораючи від сорому. Товариш із мене нікудишній, адже я спав, поки ви боролися. Прокляніть мене і проженіть геть із очей, як я і заслужив...
— Едвіне, не поспішай. Може, минулої ночі ти мене й підвів, але незабаром я розповім, як ти зможеш загладити свою провину переді мною.
Воїн обережно опустив ноги на підлогу, простягнув руку й підкинув у вогонь дровиняку. Тоді Едвін побачив, що Вістанову ліву руку було туго перев’язано мішковиною, а на його обличчі збоку темнів великий синяк, від якого запливло око.
— Маєш рацію, — сказав Вістан, — коли я вперше зиркнув униз із вершечка вежі, що палахкотіла, і воза, який ми так ретельно підготували, там не виявилося, мені захотілося тебе проклясти. Навколо мене вже клубочився гарячий дим, а попереду чекав хіба що довгий політ до кам’яної землі. Прислухаючись до агонії моїх ворогів унизу, я замислився, чи варто мені повернутися до них і продовжити свою справу, навіть якщо тим часом ми разом із ними перетворюватимемося на попіл? Чи ліпше розбитися наодинці під нічним небом? Але, поки я вибирав рішення, віз усе-таки під’їхав, запряжений моєю власною кобилою, яку тягнув за вуздечку чернець.
Я навіть не обмірковував, чи чернець був мені друг чи ворог, а стрімголов стрибнув із тієї пічної горлянки. І, товаришу мій, варто визнати, що напередодні ми з тобою потрудилися на славу, бо я пірнув у сіно, мов у воду, ні на що не нахромившись. А прийшов до тями я на столі, й добрі ченці, віддані отцеві Джонасу, оточили мене зусібіч такою увагою, наче я був їхньою вечерею. Напевно, вже тоді мене охопила гарячка: чи то від ран, чи від сильного жару вежі, — бо ченці сказали, що їм довелося слухати мої марення, поки вони несли мене до отця Джонаса — від гріха подалі. Та якщо боги на нашому боці, то гарячка скоро мине і ми вирушимо закінчити те, що почали.
— Воїне, я все одно почуваю страшний сором. Навіть коли я прокинувся і побачив солдатів навколо вежі, то дозволив якимось чарам заволодіти мною і втік із монастиря слідом за тими літніми бритами. Я б і далі благав вас проклясти мене чи принаймні побити, але, якщо я правильно почув, у мене є спосіб спокутувати сором минулої ночі. Воїне, розкажіть — як, і я відразу кинуся виконувати будь-яке ваше завдання...
Ще коли він промовляв ці слова, материн голос уже кликав його, відлунюючи в маленькій хижі, тож Едвін навіть не був певен, чи дійсно сказав усе те вголос. Напевно, таки сказав, адже Вістан йому відповів:
— Мій юний товаришу, ти гадаєш, що я обрав тебе лише через твою відвагу? Ти сильний духом — це правда, та, якщо ми виконаємо це завдання і повернемося живими, я попіклуюся, щоби ти досягнув майстерності, яка зробить із тебе справжнього воїна. Проте наразі ти не загартоване лезо, а тільки брусок. Я обрав тебе, Едвіне, а не когось іншого тому, що побачив у тобі дар мисливця — до пари твоєму звитяжному духу. Володіти й одним, і другим — це велика рідкість.
— Як таке може бути, воїне? Я ж нічогісінько не тямлю в мисливстві.
— Навіть вовченя, яке смокче материне молоко, може на природі вловити запах здобичі. Гадаю, це — дар природи. Хай-но лише мине ця гарячка — і ми вирушимо далі в гори. І б’юсь об заклад: саме небо нашіптуватиме тобі, на яку стежку повернути, аж поки ми опинимося біля самого входу до лігва драконки.
— Воїне, боюся, ви вірите в те, чого насправді не існує. Ніхто з моїх родичів ніколи не хвалився такими вміннями, й ніхто не припускав, що їх матиму я. Навіть Стеффа, який розгледів мою душу воїна, ніколи не казав нічого подібного.
— Тоді нехай я буду єдиним, хто в це віритиме, юний товаришу. І ніколи не скажу, що ти хвалився чимось таким. Щойно мине гарячка, ми вирушимо до гір на сході, де, якщо вірити чуткам, і є лігвище Квериґ, і на кожній розвилці я йтиму слідом за тобою.
Саме тоді й почався обман. Едвін не планував його заздалегідь і не зрадів йому, коли, мов ельф із темного закутка, він просочився і став третім у їхньому товаристві. Мати продовжувала кликати: «Едвіне, знайди сили заради мене. Ти вже майже дорослий. Знайди сили і прийди порятуй мене». Урешті-решт саме бажання задобрити її в поєднанні з прагненням виправдатися перед воїном змусили його сказати:
— Цікаво, воїне. Зараз, коли ви про це заговорили, я якось відчуваю, як мене тягне до драконки. Це щось більш схоже на смак у вітрі, ніж на запах. Потрібно якнайшвидше вирушати, бо хтозна, як довго я його відчуватиму.
Варто було йому це сказати, як у нього в голові замерехтіли картини: ось він заходить до їхнього табору, заставши їх зненацька, поки вони сидять півколом і спостерігають, як його мати намагається вивільнитися. Тепер вони вже перетворилися на дорослих чоловіків — найімовірніше, бородатих та пузатих, — і вже нічого не залишилося від тих юнаків, котрі того дня з пихатим виглядом походжали їхнім селом. Величезні неотесані чоловіки, щойно схопившись за сокири, відразу побачать, що за Едвіном крокує воїн, і в їхніх очах з’явиться страх.
Але як же він зможе обманювати воїна — свого вчителя та чоловіка, котрим він так захоплювався? А Вістан задоволено кивав і говорив: «Я зрозумів це, щойно тебе побачив, добродію Едвіне. Навіть коли звільнив тебе від оґрів біля річки». Він зайде до їхнього табору. І звільнить його матір. Тих величезних чоловіків він уб’є, а може, дозволить їм утекти в гірський туман. А далі що? Едвінові доведеться пояснювати, чому, незважаючи на те, що вони з воїном поспішали виконати невідкладне завдання, він вирішив його обдурити.
Почасти, щоби відвернути себе від таких думок — адже відступати вже було надто пізно, — він сказав:
— Воїне, я маю до вас запитання. Утім, воно може видатися вам зухвалим...
Вістан опускався назад у темряву, знову відкидаючись на постіль. Тепер усе, що Едвін міг бачити, це голе коліно, яке повільно рухалося з боку в бік.
— Запитуй, юний товаришу.
— Мені цікаво от що, воїне. Чи між вами та лордом Бреннусом є якась особлива ворожнеча, яка змусила вас залишитись і битися з його солдатами, хоча ми могли втекти з монастиря й уже на півдня наблизитися до Квериґ? Мусить бути дуже вагома причина, чому ви відклали виконання свого завдання...
Мовчанка, яка запала опісля, затягнулася настільки, що Едвін уже було подумав, що воїн знепритомнів од задухи. Та потому коліно повільно ворухнулось, і, коли з темряви нарешті пролунав голос, легеньке його тремтіння від гарячки, здавалося, випарувалося.
— Мені немає виправдання, мій юний товаришу. Можу лише визнати, що я вчинив нерозважливо і навіть після попередження доброго святого отця не забув про свій обов’язок! Бачиш, яка слабка рішучість твого господаря? Та насамперед я воїн, і мені непросто втекти від бою, знаючи, що я можу в ньому перемогти. Маєш рацію: ми вже зараз могли би стояти біля лігва драконки і гукати її, щоби вийшла до нас. Але я знав, що це — солдати Бреннуса, й у мене не згасала надія, що він з’явиться власною персоною. Тож я не міг устояти перед спокусою залишитись і влаштувати йому теплий прийом.
— Отже, я правий, воїне: між вами та лордом Бреннусом є якась ворожнеча.
— Ворожнеча — це надто гучно сказано. Ми знайомі з дитинства. Нам було тоді стільки років, скільки тобі зараз. То було у краї на захід звідси, у фортеці, яку добре охороняли і де нас, хлопчаків — двадцятьох чи й більше — від ранку до ночі готували стати воїнами для армії бритів. З часом я дуже полюбив своїх товаришів із тих часів, адже вони були чудові хлопці й ми жили як брати. Усі, крім Бреннуса, бо той, як син лорда, вважав нижчим від своєї гідності водитися з нами. Та ми часто тренувалися разом, і, хоча навички його були нікудишні, щоразу, коли комусь із нас доводилося виступати проти нього з дерев’яним мечем чи боротися із ним у піщаній ямі, ми мусили дати йому перемогти. Якщо лордів син не здобував славетної перемоги, то покарання чекало на нас усіх. Можеш собі уявити, юний товаришу? Нам, гордим хлопцям, день у день доводилося дозволяти слабшому за нас супротивнику вдавати, що він нас перемагає? Ба більше, Бреннус обожнював принижувати суперників, хоча ми й симулювали поразку. Йому приносило задоволення наступати нам на шию чи копати нас, коли ми падали перед ним на землю. Уяви, товаришу, як ми тоді почувалися!
