Коза вже досить давно топтала траву біля самої Едвінової голови. Навіщо тварині було потрібно підходити так близько? Хоча їх із хлопцем і було прив’язано до одного стовпа, проте навколо не бракувало місця для обох.

Едвін міг би піднятись і відігнати козу, та він надто втомився. Трохи раніше виснаження охопило його з такою силою, що він повалився на землю, притиснувшись щокою до гірської трави. Він уже був готовий провалитись у сон, але раптом здригнувся, прокинувшись від несподіваного усвідомлення, що матері вже немає. Хлопець не ворухнувся і не розплющив очей, а лише вголос пробурмотів у землю: «Мамо. Ми йдемо. Залишилося ще зовсім трішки».

Відповіді не надійшло, й Едвін відчув, як у нього всередині розверзається бездонна пустка. Відтоді він кликав її ще кілька разів, то засинаючи, то прокидаючись, але відповіддю була тільки тиша. А тепер іще й коза жувала траву під самим його вухом.

— Мамо, пробач мені, — лагідно сказав він у землю. — Вони мене зв’язали. Я не міг вивільнитися.

Над ним зазвучали голоси. Лише тоді він зрозумів, що кроки, які він чув поблизу, не належали козі. Хтось розв’язував йому руки і витягував із-під нього мотузку. Чиясь ніжна рука підняла Едвінові голову, і, розплющивши очі, він побачив перед собою ту літню жінку — пані Беатрис, — яка дивилася на нього зверху. Він усвідомив, що вже не зв’язаний, і встав на ноги.

Одне коліно дуже боліло, та, похитнувшись від вітру, Едвін усе-таки встояв на ногах. Він озирнувся: сіре небо, земля, що здіймалась угору, скелі на гребені сусідньої гори. Зовсім нещодавно ці скелі були для нього дуже важливі, та зараз матері там уже не було — у цьому він не сумнівався. І йому згадалися воїнові слова, що коли вже запізно для порятунку — ще не запізно для помсти. Якщо все так і є, то ті, хто забрав його матір, дуже дорого за це заплатять.

Вістана ніде не було видно. Поруч узагалі не було нікого, крім літньої пари, та навіть її присутність заспокоювала Едвіна. Старенькі стояли перед ним і стривожено на нього дивилися. Від вигляду доброї пані Беатрис йому зненацька захотілося розплакатись. Але раптом хлопець зрозумів, що вона щось каже — щось про Вістана, — і спробував прислухатися.

Вона говорила по-саксонськи, і її було складно розуміти, та ще й вітер ніби відносив слова геть. Урешті-решт Едвін перервав її, щоби запитати: «Пан Вістан загинув?»

Вона замовкла, нічого не відповівши. Лише коли Едвін повторив запитання, підвищивши голос, аби перекричати вітер, пані Беатрис категорично захитала головою.

— Пане Едвіне, хіба ви мене не чуєте? Кажу вам: пан Вістан — живий-здоровий і чекає на вас угорі, вкінці отієї стежки.

Ця новина принесла йому полегшення, й він уже кинувся бігти, проте йому відразу ж запаморочилось у голові, й Едвін був змушений зупинитися ще до того, як дістався до стежки. Він випростався й озирнувся. І побачив, що літнє подружжя вже зробило кілька кроків йому назустріч. Лише тепер він помітив, якими крихкими здаються старі. Ось вони перед ним: стоять разом на вітрі, прихилившись одне до одного, і виглядають значно старішими, ніж тоді, коли він уперше з ними зустрівся. Чи вистачить їм сили спуститися з гір? Але зараз обоє дивилися на нього з дивним виразом обличчя, а коза позаду нарешті перестала безперервно жувати і також глипала на нього. Едвінові промайнула дивна думка, що він у ту мить раптом виявився з ніг до голови вимащений кров’ю, і саме тому його так пильно розглядають. Але, опустивши очі, він не побачив на своєму одязі нічого незвичайного, крім бруду і трави.

Раптом старий чоловік щось вигукнув. Він крикнув мовою бритів, і тому Едвін нічого не зрозумів. Це попередження? Прохання? Потому крізь вітер долинув голос пані Беатрис.

— Пане Едвіне! Ми обоє вас благаємо. У прийдешні дні пам’ятайте про нас. Пам’ятайте про нас і про нашу з вами дружбу, коли ви були дитиною.

Почувши це, Едвін пригадав ще щось — обіцянку, яку він дав воїнові: свій обов’язок ненавидіти бритів. Але Вістан точно не мав на увазі це люб’язне подружжя. Й он пан Аксель невпевнено махає йому рукою. Це знак прощання чи спроба його втримати?

Едвін відвернувся й побіг, і цього разу, незважаючи на те, що з одного боку несамовито задував вітер, тіло його не підвело. Мати щезла, і її ледве чи можна було повернути, проте воїн — живий і чекає на нього. Хлопець біг і біг, навіть коли стежка стала значно крутішою, ніж раніше, а біль у коліні посилився.

Вони приїхали верхи в розпал грози, коли я ховався під соснами. Не найкраща погода для такої літньої пари і для кониська, не менш утомленого, ніж вони. Невже старий злякався, що серце коня не витримає зайвого кроку? Навіщо тоді зупинятись у болоті за двадцять кроків до найближчого дерева? Та кінь терпляче стояв під зливою, поки старигань опускав супутницю на землю. Цікаво, чи вдалося би їм упоратися з цим завданням іще повільніше, якби вони були персонажами, намальованими на картині?

— Друзі, ходіть сюди, — гукаю я їх. — Покваптеся в укриття.

Жодне з них мене не чує. Може, це через глухий шум дощу? Чи то вік затулив їм вуха? Я гукаю знову — й ось старий роззирається довкола і нарешті помічає мене. Урешті-решт його супутниця зісковзує йому на руки, і, незважаючи на те, що вона худа як тріска, помітно, що йому заледве вистачає сил, аби її втримати. Тож я виходжу зі свого соснового укриття й іду мокрою травою, чвакаючи, від чого старигань стривожено обертається. Та він приймає мою поміч, адже хіба він не мав щойно впасти на землю разом із дружиною, котра обхопила його за шию? Я забираю її від нього і поспішаю назад під дерева, впоратися з такою ношею мені — за виграшки. Я чую важке дихання стариганя в себе за спиною. Може, він боїться за дружину в руках незнайомця? Тому я обережно опускаю її вниз — на доказ того, що налаштований по-товариськи. Я прихиляю її голову до м’якої кори, і тепер вона надійно захищена від дощу, навіть якщо іноді поруч і падає крапля-друга.

Старигань присідає поблизу неї, шепочучи слова підтримки, і я відходжу геть, аби їм не заважати. Я знову стою на старому місці, де дерева зустрічаються з відкритим простором, і дивлюся, як дощ заливає поля, порослі вересом. Хто звинуватить мене в тому, що я заховався від дощу? Я легко надолужу втрачений час, коли вирушу в дорогу і матиму побільшені сили для тижнів виснажливої праці, які чекають на мене попереду. Я чую, як вони перемовляються в мене за спиною, і що мені робити? Вийти під дощ, аби не чути їхнього шепотіння?

— Ти мариш через гарячку, принцесо.

— Ні, ні, Акселю, — каже вона. — Я пригадую ще щось. Як же ми могли таке забути? Наш син живе на острові. На острові, який видно з маленької бухти, і вона зараз уже зовсім близько.

— Як таке можливо, принцесо?

— Акселю, ти хіба не чуєш? Я чую навіть зараз. Хіба це не море шумить поблизу?

— Це лише дощ, принцесо. Чи, може, річка.

— Ми забули про це, Акселю: нас накрила імла, — та зараз спогади повертаються. Неподалік звідси є острів, і син чекає на нас там. Акселю, хіба ти не чуєш моря?

— Ти просто мариш від гарячки. Ми невдовзі знайдемо пристановище, і тобі поліпшає.

— Акселю, запитай цього незнайомця. Він знає ці краї краще за нас. Запитай, чи є тут десь поруч бухта.

— Він лише добрий чоловік, котрий прийшов нам на поміч, принцесо. Звідки він має знати про такі речі?

— Запитай його, Акселю. Що в цьому поганого?

Мені й далі мовчати? Що мені робити? Я повертаюсь і кажу:

— Добра пані має рацію, добродію.

Старий здригається, і в очах у нього страх. Частина мене хоче знову замовкнути, відвернутись і дивитися на старого коня, який непорушно стоїть під дощем. Але, сказавши «а», я мушу сказати і «б». Я вказую напрямок позаду від того місця, де вони зіщулились одне біля одного.

— Отам, між деревами, є стежина, яка веде до бухти — саме така, про яку каже пані. Та бухта майже ціла вкрита галькою, та під час відпливу, як-от зараз, каміння поступається місцем піску. І все саме так, як ви сказали, добродійко. Недалеко в морі є острів...