«Вертайтеся назад, друзі, — сказав я, коли вони натрапили на мене в лісі. — Ця дорога — не для таких літніх мандрівників, як ви. І подивіться, як добра пані тримається за бік. Звідси до каїрну велетня ще добра миля, а то й більше, а єдиний захисток — низькі скелі, за якими доводиться зіщулюватися, пригинаючи голову. Вертайтеся назад, поки ще маєте сили, а я сам доведу козу до каїрну й міцно прив’яжу її там». Але вони обоє з підозрою глянули на мене, а пан Аксель ніяк не відпускав кози. Над нашими головами шелестіло листя, і його дружина присіла на коріння дуба, дивлячись на озеро та на розламані дерева, які схилилися над водою, а я тихо сказав: «Пане, ця мандрівка вашій добрій дружині вже не до снаги. Чому ви не прислухалися до моєї поради і не сплавилися річкою вниз, аби минути ці гори?» «Ми мусимо відвести цю козу туди, куди пообіцяли, — відповів на це пан Аксель. — Це — обіцянка, яку ми дали дитині». І чи, кажучи це, він і справді кинув на мене дивний погляд, чи мені те наснилося? «Ми з Горацієм відведемо козу, — сказав я. — Ви не доручите нам такого завдання? Мені не надто віриться, що коза завдасть Квериґ хоч дещицю клопотів, навіть якщо та проковтне її цілу, — хоча це може принаймні трохи відволікти драконку і дати мені перевагу. Тож доручіть тварину мені, а самі спускайтеся з гори, бо ж ви геть валитеся з ніг».

Вони відійшли за дерева, покинувши мене, і звідти долинали їхні приглушені голоси, та слів розібрати було годі. Й от пан Аксель підійшов до мене і каже: «Моя дружина ще хвилинку перепочине, і ми підемо далі, сер, до каїрну велетня». Я побачив, що сперечатися марно, та й мені теж кортить уже продовжити путь, бо ж хто відає, наскільки відстали від нас пан Вістан із тим хлопчаком?

Комусь із вас зведуть чудовий пам’ятник, який допоможе живим пам’ятати про заподіяне вам зло. Комусь дістанеться лише неотесаний дерев’яний хрест чи пофарбований камінь, а комусь із вас судилося навік заховатись у тіні історії. Так чи інак, а всі люди — це учасники споконвічної процесії, тому можна припустити, що каїрн велетня спорудили в давні часи, щоб ушанувати місце трагедії, коли під час війни загинули невинні діти. Крім цієї, складно припустити іншу причину його постання. Бажання наших предків увічнити чергову перемогу чи чергового короля в низинах не викликає особливого подиву. Та навіщо навалювати купу важкого каміння понад людський зріст у місці такому високому та віддаленому, як оце?

Я певен, що, коли Аксель утомлено піднімався схилом гори, він спантеличено обдумував те саме запитання. Коли дівчина вперше згадала про каїрн велетня, він уявив щось таке, що височіє на вершині великого Кургана. Та цей каїрн просто виріс перед ними на гірському схилі, й ніщо навколо не пояснювало його присутності. Попри це, виникло враження, що коза відразу збагнула його важливість, адже варто було каїрну темним пальцем вистромитися на тлі неба, як вона почала ошаліло вириватися. «Чує свою долю», — прокоментував сер Ґавейн, ведучи вгору коня з Беатрис у сідлі.

Та ось коза забула про свій нещодавній страх і задоволено жувала гірську траву.

— Чи може таке бути, що імла Квериґ однаково діє і на кіз, і на людей?

Це запитала Беатрис, обома руками втримуючи мотузку, до якої було прив’язано тварину. Аксель передав козу дружині ненадовго — поки сам забивав каменем у землю дерев’яний кілок із уже намотаним на нього другим кінцем мотузки.

— Хтозна, принцесо. Та, якщо Богові кози хоч трохи не байдужі, він якнайшвидше приведе сюди драконку — інакше то буде геть самотнє очікування для бідолашної тварини.

— Акселю, а якщо коза помре ще до приходу Квериґ, думаєш, драконка все одно потрапезує її м’ясом, хоча воно й не буде живе та свіже?

— Хтозна, яке м’ясо любить драконка. Втім, тут є трава, принцесо, — хай і геть кепська, та на якийсь час козі її вистачить.

— Дивись-но, Акселю. Я думала, що лицар нам допоможе, коли побачить, як ми обоє втомилися. Та він геть забув про свої звичні манери.

І справді, варто було їм дістатися до каїрну, як сер Ґавейн став навдивовижу небагатослівним. «Ось те місце, яке ви шукаєте», — сказав він майже ображеним голосом і відійшов. Тепер він стояв, повернувшись до них спиною і втупивши погляд у хмари.

— Сер Ґавейн, — покликав його Аксель, відірвавшись від роботи. — Допоможіть, будь ласка, потримати козу. Мою бідолашну дружину це надто виснажує.

Старий лицар не відреагував ніяк, і Аксель, думаючи, що той його не почув, уже було зібрався повторити прохання, коли Ґавейн несподівано повернувся, причому з таким тріумфальним виглядом, що вони обоє на нього витріщилися.

— Вони внизу, я бачу, — сказав старий лицар. — І тепер ніщо не змусить їх розвернутися назад.

— Кого ви там бачите? — запитав Аксель.

А потому, коли лицар знову нічого не відповів, перепитав іще раз:

— Там солдати? Ми нещодавно бачили довгу шеренгу на горизонті, проте вирішили, що вони йдуть у протилежному від нас напрямку.

— Я кажу про наших нещодавніх супутників, пане. Тих самих, із котрими ви мандрували вчора, коли ми зустрілися. Вони щойно вийшли з лісу, і хто тепер їх зупинить? У мене вже було спалахнула надія, що це лише дві чорні вдови, котрі відбилися від своєї пекельної процесії. Та це хмари так пожартували зі мною, а зараз я точно бачу, що це вони й ніхто інший.

— Отже, пан Вістан таки спромігся втекти з монастиря, — сказав Аксель.

— Ще і як спромігся, пане! А зараз він іде сюди, а до його мотузки прив’язана не коза, а той хлопчина-сакс, котрий тепер указує йому дорогу.

Нарешті сер Ґавейн таки помітив, яких зусиль коштувало Беатрис утримувати козу, і поспіхом зійшов із краю урвища, щоби схопити мотузку. Та Беатрис її не відпустила, і якусь мить здавалося, що вони з лицарем почали бійку за козу. Втім, обоє хутко заспокоїлися й уже тримали мотузку разом, а старий лицар зупинився на кілька кроків попереду Беатрис.

— Сер Ґавейн, а наші друзі нас бачили? — запитав Аксель, повертаючись до роботи.

— Б’юсь об заклад, що в нашого воїна зір ого-го і що він бачить нас просто зараз, на тлі неба, — силуети, які змагаються в перетягуванні линви, а наш супротивник — коза! — Лицар засміявся сам до себе, та в його голосі бринів смуток. — Так, — урешті сказав він. — Гадаю, він чудово нас бачить.

— Тоді ми з ним об’єднаємо наші сили, — сказала Беатрис, — аби вбити драконку.

Сер Гавейн тривожно подивився на своїх супутників. А тоді сказав:

— Добродію Акселю, ви досі в це вірите?

— Вірю в що, сер Гавейн?

— У те, що ми зібралися тут, у цьому забутому Богом місці, як товариші за зброєю.

— Пане лицарю, висловіться зрозуміліше.

Гавейн повів козу туди, де стояв на колінах Аксель, і при тому лицар геть не звертав уваги на Беатрис, яка мусила рушити слідом за ним, усе ще стискаючи в руках свій кінець мотузки.

— Добродію Акселю, хіба наші дороги не розійшлися багато років тому? Я залишився з Артуром, а ви...

Раптом він наче усвідомив, що позаду нього стоїть Беатрис, і, повернувшись до неї, ввічливо вклонився:

— Мила пані, благаю вас відпустити мотузку і перепочити. Я не дам тварині втекти. Сядьте отам, біля каїрну. Він бодай трохи захистить вас від вітру.

— Дякую, сер Гавейн, — сказала Беатрис. — Тоді я доручаю вам цю тварину, — вона нам дуже дорога.

Беатрис рушила до каїрну, і щось у її ході, в тому, як сутулилися на вітрі її плечі, пробудило в закутку Акселевої свідомості фрагмент спогаду. Почуття, породжене ним, перш ніж Аксель устиг його придушити, здивувало і шокувало його, бо до непереборного бажання негайно кинутися до дружини і захистити її від стихії, додався виразний присмак гніву та злості. Вона говорила про довгу ніч, яку вона провела наодинці, й про те, як страждала через його відсутність, але чи не могло бути таке, що йому самому також випало провести таку ніч або навіть декілька в подібних муках? Потому, коли Беатрис зупинилася біля каїрну і схилила голову перед камінням, наче просячи вибачення, він відчув, як дужчають водночас і спогади, і гнів, — тому страх змусив його відвернутися від неї. Лише тоді він помітив, що сер Гавейн також упився очима у Беатрис — із ніжністю в погляді — й повністю поринув у свої думки. Та невдовзі лицар оговтався й, підійшовши до Акселя, нахилився якнайнижче, немовби щоби не дати Беатрис ані найменшої можливості підслухати їхню розмову.